Макеевская общеобразовательная школа I-III ступеней № 83
Литературная гостинная
к 85-летию со з дня рождения
Григория Тютюнника
учителя українського и руссого языка
и литературы,
директора МЗШ І-ІІІст.№83
Круковська М.П.
2016 год
ОФОРМЛЕННЯ ЗАЛИ
У глибині сцени вміщено портрет Г . Тютюнника на панно під портретом цифри 1931 –1980 та надписи
Український письменник
Перекладач
дослідник української літератури 1960–70-х рр., учитель російської мови в школах Донеччини,
працівник редакції газети «Літературна Україна», видавництва «Молодь», сценарної майстерні Київської кіностудії імені О. П. Довженка,
автор оповідань, збірки ліричної прози «Зав’язь», «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», книжок для дітей «Ласочка», «Степова казка», «Лісова сторожка», повістей «Климко», «Вогник далеко в степу»,
лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1980) і Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1989, посмертно)
По центру сцени підставка, на якій лежить рушник, відкрита книга, Г.Тютюнника підсвічник із запаленими свічками.
Ліворуч й праворуч на сцені розташовано 2 столики, на них стоять квіти, підсвічники із запаленими свічками. Столики вкрито рушниками, візерунками до залу. За столиком №1 сидять 2 учні-біографи, за столиком №2 – 2учні-літературознавці.
Ліворуч й праворуч від сцени на стінах вміщено висловлювання на плакатах, прикрашених або калиною, або барвінками, або будь-якими квітами.
1.«Думка, серце i нерви повиннi сконцентруватися в словi». (ГригiрТютюнник)
2. Тепло i достовiрнiсть - ось моï лiтературнi критерiï (Григiр Тютюнник)
3. "Не святі горшки лiплять - майстри. А майстрами стають люди. Я людина. Я буду майстром!" ( Григiр Тютюнник)
4. "Створити художнiй твiр - значить у чомусь вичерпати самого себе" ( Григiр Тютюнник)
5. "…Мила моя людино, нiколи я не скажу про тебе чорного слова!" ( Григiр Тютюнник)
На тлі мелодії у виконанні учня 10 класу Назарова А
1 учень. Наш рідний край 5 грудня святкував 85 років від дня народження Григора Михайловича Тютюнника (1931–1980),
2 учень. Григір Тютюнник — талановитий український новеліст. З його ім'ям пов'язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми підіймав цілком «дорослі». Та це й не дивно, адже сам він з покоління воєнних та повоєнних дітей, , з тих сільських хлопців, які поповнювали «пролетаріат» і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страшного фашистського лихоліття.
1 біограф. Коли починаєш знайомство із біографією будь-якої людини, завжди цікаво дізнатись щось про те коріння, з якого зародилося, проросло й забуяло зернятко таланту. Такою нивою для Г.Тютюнника стала його сільська родина,яка проживала на Полтавщині в селі Шилівка.
2 біограф. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.
Автор - Г.Тютюнник: Я з братом отримали одне й те саме ім'я Григорій через випадковий збіг обставин.Старшого брата насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем). Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив за здоров'я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім'я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгорю- Григорію було вже років п'ятнадцять — на той час у мого батька Михайла Тютюнника у новій сім'ї уже підростав я - другий син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого,тобто мене, стали звати Григором.
Після визволення країни від фашистської навали я закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті вперше спробував писати російською мовою. Значний вплив на формування літературних смаків, на ставлення до літературної праці і творчість українькою мовою справив брат — письменник Григорій Тютюнник. Після закінчення Харківського університету учителював у школах Донбасу, працював в редакції газети «Літературна Україна», у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створив літературний сценарій за романом свого брата «Вир». Добре пам’ятаю, як у 1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь». Займався перекладами українською мовою творів Шукшина, М. Горького, І. Соколова-Микитова. Коли працював у видавництві «Веселка», створив настільну книгу для дітей багатьох поколінь-календар «Дванадцять місяців»
1 біограф .Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.
Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки». «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.
За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p. 1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Вчитель. Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато досліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників феномен: як на кількох сторінках вмістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ. Подумаймо над цією загадкою й ми.
2літературознавець."Не святі горшки лiплять - майстри. А майстрами стають люди. Я людина. Я буду майстром!" - читаємо у щоденнику письменника-новелiста Григора Тютюнника. Так самооцiнка i вимогливiсть до себе заслуговують на повагу. I вiн дiйсно став майстром художнього слова, точного, лаконiчного, яскравого, теплого, талановитого.
