Рогозинський В.В. Квіти запізнілого кохання («Пігмаліон», Бернард Шоу і місіс Кембл)

Рогозинський В.В. Квіти запізнілого кохання («Пігмаліон», Бернард Шоу і місіс Кембл)

Збентежено дивився Пігмаліон
на свій витвір, і серце йому
завмирає від незнаного щастя.
О, якби боги вселили в камінь людську душу!
З давньогрецького міфу

«Лондонська квіткарка Еліза Дулітл, перетво­рена на світську даму ексцентричним професо­ром фонетики, стала однією з найулюбленіших героїнь світового театру, побувавши ледве не на всіх театральних майданчиках світу. Роль ця стала уподобаною жіночою роллю в театрі й прославила акторок за останні півстоліття — від знаменитої Петрік Кембл до видатної російської акторки, що одержала за цю роль найвищу премію свого ча­су», — писав дослідник творчості Бернарда Шоу англійський театрознавець Емріс Хьюз, і він мав рацію.

Талановита акторка Стелла Кембл, яку театраль­на публіка більше знала як Петрік Кембл, а театраль­ний бомонд як місіс Пет, була надзвичайно приваб­ливою й уміла з першої зустрічі зачарувати будь-якого режисера чи драматурга. І хоча працювати з нею через її примхи й витівки було неабияким тяга­рем, вона завжди мала запрошення від театральних «магів». Щоправда, навіть після вдалої прем’єри і не менш щасливих гастролей, режисер, котрий ощас­ливив публіку присутністю Петрік Кембл на сцені, уже не пропонував їй роль у новій виставі, хоча ця роль, з погляду акторської майстерності, була іде­альною для неї.

Варто згадати постановку «Пігмаліона» Бернар­да Шоу в 1914 році, яку розпочав Герберт Бірбом Трі, відомий режисер і актор, котрий сам збирався стати професором Хіггінсом, а на роль квіткарки Дулітл запросив місіс Кембл, яку знав як талановиту вико­навицю і… жінку, котру обожнював автор п’єси. Ре­петиціями орудував Бернард Шоу. Драматург вима­гав від акторів уваги до кожного слова, до кожної ре­марки. Від розуміння тексту, наголошував він, зале­жить передача авторської думки глядацькому залу. Актор — провідник, певною мірою першопроходець, але ні в якому разі не інтерпретатор. Шоу по кілька разів на день нагадував акторам, що він полюбляє гумор, але перевагу надає думці, тому і мріє про «партер філософів», себто про глядачів, які вміють мислити, перейматися авторською думкою, а не тільки реготати з приводу чи без приводу. Ремарка була для Шоу божеством, якому він поклонявся сам і примушував поклонятись усіх, хто брав участь у постановці вистави: і акторів, і художника, і навіть робочих сцени. Крісло, за задумом Шоу-режисера, мало стояти не за крок від вікна і не за два кроки, а тільки — за півтора. Стіл треба посунути до шафи. На ньому обов’язково мусить бути книга з фонети­ки. З-під килима треба, щоб визирали професорські капці… «Ви маєте бачити весь кабінет Хіггенса, кож­ну дрібничку в ньому, як бачить усе горобець, що си­дить на підвіконні», — пояснював роздратовано дра­матург тим, хто не міг зрозуміти «величного» твор­чого задуму. Шоу не дозволяв акторам розслабити­ся ні на хвильку, і тільки місіс Кембл могла, якщо їй ставало нудно, зникнути на чверть години за лаш­тунками або сісти в першому ряду глядацького залу й спостерігати за репетицією, нібито вона тут люди­на випадкова, а не виконавиця головної ролі. Це дратувало всіх, окрім Шоу. Він тільки поблажливо посміхався. Репетиції тривали. Все йшло за планом Шоу, та раптом сталося непередбачене: за два тижні до прем’єри місіс Пет зникла з новим кохан­цем. Шоу був приголомшений. Кілька днів у театрі було затишшя. Актори відпочивали, чекаючи на розв’язку. Аж раптом, так само несподівано, з’яви­лась чарівна прима, і все почалося з початку. Прем’єра відбулася в запланований день. У залі не було де впасти яблуку. Поширилась чутка, що під час вистави, за задумом драматурга, має бути зламане найдавніше сценічне табу: з вуст, героїні п’єси му­сить вилетіти фраза, яку можна почути тільки в найбрудніших лондонських кварталах. Один з мему­аристів згадував, що глядачі поділились на два табо­ри: в одному були ті, хто стверджував, що Петрік Кембл не насмілиться порушити традицію лон­донських театрів і не образить слух театральної публіки брутальністю, на кшталт: «до бісової, ма­тері», а в протилежному таборі тріумфували ті, хто був впевнений, що нарешті пуритани одержать по­разку. Петрік Кембл насмілилась. Брутальних слів було чимало. Вона суворо дотримувалась тексту, як навчав режисер. «Сурми Бернарда Шоу нарешті зруйнували (єрихонські мури, зведені лордом-камергером», — констатував у своєму нотатнику Безіл Дін, один з найвпливовіших лондонських продю­серів.

