Зошит-довідник з української літератури для 10 класу

Іван Нечуй – Левицький.

Аналіз твору «Кайдашева сім'я»

С

правжнє ім'я — Іван Семенович Левицький.

Народився в м. Стеблеві, що на Черкащині, у родині священика, помер у м. Києві.

Письменник, етнограф, фольклорист, педагог.

Найвідоміші твори: романи «Хмари», «Князь Єремія Вишневецький»; повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»; оповідання «Баба Параска та баба Палажка», «Афонський пройдисвіт»; п'єси «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках».

Повість «Кайдашева сім'я» (1879)

Літературний рід: епос.

Жанр: соціально-побутова повість.

Тема: зображення життя українського села в пореформлену добу (друга половина XIX ст.) з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини.

Історія написання: твір має точно вказане місце, де відбуваються події. Село Семигори, так майстерно виведене митцем у повісті, було авторові майже рідне. У дитинстві і в юності він тут навіть деякий час жив у родичів, був знайомий з багатьма семигорськими ровесниками. Кайдаші мали своїх прототипів: сім’ю Мазурів з цього ж таки села, яка прославилася постійними бійками і колотнечею. Величне прізвище Мазурів замінив на Кайдаші. Хата заможних Мазурівстояла на кутку Солоному, коло церкви, поруч дійсно був горб, на якому ламалися вози. Жили у Семигорах й свати Мазурів – багаті Довбиші.

Головна ідея: засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз'єднаності в родині.

Головні герої: Маруся й Омелько Кайдаші, їхні сини Карпо (старший) і Лаврін (молодший), Мотря (дружина Карпа), Мелашка (дружина Лавріна); баба Палажка.

Композиція твору: повість складається з дев'яти частин, сюжет у яких розгортається за принципом нагнітання епізодів і сцен. Саме діалоги «рухають» сюжет твору, у них розкриваються характери героїв.

Ц

е чи не найпопулярніший твір І. Нечуя- Левицького, про що свідчить велика кількість його перевидань і перекладів іншими мовами. Характери персонажів у «Кайдашевій сім'ї», як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси в їхніх вдачах. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство. У Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.

Катастрофа в Семигорах починається із занепаду батьківського начала в родині. У літературознавстві радянської доби прийнято було наголошувати на тому, що сварки, змальовані І. Нечуєм-Левицьким, — це наслідок певних соціальних умов. З того робився соціологічно-політичний висновок: «так було до революції». Однак автор «Кайдашевої сім'ї» на соціальних чинниках «війни» якраз і не наголошує! У творі йдеться швидше про недосконалість людської природи, про одвічні людські пороки — нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм. Письменник показує не світ український, селянський, з цілком конкретними історичними, етнографічними і географічними ознаками. Він навіть назви села, у якому живуть Кайдаші, не став вигадувати: Семигори легко відшукати на карті недалеко від містечка Стеблів.

“КАЙДАШЕВА СІМ’Я” ЦИТАТНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГЕРОЇВ

Омелько Кайдаш: стельмах, небагатослівний, забобонний, віруючий, «зазнав панщане горе», полюбляє перехилити чарку, через це втрачає авторитет синів.«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.»

Характеристика Марусі Кайдашихи

«Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди їївзяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства».

Маруся Кайдашиха – «від її погляду молоко кисне», «на словах, як на цимбалах грає», сварлива, улеслива, любляча бабуся.

ХарактеристикаКарпа: мовчазний, жорсткий, «з нього буде добрий посіпака», працьовитий. «Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.»

Характеристика Мотрі: «має серце з перцем», «бриклива, як муха уСпасівку», заможна, галаслива, жорстока. «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю.»

Характеристика Лавріна: лагідний, жартівливий, протилежний за характером і зовнішністю своєму брату, неконфліктний, романтичний. «Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.»

Характеристика Мелашки “: вродлива, добра, лагідна, з бідної сім’ї, тиха. «Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.»