1 біограф. Безперечно, Тютюнник творив своєрiдно. Саме творив, а не писав. Кожну новелу вiн спершу виношував, як мати дитя пiд серцем. Не раз вiн говорив своïм друзям: "Менi здається, що спочатку йде робота душi. Часом напружена, iнколи прихована. Але постiйна робота душi. I колись настає мить,що вигострилась думка до краю, бiль серця такий, що воно обкипає кров'ю, а напруга така, нiби кожен нерв - напнута струна на скрипцi, ледь-ледь торкни i - вiн застогне словом. Цей процес схожий, як ото лiнза збирає сонячнi променi в один пучок. Так i тут: думка, серце i нерви повиннi сконцентруватися в словi".
2 біограф. Знаходив таке слово, яке iншим не замiниш. Довгий шлях пошуку потрiбного слова не зупиняв його, бо знав, що "у художнього слова одна-єдина функцiя. Ця функцiя зветься необхiднiстю". Його слова то нiжнiстю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебнiстю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєвi ситуацiï, умiв повно, об'ємно розкрити внутрiшнiй свiт героя, бо вважав, що "письменник повинен не просто стежити за вчинками героïв, а думати над ними".
1 біограф Улюблений жанр Григора Тютюнника - новела. Письменник вважав, що новела стоïть до поезiï найближче. Цей жанр вимагав вiд нього самодисциплiни i великоï концентрацiï думки. "Створити художнiй твiр - значить у чомусь вичерпати самого себе", - говорив вiн.Тютюнник у новелах зажди працював над почуттями, що жили навколо нього i в ньому. Головний принцип його творчостi сконцентрований у таких словах: "мила моя людино, нiколи я не скажу про тебе чорного слова!" I це було правдою. Вiн умiв дивитися i на зло "з висот розуму", сприймав його душею.
1 біограф. Ніколи не забував про доброта, любов, чуйнiсть, поряднiсть, самопожертву, тому його герої залишалися Людьми. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменноï повiстi Григора Тютюнника.
2 біограф. Повість « Климко» переносить нас у тяжкi часи фашистськоï
окупацiï Украïни, вiдкриваючи дещо призабуту сторiнку нашоï
iсторiï. Климко, головний герой твору, йде за багато кiлометрiв про сiль, щоб
потiм продати ïï та врятувати вiд голоду улюблену вчительку з
донькою-немовлям i себе з другом.Вiн iде дорогами вiйни, сповненими небезпек, перемагаючи в собi страх, перемагаючи iнколи фiзичне безсилля та хворобу. За вiком вiн був нашим однолiтком, тому так
боляче вiдчуваєш серцем усi його страждання, вражаєшся його витримцi i недитячiй мудростi. А ще, здається, неначе примiряєш на себе ту важку подорож Климка i вчишся милосердю.Це милосердя беззахисних дiтей вiйни стало головною темою повiстi
Інсценізація уривку із повісті « Климко»
Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав і зімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.
— Молока треба! — сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
— Немає... Не стало, Муса Шафарович...
Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
— Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є молоко.
— Зараз? — підхопився Зульфат.
— Завтра, — сказав дідусь.
— Ні-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, — благально мовила Наталя Миколаївна.
— Мовч! — сердито, як і на Зульфата, сказав їй дідусь Гарєєв, і хлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише усміхнулася, схилившись над дитиною.
Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб ішов за ним і Зульфат.
Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла і похитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, і вони трохи відстали.
— Знаєш, що я придумав, Зульф, — збуджено сказав Климко. — Я піду по сіль. Зульфат зупинився.
— Куди?
— У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: «Сіль слов'янська, біла?» А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав — увечері вже дома... — І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: — Що, що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може...
— Сам не підеш, — уперто сказав Зульфат. — Я теж з тобою.
— А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому...
— Не пустять, — погодився Зульфат.
На прощання він сказав:
— Завтра?
— Вдосвіта, поки ще спатимуть, — сказав Климко. — А ти потім розповіси Наталі Миколаївні, куди я подався.
Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довго держав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:
— Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
— Поцупив? — здивувався Климко.
— Ні. Виміняв на четверо яєць. Вони за їжу і карабіни проміняли б! Я знаю.