Бернард Шоу весело потирав руки: хай знає публіка, що англійська мова має широкий діапозон — від солонної до нетряної. Може, хоча б цей скан­дал приверне увагу до питань… фонетики. Адже за­раз на часі створити нову абетку, яка відповідатиме звукам англійської мови, щоб не писали Ліверпуль, а потім не читали — Манчестер, щоб ось такі квіткар­ки, як Еліза Дулітл, могли опанувати нормовану лек­сику. Яка різниця між світською дамою і звичайною квіткаркою? Ніякої, якщо одягнути їх однаково і за­боронити говорити. Професор Хіггінс переконав полковника в тому, що фонетика — наука суспільна, а я, драматург, Бернард Шоу, переконаю в цьому весь світ!
Історія створення «Пігмаліона», безумовно, пов’язана з історією «роману» Бернарда Шоу і Петрік Кембл, про це вже не один раз писали і теат­рознавці, і мемуаристи. Але слід звернути увагу на те, що драматург не просто написав комедію «Пігмаліон», а написав цю комедію для Петрік Кембл і був переконаний утому, що краще за неї роль Елізи Дулітл не зіграє ніхто.
Відомо, що думка написати для місіс Пет п’єсу виникла, як мовиться, з першого погляду: Шоу по­бачив її в «Гамлеті», а після вистави сказав комусь із друзів про свій намір. Але з того часу минуло кілька років. Лише навесні 1912, коли місяць бе­резіль війнув на вже вельми не молодого драма­турга вітром кохання або ароматом парфумів місіс Пет, почалася робота над «Пігмаліоном».

Сюжет п’єси Шоу намагався приховувати, але дехто здо­гадувався, що він буде запозичений з античності: не випадково ж закоханий драматург згадував Пігмаліона і Галатею, а ще й картини художника-прерафаеліта Едварда Берн-Джонса, присвячені легендарному скульптору та його витвору. Два місяці напруженої праці, і Шоу читає п’єсу місіс Пет. Залишилися враження драматурга після того прочитання: «Я мріяв і мріяв, і літав аж за хмари цілісінький день так, ніби мені було лише двадцять
років. У голові не було нічого, крім тисячі сцен, ге­роїнею яких була вона, а героєм я… В п’ятницю ми були разом цілу годину: побували у лорда, їздили на таксі, сиділи на лавочці в Кенсінгтон-сквері; і ро­ки спадали з моїх рамен, як шати. Я вже 35 годин знаходжусь у стані закоханості, і хай пробачаться їй за це всі її гріхи!» Стосунки Шоу і місіс Пет опи­сані багатьма дослідниками, найчастіше їх «роман» називають «епістолярним». Справді, листування було окрасою цього досить дивного кохання. Напівіталійка-напіванглійка з походження, Петрік Кембл була жінкою ексцентричною, схильною до епатажу, її почуття змінювались майже миттєво, міміка в неї була неповторна. Дитинство Пет про­майнуло так непомітно, як збігає час у цирку, коли зір прикутий до арени, на якій відбуваються інколи фантастичні метаморфози. І це зрозуміло, адже вона змалку знала, що таке арена, що таке оплес­ки, бачила небезпечні трюки й чула сміх крізь сльо­зи учасників буфонад. Дід маленької Пет був влас­ником цирку, а мати — наїзницею. Щирі італійці, жваві, веселі, бурхливі в прояві своїх почуттів, вони були контрастом до стриманих і підкреслено чем­них англійців, вони говорили з акцентом і більше розуміли мову квіткарок, аніж мову леді. Пет успад­кувала від них італійський вогонь почуттів, прист­расність, потяг до надзвичайного, а лінія англій­ська, яка вплетена була в її родовід, залишила в ній певну дбайливість і навіть раціоналізм, котрий то з’являвся, то безслідно зникав. Петрік Кембл була акторкою: і на театральному кону, і в житті. Вона любила сцену і любила життя, зрозуміла річ, часто закохувалась, і Бернард Шоу став хай і величез­ним, але скалком її дзеркала Кохання, котре роз­бив колись злий троль, і вона мусила все життя збирати ті скалки.