Бажали ми народові свободи, 
Бажали ми, щоб очі він розкрив, 
І, як другі освітні народи, 
Для поступу, для правди й щастя жив.
Панас Мирний

Панас Мирний. Аналіз твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Справжнє ім'я — Панас Якович Рудченко.

Народився в м. Миргороді в родині дрібного чиновника, помер у м. Полтаві.

Прозаїк, драматург.

Найвідоміші твори: романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». «Повія»; п'єса «Лимерівна»; повісті «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне»; оповідання «Морозенко».

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875)

Жанр: соціально-психологічний роман («роман з народного життя»).

Тема: зображення майже столітньої історії села Піски і, зокрема, долі правдошукача-бунтаря, «пропащої сили» Чіпки Варениченка.

Головна ідея: заперечення боротьби з несправедливістю через злочин, пролиття крові.

Історія написання роману: Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого» із почутої від візника історії про відомого на Полтавщині Василя Гнидку, який зі своїми поплічниками вбив цілу сім'ю; потім на основі нарису створив повість «Чіпка», прототипом якого був Василь Гнидка; пізніше до написання роману (розширення повісті) долучився рідний брат Панаса Мирного Іван Білик (псевдонім), в одній із редакцій твір дістав назву «Пропаща сила», а згодом - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Г

оловні герої твору: Чіпка Варениченко, його мати Мотря, батько Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов), баба Оришка; друг Чіпки з дитинства Грицько Чупруненко і його дружина Христя; друзі Чіпки — Матня, Лушня й Пацюк; москаль Максим Ґудзь, його дружина Явдоха й дочка Галя (дружина Чіпки); чиновництво: голова повіту Кряжов, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко; пани Польські, Порох та ін.

Композиція: чотири частини; тридцять розділів (академік О. Білецький назвав твір «будинком з багатьма прибудовами і надбудовами» через його композиційну складність).

Пояснення цього факту - у непростій творчій історії роману. Спочатку Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» і надрукував його у львівському журналі «Правда». З нарису виросла повість «Чіпка». Згодом її автор відгукнувся на заклик брата Івана створити «народний роман на основі щирого реалізму». Іван Рудченко (літературний псевдонім — Білик) також включився в роботу над новою версією твору. У ході його доопрацювання автори все більше відходили вглиб історії, унаслідок чого і з'явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після переробки повісті з-під пера братів Рудченків з'явився широкоформатний, панорамний реалістичний роман, час дії в якому сягає від катерининських часів до скасування кріпацтва й пореформленого періоду.

Панорамність роману забезпечує передусім його друга, найбільш самодостатня, частина. Крізь призму історії села Піски в ній показано столітню українську історію. Ідеться про перетворення козаків на «покірних волів». Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі, зруйнування Очакова турками; польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною II кріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала...») і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою...

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй і володій» ділять на козаків і«генералових»...

Оповідь у другій частині ведеться за законами хроніки. У ній з'являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пісок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо піщаненських «хахлів» і «мазеп»генеральша та її «кацапська» свита; проте й сцени, у яких селяни принижуються перед пані, теж не позбавлені гірких сатиричних нот; сумирність «волів» викликає в авторів роману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні роману історичним і «суспільствознавчим» змістом. Немало місця вдругій частині займають і сторінки, присвячені трудам і дням українського селянина. Що ж до персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Ґудзь із його баламутством, історією перебування в «рекрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням в рідне село. Загалом, друга частина сюжетно мало пов'язана з трьома іншими. «Прив'язкою» виступає та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

І

все ж сюжетним епіцентром роману є Чіпка. Його історія займає три частини роману. Олександр Білецький писав, що перетворення цього героя роману з «шукача правди на кровожерливого вбивцю вийшло непереконливим». З таким твердженням погодитися важко: Панас Мирний та Іван Білик мотивували його складну еволюцію грунтовно, шукаючи витоки його розбійництва не тільки в «дурних умовах», а й в індивідуально-психологічних особливостях Чіпки (В. Пахаренко).

Життя Чіпки

Уцентрі роману образ Чіпки — селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього.

Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…». Надто вразила Чіпку кривда, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара.