— Не треба кинджала, — сказав Климко. — Так піду. Хто мене займе?..
Климко добре бачив крізь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу і високо підняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цей солдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утле тіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін і спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вже насмиканої — Климкове кубло — і пішов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І коли солдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, він, уже нічого не думаючи й нічого не бачачи перед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна, — брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятою ногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін і наставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився в маленьку чорну дучку карабінного дула — воно тремтіло, націлене йому в перенісся, — потім розціпив кулачки й показав солдатові худі сині долоні.
— Не бійтеся, дядьку, — сказав, затинаючись від холоду. — Бачте, в мене ж нічого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, про те карабіна не опустив.
— Немає, — кажу, — Климко ще раз показав долоні і навіть розчепірив.
— О-у, — сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршаві брови, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб'ячому, потім зареготав так лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом і перелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений його рот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, але виходила гикавка.
Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельцями окулярів і спитав:
— Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тоді солдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненій руці, став перелічувати:
— Іван, Александр, Петер...
— Ні, — сказав Климко. — Мене звати Клим.
— О-у, Клім Ворошілоф! — реготнув солдат. — Клім! Розумем... Тут єсть твой дом?
— Ні, — похитав головою Климко. — Я тут тільки но чував. Дому в мене ніде нема.
— Так, — сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Він говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: «Пуф! Пуфі» — і кілька разів повторив слово «партизан». Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів і мало не застрелив його, Климка, зненацька,
— Я йду по сіль, отуди, — Климко показав на білі гори. — Мені треба солі, і потрусив собі з пучки на долоню. — Солі.
— А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..
Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні й побуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: «Война, война... Плохо...» — і пішов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.
1 учень. Та найважливiшим, на мiй погляд, є заключний епiзод новели
- повернення Климка з торбиною солi на станцiю, допомога радянському полоненому i смерть хлопчика. Пiсля небезпечноï дороги, пiсля важких випробувань, сповнений радiстю, повертався назад Климко з дорогоцiнною сiллю. I тут пiдстерегла хлопчика невблаганна смерть, як пiдстерiгала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесникiв. Та навiть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про iнших. Забувши про небезпеку, вiн показує радянському полоненому воïну, куди втiкати. Тут i скосила його черга з нiмецького автомата: "Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою цiвкою потекла на дорогу сiль..." ...Перед очима ще довго стоïть ця цiвочка солi, а серце заповняє безмежна туга i любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною i вiдчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всiх дiтей вiйни, якi виявляли таке милосердя, що й дорослим iнколи було не до снаги.
На тлі мелодії у виконанні учня 6 класу Назарова А
2 учень. Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м'яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх. Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя, любов….
3 учень. Григір Тютюнник писав про це почуття якось особливо, неповторно і щиро,невіддільно від правди життя. Під його пером зав'язь перших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання. Уже від самої назви оповідання «Зав'язь» віє чимось свіжим, весняним, багатообіцяючим.
Інсценізація уривку із новели «Зав’язь»
Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, намагається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном носовика.
Дід Лаврін: Куди це ти, парубче,наджигурився? Нову сорочку нап'яв, неслухняний вихор на голові пригладив, одеколоном носовика
Микола: Може, на збори, діду.
Дід Лаврін: Ото як женишся на тiй проявi, то кислички тобi, внуче, не тiльки
снитимуться, а ще й привидяться.
Микола: Дiду, перестаньте,прошу.
Дід Лаврін: ..бо то дiвка з тiєї куряви, що чорти на дорогах крутять!
Микола:Просто в неї мiцний характер,- кажу спокiйно, аби швидше виприснути здому.
Дід Лаврін: Еге ж,бубонять,- i тюрма мiцна, та чорт їй рад...
Микола: Йду на край вулиці, що б побачить «маленьку білу постать - Соня. Відчуваю радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно. Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає... Соню, це ти?
Соня: ( насмішкувато) ні,це не я. Це мара…. Потiм мiцно бере мене пiд руку,
- Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного
плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi
справдi пахне талиною, як ото кора з трухлої вiльхи, а пiд ногами щось
гуде i рипить.- Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоскочучи моє пiдборiддягарячими губами.- А що, а ти не вiрив..
Микола: Очі у тебе якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються.