Коли Шоу дізнався, що місіс Пет збирається вийти заміж за улюбленця долі Джорджа Корнуоліса Уеста, він написав їй, що сприймає це як зако­номірність: кохання між драматургом і акторкою завжди нетривале, але, не забув зауважити, що Джордж ще молодий, а він старий, тому хай Джордж трохи почекає, «допоки я втомлюся від вас». І ще: він запевняв Пет: «Щодо вас, то я вщерть наповнений ілюзіями. І неможливо, щоб я не вто­мився від них: ніщо, подібне до цього, не може тяг­нутись довго. Не можете ж ви бути такою, як я вас вигадав; ви — істота з моїх юнацьких мрій, ви — ко­хання і ви — передчуття, що має відбутися те, що накреслено людству, але знаходиться за обрієм ти­сячоліть. Я обіцяю втомитися якомога швидше, щоб звільнити вас». Цей лист сподобався місіс Кембл. Вона відшукала новий скалок розбитого дзеркала Кохання, а це означало, що скалок Бернарда можна було покласти в шухляду пам’яті «до запитання». Чи кохала вона драматурга? Це й досі загадка для дослідників. Щоб трохи розвіятись, місіс Пет виру­шила в подорож, забувши про те, що висловлена (навіть письмово) думка не завжди відповідає тому, що є на серці. Шоу поїхав за нею. Випадково зустрівши його серед нудьгуючої публіки, Пет пере­дала йому записку: «Прошу, повертайтеся сьогодні ж до Лондона. Якщо ви залишитесь тут, то дове­деться уїхати звідси мені — але знайте, що я вель­ми втомилась, і мені не хотілося б знову вирушати в дорогу. Не змушуйте мене зневажати вас. Стелла». Коли місіс Кембл підписувала лист іменем — Стелла, вона сподівалась на розуміння з боку адресата.

Безсонна ніч так вплинула на нерви Пет, що вранці, не дочекавшись відповіді Бернарда, вона сіла в кеб і поїхала світ за очі. Шоу був уражений у самісіньке самолюбство, і воно не примусило довго чекати. Закоханий і ображений драматург вибухнув шале­ною брутальністю: «Я хочу зробити вам боляче, то­му що ви заподіяли мені зле. Безсердечна, порож­ня, зла жінка! Ошуканка! Брехливі губи, облудні очі, неправдиві руки…» На це Петрік Кембл відреагува-ла досить спокійно: «Ви і ваша брутальність у стилі XVIIIстоліття. Ви загубили мене, тому що ніколи ме­не й не знаходили. В мене є мій маленький кага­нець, мій вогник, який ви ледве не загасили своїм самолюбством, ледве не задули його своїм егоїстичним пирханням. Ви — вишуканий спокус­ник, ви — дамський догідник…» Як тут не згадати словесні дуелі квіткарки Елізи Дулітл з професором Хіггінсом?! Уроки «Пігмаліона» не зникли безслідно.

Кохання розтануло. Либонь, це збіг обставин, але після їхнього «розлучення» акторська кар’єра Петрік Кембл почала занепадати. Квіткарка Еліза Дулітл так і залишилась її кращою роллю. «Вся зем­на куля була у її ніг, — зронив якось зловтішне Бер­нард Шоу. — Але вона штовхнула ногою цю кулю і вже не в змозі дістати її звідти, куди вона закоти­лась». Світ не без «добрих» людей: ці слова переда­ли Кембл. З італійським сарказмом і англійською влучністю вона відповіла на них так: «Бернард нале­жить до тих, хто може ввійти у ваше серце в своїх забруднених калошах, а потім вийде, залишивши в ньому ті калоші».
Здається, «солодка парочка» перевершила лихомовство Елізи Дулітл і Хіггінса. І все ж без їхнього кохання театр не мав би «Пігмаліона», і нам би так його бракувало…

Віктор Рогозинський