У цей момент Чіпка втрачає віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, але й до всіх людей. Звідси — сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини.

Під впливом лихого товариства Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемагає (проблиски свідомості, намагання оборонити правду, вибори в земство). Та коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности», то ця кривда стала останнім поштовхом, і герой свідомо стає на стежку помсти.

Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невин-них людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чіпки. Обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша – це так само своєрідна трагедія Грицька.

Максим Ґудзь — ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої він звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Повернувшись через ЗО років у село з грошима та «заслугами», Максим живе єдиною пристрастю – збагаченням. Тому і стає Максимів хутір пристановищем грабіжників.

Мотря — одна з найтрагічніших жіночих постатей в українській літературі. Ця жінка була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії на-бувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління кара-ли і злочин, і злочинця, ким би він не був.

Сирота змалку, Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка, вона переймається стражданнями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки про бідняцьку недолю. І тільки вона змогла побачити у своїй уяві Мотриного сина не гультіпакою та волоцюгою, як його всі називали, а доброю людиною, яку зламало лихо.

Більше того, вона вже відчула, що її чоловік сам може обійти правду, може легко змиритися з неправдою. І хоч важкі будні селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують Христю в звичайне для мільйонів жінок річище, проте серце її завжди залишається чуйним до людського горя.

Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім Стала його дружиною, зросла в злодійській сім’ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душу дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов.

Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки. В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добро завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві злочини заплямовують людину навіки.

В

есь розвиток сюжету підводить до однозначного висновку: найблагородніші пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників зробило Чіпку «пропащою силою».

Іван Карпенко - Карий.

Аналіз твору «Мартин Боруля»

« Сцена - мій кумир, театр - священний храм для мене!» 

(Іван Карпенко-Карий)

Справжнє прізвище - Іван Карпович Тобілевич. Один із засновників театру корифеїв (1882 рік). Народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці на Кіровоградщині. Помер 15 вересня 1907 року в Берліні. Похований у селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія. Іван Франко писав: « ...Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Основні твори: «Бурлака», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Житейське море», «Сава Чалий», «Чумаки», «Безталанна»

«Мартин Боруля» (1886)

Літературний рід: драма.

Жанр: трагікомедія.

Тема: дворянство як найсокровенніша мрія.

Основні ідеї: викриття хабарництва в судочинстві, засудження відмови від особистіших цінностей заради станової приналежності.

Сюжет. В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історію гонитви селянина за дворянством і втрати надії на нього через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи — розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Драматург узяв родинну подію, коли батько Карпо Адамович намагався довести своє дворянство, щоб вивести принаймні дітей із селянського стану за походженням у стан панський. Та всі старання пропали марно. У документах його прізвище фігурувало в двох різновидах: Тебілевич і Тобілевич. Іван Карпенко-Карий добре пам'ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи.

Композиція: комедія в 5-ти діях - так визначив жанр твору автор. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

Драму було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Роль Мартина Борулі блискуче грав Марко Кропивницький.

Події у драмі відбуваються в середині XIX століття у родині багатого орендатора землі.

Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти: Марися й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвський; повірений Трандалєв; наймити Омелько й Трохим.

“

Мартин Боруля” план твору

1. Мрії Борулі про дворянство

2. Подання Борулею апеляції

3.Намагання Борулі зробитисвою сім*ю дворянською:

а)впровадження дворянських звичаїв

б)намагання одружити дочку

4.Сварка з Герасимом

5.Відмова у дворянстві

6.Спалення документів

Цитати дообразу Мартина Борулі

«Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Мартин Боруля вважає, що «я – не бидло і син мій – не теля….» , а дворянський титул йому дозволить

«Ох, діти – діти! Як би ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли…», «…краще білий хліб, ніж чорний….»

“Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!”

Цитати до образу Марисі “Мартин Боруля”

«Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». 

Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по_мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. 

Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!..

Цитатна характеристика Палажки “Мартин Боруля”

П

равда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шд й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.

Іван Франко.

Аналіз творів «Захар Беркут», «Мойсей»,

«

Чого являєшся мені у сні?..»