( Сам до себе) Мене постійно мучить думка: чи ж можу поцілувати дівчину? У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться... але раптомі шия перестає гнутись, дубіє: «А що,як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують...»
Соня: Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?»
Микола: Звичайно, я готовий гори звернути для тебе, не те що втримати. Але...
(він раптом підсковзується і з переляком та огидою до себе (отак осоромитися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, «ошпарює» свого неспритного обранця «злим поглядом», «норовисто одвертається і мовчить».)
Микола: одразу згадав насмішки й застереження діда Лавріна. Це надає сміливості, й він вирішує показати характер: сам починає видиратися наверх.
Соня: (переможена, злякана (мабуть, повелася дуже суворо!). жалібно шепоче: «Миколко, а я?»
Микола: Від твого шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін.
( Він стрибає вниз, сердито хапає її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.)
Соня: Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...— видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно. —Ти не змерз?
Микола: (з усієї сили зціплює зуби, щоб не труситись, а їй каже) — Та н-наче ні...
Соня: Як красиво! Бачиш, на деревах дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь. (Соня одразу замріялася) От якби мені отаке намисто, ... зроду б не з німала...
Микола: Купимо,— (обіцяє впевнено.)— Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
Соня: А я тобі сорочки вишиватиму гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!.. В сто раз кращі... милий... в тисячу!
Микола: Уже далеко за північ, додому я понесу на губах солодку пекучу спрагу».
Микола підходе до дому і бачить в саду, коло дерев діда Лаврін.
Дід Лаврін : Відчуваєш, синку, заморозки вдарили. Треба рятувати садок. Прожогом кидайся в сад, нагріби листя й гілочок, запали вогнище.
Микола: Так це ж і Сонин садок зачепить. Треба розкласти вогнище так,щоб тягло дим і на її садок тягнуло
Дід Лаврін: Бережи зав’язь,синок.
Микола:Саме так. Ви мене вчили,— буде в людей — буде і в нас...
учень. От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи героїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і трепетністю трохи смішних і наївних почуттів юних сердець. Проклюнулася зав'язь на деревах — прийшло кохання. І його треба берегти, боротися за нього, як і за зав'язь. Хочеться вірити, що герої пронесуть свої перші почуття через усе життя і будуть один для одного найкращими, найдорожчими.
Так Григір Тютюнник відкрив ще одну сторінку великої книги Любові й дав можливість нам, читачам, прилучитися до чистого джерела мистецтва художнього слова.
1 мовознавець. Згадаймо дивне й високе неземне та безнадійне кохання Марфи- героїні новели « Три зозулі з поклоном» .
2 мовознавець. Молода дівчина Марфа покохала сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як «сокіл», чорноокий, ставний та гарний. Але не посміла розбивати сім'ю, мучилася мовчки. Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як «ворога народу» і відправили до Сибіру, Марфа весь час думала про нього, чекала листа — не до неї, до його родини,— щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було й почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в «Сибірі неісходимій», відчував, що десь тут біля нього «ходить Марфина душа нещасна». Тому й просить дружину , щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй «три зозулі з поклоном» і просить відкликати «свою душу назад», тоді й до нього «хоч на хвильку прийде забуття».
Лист Михайла до Софі ї
Останній лист від тата "Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею - ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої... Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?... Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. ("Сибір неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму... "
1 учень. В новелі « Три зозулі з поклоном» письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.
2 учень. Гуманiзм, розкриття внутрiшнього свiту кожноï людини, ïï iндивiдуальнiсть та неповторнiсть - ключовi питання, якi наголошуються письменниками часу, в який творив Григiр Тютюнник. У своєму творi "Дивак" вiн описує хлопчика, який є незвичним для свого оточення. Малий Олесь милується природою, обожнює малювати. Його приваблює чистота i недоторканiсть снiгу, на якому хлопець виводить своï малюнки. Щось не так пiшло - можна стерти змерзлою долонькою i почати знову.
Інсценізація уривку із новели «Дивак»
В селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за од ного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється — і дерева завмирають.По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:
— А но-но!Уздрівши Олеся, дід натягає віжки. Сідай, внуче, по солому поїдемо.
Олесь радо вмощується, махає на коней:— Гат-тя-вйо!
— А що, поставили п’ятірку? — питає Прокіп, вишкіряючи порожні десна.
Олесь сором’язливо ховає обличчя в рукав: Сьогодні не ставили. Вчора тільки.
Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячили скирти.
— Но-ноу... — стогне Прокіп і ворушить пужалном. Коні щулять вуха, зриваються бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» — і коні зупиняються.
— Діду, чого про мене кажуть — дивак?
— Невстріливий, значить. Дивний єси. — Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж коні побігли. — Хто ж ото таке патякає? — спитав перегодом.
— Дядьки на вигоні.
— Ет, фармазони... Ти їх не слухай. — Помовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба — в людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
Олесь винувато підсьорбує носом.
— Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?
— А то вже хто якого поріддя.
— А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь.
— І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери.
— Навіщо?
— Пригодиться.
Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизував солому на ріжняки і гуцав так, що аж ліса скрипіла.
— Товчи, внучку, гніти! — хекав. — А я ще якийсь навильник скину. — І знову дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужав, потім заморився і сів.
— Навіщо стільки беремо?
— Як навіщо? — озвався з пітьми Прокіп. — Це ж собі, а не тещі. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш — узнаєш. Клята баба.
— А якщо коням важко буде? — своєї Олесь.
— Нічого. Зате нам легко. Натопив — і вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Повертались додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.
— Не бий, — благає Олесь. — Бачиш: важко.
Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:
— Пойняв?
Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті, й привітно світяться вікна в хатках.
Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.
— Мовчить, — тихо сказав Олесь.
— Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.
Дома Олесь не став ждати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.
— Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...
Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.
— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху кухваєчкою...
Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.
Прокіп підняв брови сторчака.
— Он диви, чого це він розприндився?
— Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — Їжте вже.
— А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...
Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.
Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
2 літературознавець. Починається новий день... Початком нового дня, примиренням iз другом, добрим ставленням до нього дiда Григiр Тютюнник дає шанс Олесю. Все ще владнається, адже якщо хлопець народився в цьому
свiтi, значить, вiн має жити в ньому, залишаючись неспотвореним життям,
залишаючись собою. Таким, як вiн, у кiно життя обов'язково є мiсце, що завжди буде вiльним. Вiльним для них.
Учитель. У ті часи, коли писав Григір Тютюнник, про національну ідею не могло бути й мови. Але талановите перо письменника прорвало завісу страхів та заборон цензури і показало всьому світові: є такий український народ! Зі своєю особливою ментальністю, чудовою мовою, з віковічними предківськими звичаями, традиціями та народною мораллю. Герої Григора Михайловича працьовиті й закохані в красу природи як Михайло («Три зозулі з поклоном»), Миколка («Зав'язь»), Данило («Лісова сторожка») та багато інших. Вони мрійники й оптимісти, «диваки», хоча належать до покоління, обпаленого війною, сирітством та повоєнною розрухою, вірні друзі, милосердні й відповідальні за долю інших. Особливо дивним і зворушливим є те, що ніякі злигодні й нещастя не вбили одвічну народну рису — пошану до старших, до батька й матері.
2 біограф. Умiв новелiст у своïх творах показати високi почуття чи такi ганебнi явища, як бездуховнiсть, мiщанство, споживацтво.
1 біограф. Письменник говорив не тiльки про недолiки у соцiальному ладi, а й у нацiональному украïнському характерi — покірність, довірливість, пристосовництво і легку здатність до асиміляції, як мовної, так і духовної. Він не замовчував факт того, що багато українців стали вважати себе меншовартісною нацією (в цьому їх біда, здебільшого, а не вина!), тому брали з «вищої» на їх погляд, нації все, навіть далеко не найкраще.
2 біограф. I говорив про це смiливо, вiдверто. Вiн писав, незважаючи на офiцiйну критику, яка звинувачувала його в "очорненнi свiтлоï, радiсноï дiйсностi". Кричали його оповiдання гiркою правдою життя, i нiщо не могло його зупинити. Г. Тютюнник залишався правдивим, безкомпромiсним, смiливим.
1 біограф.. Григір Тютюнник свято вірив у генетичну пам'ять свого народу, яка і дозволяє йому бути саме народом, а не населенням певного географічного регіону. І вважав, що в тій пам'яті поряд з чуттям свого первокореня «записані» любов і доброта.. , що цю пам’ять дитина успадковує від батька та матері, яка « рушник вишиваний на щастя, на долю дала»
Звучить мелодія « Пісня про рушник»
4 409
9 803 