Іван Франко народився в с. Нагуєвичах, що на Львівщині, у родині коваля, помер у м. Львові.

Письменник, літературознавець, перекладач.

Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя»; поеми «Мойсей», «Іван Вишенський»; повісті «Захар Беркут», «Перехресні стежки»; драма «Украдене щастя».

Поема «Мойсей» (1905)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: філософська поема.

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом» — так визначає тему сам автор і далі наголошує: «ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Головна ідея: заклик вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися рабської психології й будувати нове життя.

Головні герої: ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог); єврейський народ; супротивники Мойсея — Датан і Авірон; демон пустелі Азазель.

Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень.

С

южет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипетської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення бажаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують закидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого«батьки звали батьком народу» — Мойсей застерігає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятись іншим богам — Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звертається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвятив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з'являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він пиши синів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «на момент» засумнівався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з'являється князь конюхів Єгошуа й закликає євреїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв, Авірона поб'ють камінням, а Датана повісять.

Віршовий розмір поеми: анапест (пролог написано ямбом).

«Захар Беркут» (1882)
Тема: розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.
Ідея: возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості, вміння долати перешкоди, боротися з труднощами; засудження підступності, зради, жадності, жаги до збагачення за рахунок інших. 
Основна думка:  сила народу — в його єдності, підтримці, повазі одне до одного.

Ж

анр: історична повість. 

Проблематика твору «Захар Беркут»

• захист рідної землі;

• моральний вибір;

• єдність, згуртованість народу — запорука перемоги;

• людина і природа;

• кохання, вірність, самопожертва;

• взаємовідносини батьків і дітей.

Головні герої: 
Захар Беркут — тухольський старійшина, знахар. Все життя віддав служінню громаді. Замолоду три роки вчився лікарської справи у монаха Акинтія та подорожував по Русі. 
Максим Беркут — наймолодший син Захара, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу. 
Тугар Вовк — боярин, якому князь пожалував землі Тухольчини. Вважає себе вищим за громаду і хоче насаджувати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу за Максима бо вважає простого смерда недостойним боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці, та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі. 
Мирослава — дочка Тугара Вовка. Не поділяє батькових упереджень і відповідає Максиму взаємністю. Невдало відмовляє батька від зради, і сама переходить на бік тухольців.

Бурунда — монгольський командир, що вирізняється силою та жорстокістю, а не воєнною мудрістю. Веде десятитисячне військо на тухольський перевал!

Сюжет «Захар Беркут»

Події відбуваються 1241 року. Боярин Тугар Вовк прибуває з дочкою Мирославою у Тухольщину в Карпатах, де князь подарував йому землі. Максим, син місцевого старійшини Захара Беркута, та боярська дочка закохалися, — та Тугар Вовк категорично проти їхніх стосунків. Боярин, намагаючись узурпувати владу, вступає у конфлікт з общиною тухольців, які звикли жити незалежно. Протистояння досягає апогею, коли Тугар Вовк під час ради вбиває Митька Вояку, котрий мав свідчити проти нього, — і громада проганяє вбивцю. Залишивши загін воїнів охороняти свій дім, боярин з Мирославою їде до монголів, на сторону яких переметнувся ще під час битви на Калці. Згодом Тугар Вовк супроводжує десятитисячне монгольське військо під командуванням Бурунди-бегадира, яке вирушило на тухольський перевал. У зіткненні з передовими монгольськими загонами Максим Беркут попадає в полон. До тухольської общини прибуває підмога з сусідніх громад, а також Мирослава, яка переказує план Максима по перемозі та знищенню монголів. Тухольці пускають загарбників у долину села, і перекривають вихід. Монголи безуспішно пробують прорватися. А невдовзі за порадою Захара Беркута перекрито потік, — і долина села, в якій знаходяться монголи, починає затоплюватись. Бурунда пропонує обміняти життя Максима на свободу, але йому відмовляють. Тоді він замахується, щоб вбити полоненого, але Тугар Вовк відрубує йому руку, рятуючи Максима. Тугар Вовк, Бурунда та десятитисячне військо монголів мертве, а Максиму вдається врятуватись. Відчуваючи що помирає, Захар Беркут виголошує пророчі слова: громадську єдність, завдяки якій було здобуто перемогу, буде втрачено, — лихі часи настануть для народу, але з часом відродиться вона, і настануть щасливі часи її відродження. У кінці твору автор риторично запитує, чи не настала та щаслива доба, про яку, помираючи, говорив старий Захар Беркут.

Вірш «Чого являєшся мені у сні?..» (1896)

(Із збірки «Зів'яле листя»)

Літературний рід: лірика.

Вид лірики: інтимна.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив: нерозділене кохання.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір. Цей вірш є вершиною не тільки української, а й світової інтимної лірики. Завдяки досконалій єдності змісту й форми вірш справляє незвичайно сильне враження. Поет висловлює найщиріші, найглибші почуття, звіряючи своє кохання тій гордій і неприступній, від якої не чекає на взаємність:

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш Як я люблю тебе без тями...

Схвильованість, переживання ліричного героя відтворені змінним ритмом поезії, який утворюється чергуванням різноскладових рядків: від двоскладових до дев'ятискладових:

Чого являєшся мені Усні?

В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала...

Побудова речень також органічно пов'язана зі змістом. Вони переважно короткі — запитання або вигуки, але двічі автор удається до великих поширених речень. Ліричний герой немовбито не може зупинитися, мусить викласти одразу ж усе, що на серці. Таким високоемоційним, напруженим є останнє речення до коханої, зіроньки, з проханням з'являтися хоч уві сні, щоб живити його стомлене серце.

Михайло Коцюбинський.

Біографія та творчість

Представник імпресіонізму.

Працював у жанрі новели.

Імпресіонізм (від франц. „враження”) - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Новела - один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

Входив у "Братство тарасівців"

Близький товариш Максима Горького

Проявив себе в жанрі малої прози

Найближчі друзі - Володимир Самійленко та Борис Грінченко

Великий Сонцепоклонник

Коротка біографія

Народився Михайло Коцюбинський 17 вересня 1864 року в місті Вінниці.

Навчався в початковій школі, Шавгородському духовному училищі та в духовній семінарії в Кам'янці-Подільському.

У 1885 р. увійшов до підпільної "Молодої громади", за що був притягнутий до судової відповідальності.

У 1892 році увійшов у "Братство тарасівців".

У 1891 році екстерном склав екзамен і отримав атестат народного вчителя.

У 1896 році одружився з Вірою Устимівною Дейшею.

З 1892 року працює членом філоксерної комісії, яка була створена для боротьби з епідемією на виноградниках у Бессарабії.

У 1898 році переїжджає до Житомира, видає газету "Волинь", а потім повернувся до Чернігова й очолив відділ сільськогосподарської статистики в губернському земстві.

1909, 1910, 1911 - відвідує італійський острів Капрі.

Помер 25 квітня 1913 року в Чернігові.

Огляд творчості.

Дитячі оповідання: "Харитя", "Ялинка", "Маленький грішник"

Казки: "Хо"

Оповідання для дорослих: "Для загального добра", "Дорогою ціною"

Новели: "Intermezzo", "На камені"

Етюди: "Цвіт яблуні", "Невідомий"

Повісті: "Тіні забутих предків", "Fata morgana"

Нариси: "Хвала життю!"

А

наліз новели "Intermezzo"

Автор: Михайло Коцюбинський

Рік: 1908

Літературний рід: епос

Жанр: новела

Форма: монолог

Стиль – модернізм.

Течія – імпресіонізм.

Присвята кононівським полям

Новела складається з 11 частин, що пов’язані образом митця — учасника й оповідача зображуваного; розповідає про його духовне одужання при зустрічі з природою. У творі порушено проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіки творчого процесу.

Тема: зображення взаємодії митця і суспільства

Ідея: утвердження думки, що людина щаслива лише в гармонії з природою, а митець відіграє важливу роль у суспільстві.

Образи: Моя утома, Ниви в червні, Сонце, Три білих вівчарки (Оверко -"селянин"; Пава - "дворянин", Трепов - "міністр внутрішніх спрів"), Залізна рука міста, Людське горе, Зозуля, Жайворонки.

Символи образів “Intermezzo”

Моя утома — зневіра, надломленість, депресія, розчарування .

Ниви у червні (ниви в червні тільки починають набирати сили) — символізують життєву енергію, а її так не вистачає головному герою.

Сонце — символ вічності, космічної енергії, сили.

Три білих вівчарки :самозакохана Пава — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою стало прізвище міністра внутрішніх справ), «дурний Оверко» — принижене і темне селянство, якому досить дати трошки волі і воно вже не кинеться ні на кого.

Зозуля (народний образ) — символ, що втілює надію і життя (образ часу).

Жайворонки — символ творчого піднесення.

Залізна рука города — потяг і саме місто, що вторгається в життя особистості.

Людське горе — становище народу.

Образ ночі — символ краси, одухотвореної Богом.

Образ білих мішків — образ повішених людей.

Сюжет: безфабульний

В основу новели "Intermezzo'' лягли автобіографічні факти. М. Коцюбинський закінчив повість "Fata morgana" жахливою сценою селянського самосуду і виснажив цим свою нервову систему. Саме тому в червні 1908 року письменник поїхав на Полтавщину до маєтку мецената Євгена Чикаленка, щоб покращити своє здоров'я.

Слово "інтермецо" перекладається з італійської мови як пауза, перепочинок. "Intermezzo'' - взірець імпресіонізму. Для цього стилю є характерним перехід ліричного героя через усі стадії: від крайнього виснаження до поступового зцілення, одужання.

Сюжет будується на грі настроїв. В «Intermezzo» вони проходять через три фази: ДЕПРЕСІЯ. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя, який перебуває в конфлікті з самим собою. Михайло Коцюбинський показує людину, захоплену виром історичних подій, поставлену у ситуацію морального і громадянського вибору. Психічний злам, що під впливом цих подій відбувається в душі героя, змінює його ціннісні орієнтації, руйнує внутрішню рівновагу, призводить до роздвоєння особистості, стає основою психологічної драми. Ліричний герой новели — надломлений інтелектуал-митець, який втомився від “незліченних «треба» і безконечних «мусиш», від болю й мерзенних вчинків людей, від жаху, бруду їхнього існування, виривається з лабет «сього многоголового звіра», їдучи з міста в українське село. Прагнучи спокою й самотності, герой опиняється в майже повному безлюдді, наодинці з природою. Проте навіть там він не може відігнати спогадів про повішених, про розправи над людьми, що боролися за землю і волю; про це йому нагадують навіть клички вівчарок, викликаючи болісні асоціації.

СПОКІЙНО-СПОГЛЯДАЛЬНИЙ СТАН. Цей стан з’являється під впливом гармонії, якої сповнене життя природи. А природа в новелі — щось більше, ніж просто тло. Вонаодухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви в червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки». Перебуваючи серед розкішної природи, герой поступово звільняється від песимізму. Він гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», милується волошками, вдихає пахощі «білої піни гречок», і п’є «теплий зцілющий напій сонця», слухає пісню жайворонка. Це додає йому сил, відчуття якнайтіснішого зв’язку із землею. Так починається його одужання.

ОБУРЕННЯ, ГНІВ, НЕТЕРПІННЯ. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси, викликані контрастом між прекрасною природою і потворною реальністю людського життя. Одним із таких є зустріч із селянином-трудівником, (кульмінація), розмова з яким викликає в митця і співчуття, і справедливе обурення, й гнів; пробуджує нове бажання до творчості й боротьби. Ліричний герой прощається з нивами і йде «між люди», в місто, служити своєю творчістю народові: «Душа готова, струни тугі, налагоджені, вона вже грає».

Таким чином, у новелі зображено еволюцію внутрішнього стану митця, зміну його настроїв у ставленні до людей — від цілковитої байдужості, роздратування, навіть ненависті — до співчуття, готовності активно діяти на благо суспільства.

Отже, головною думкою твору є усвідомлення того, що інтелігент, митець не може бути самотнім, він повинен служити своєю творчістю народові, частиною якого він є.

Письменник за допомогою вмілих імпресіоністичних мазків зображує враження героя від природи, його внутрішній стан. Іноді новелу ще називають "поезією в прозі".

Аналіз повісті "Тіні забутих предків"

Автор: М. Коцюбинський

Рік: 1911

Літературний рід: епос

Жанр: повість

Тема: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі 19 - 20 ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.

Ідея: оспівування високого й красивого почуття - кохання.

Поштовх для написання: перебування М. Коцюбинського в селі Криворівня (Івано-Франківська область), під час якого він отримав багато вражень від життя, звичаїв і обрядів гуцулів.

Інші назви:

Тіні минулого

Голос віків

Відгомін Предковіку

Дар Предків забутих

Головні герої: Іван Палійчук, його кохана Марічка Гутенюк, Палагна (дружина Івана), сусід Юра (Мольфар), ватаг на полонині, щезник, нявка, чугайстр

Проблематика:

Гармонія між людиною та світом природи

Життя і смерть

Добро і зло

Язичництво і християнство

Сила кохання і неможливість жити без нього

Вплив мистецтва на людину

Роль праці в житті людини

Стосунки батьків і дітей

Сюжет: описується дитинства Івана та ворожнечі двох сімей. Під час бійки батьків Івась знайомиться з Марічкою Гутенюк, вони зближуються, зароджується кохання. Іван іде на полонину в найми, а коли повертається, то дізнається про смерть Марічки (вона втопилася). Іван не вірить в смерть коханої і іде її шукати. В сусідньому селищі знаходять тіло невідомої дівчини, але Палійчук не впізнає Марічку. Шість років блукає Івась, а потім повертається до села й одружується на Палагні. Через деякий час вона стає "любаскою" сусіда Юри. Іван про все знає, але йому цілком байдуже. Він іде в гори, йому чується голос нявки-Марічки, але зустрічає чугайстра. Іван іде за цим голосом і зривається в урочище, пізніше пастухи знаходять ледь живого Івана. Повість закінчується похованням, яке проходить за місцевим звичаєм.

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра "Ромео і Джульєтта". Палійчуки і Гутенюки ворогують так само, як Монтеккі та Капулетті. Діти з ворожих родів кохають одне одного. Наприкінці герої гинуть.

У повісті широко використовуються діалектичні слова.

У 1964 році режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко зняли однойменний фільм.

Василь Стус на прем'єрі фільму висловив протест проти радянської влади: "Хто проти тиранії, встаньте!"

У повісті широко використовуються діалектичні слова.

Головні герої “Тіні забутих предків”

Іван Палійчук  — дев’ятнадцята дитина у родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав’язується дружба, а згодом — кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати на полонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Закінчується його життя зустріччю із нявкою в образі Марічки. Іван йде за нею в ліс без страху, але мара зникає при появі чугайстра, доброго лісового духа. Потім Іванові вчувається її голос, і він, слідуючи за ним, падає з гори.

Марічка Гутенюк  — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, у той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов у найми, гине в Черемоші під час повені.

Палагна  — дівчина з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень. Палагна стає коханкою сусіда Юри.

Ю

ра  — мольфар, людина, наділена надприродними здібностями. Йому під силу відігнати градову хмару чи, навпа­ки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину — залеж­но від обставин та уподобань. Стає коханцем Палагни і прагне звести чарами Івана зі світу.

Композиція твору:

Експозиція: зображення карпатської природи — збирання гуцульських родин на Храмове свято до церкви — бійка між родинами Гутенюків і Палійчуків на ґрунті давньої, незапам’ятної неприязні

Зав’язка: знайомство малих Івана й Марічки

Розвиток дії: зустрічі малих Івана та Марічки, які пасуть скотину — малий Іван вирізає флояру й підслуховує мелодію Чугайстира — зародження кохання й стосунків юних Івана та Марічки — Іван прощається з Марічкою перед тим, як іти на кілька місяців на пасовище — перебування Івана на полонині — повернення Івана, який довідується, що Марічка втопилася — пошуки Іваном Марічки, зникнення його на 6 років — повернення Івана та його одруження на нелюбій Палагні — господарювання Івана й Палагни, «гуляння» Палагни в корчмі — Палагна проводить таємний обряд перед Великоднем і перша її зустріч із мольфаром — Палагна спостерігає битву Юра з грозовою хмарою — Палагна стає любаскою мольфара й нехтує Іваном — бійка Івана з мольфаром — Іван іде в гори, де його починає зводити нявка, яка набула вигляду Марічки — Чугайстир наздоганяє нявку — Іван грає на флоярі, щоб примусити танцювати Чугайстира й тим урятувати нявку

Кульмінація– нявка повертається й заводить Івана до прірви — понівечений Іван помирає

розв’язка: похорони Івана: сумна частина + веселощі (так відбувалося за звичаєм на Гуцульщині).

Василь Стефаник

Біографія Василя Стефаника багата на важливі події. Він жив у непростий час і мав складну долю.

Василь Стефаника народився 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

У 1883 році Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890 році Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою.

У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

У 1897 році у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

“Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900 р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”).

Теорія літератури

Експресіонізм — стильова течія модернізму першої чверті XX ст., у якій основними принципами стають суб’єктивність, експеримент і новизна. Особливої важливості набуває відмова від вимоги зображувати дійсність об’єктивно. Мистецтво експресіонізму проникнуте відчуттям повсякденного болю, страхом за майбутнє людини, чиє життя спрямовують соціальні механізми, що загрожують людині безглуздою загибеллю. Повсякденний біль, невтішне майбутнє, спричинене соціальними мотивами, переживає головний герой новели «Камінний хрест» В. Стефаника Іван Дідух.

Новела «Камінний хрест» (1900)

Літературний рід новели «Камінний хрест»: епос.

Жанр новели «Камінний хрест»: психологічна новела (студія, тобто художнє, дослідження душі головного героя).

Тема новели «Камінний хрест»: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).

Головна ідея новели «Камінний хрест»: єдність селянина з рідною землею.

Герої твору новели «Камінний хрест»: Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло, селяни.

Сюжет і композиція новели «Камінний хрест»: твір складається із семи розділів, сюжет як такий відсутній: селянин Іван Дідух покидає рідну землю, щоб переїхати до Канади в пошуках кращого життя (на вмовляння дітей і дружини).

Літературознавці про новелу «Камінний хрест». Новела «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд із конем і вивозив гній на свою нивку на кам’янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, і стали в селі прозивати Івана Переломаним.

Сповіді героя про своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух установив на пам’ять селу камінний хрест із вибитими іменами — своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, був безземельним, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім — над проблемою зв’язку з рідною землею.

Творці експресіоністичного стилю відродили давню істину, що «не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі», що весь космос є нерозривною цілістю. Саме про це йдеться насамперед у новелі. Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди». Важливо ще й те, що колеса, кінські копита й п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди.

Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі; «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася». Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак душевного стану родини (В. Пахаренко).

Ольга Кобилянська

Як ні про кого про неї сказано багато величних оцінок: “Ясна зірка Буковини”, “Орлиця гір зелених Буковини”, “Співець народної долі”. “Буковинська орлиця”.

Ольга Юлінівна Кобилнська (27 листопада 1863, м. Ґура-Гумора, повіт Сучава, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина, нині м. Ґура-Гуморулуй, Румунія — 21 березня, 1942, Чернівці) — українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині.

Її феномен не міг залишитись поза увагою пошти Буковини. Чернівецька дирекція УДППЗ «Укрпошта», обласний осередок філателістів України зініціювали випуск оригінальних поштових знаків про нашу славетну землячку.

Нині з діячів культури і мистецтва нашого краю ім’я «буковинської орлиці» найбільш пошановане на конвертах і марках. У 1987 році Пермська фабрика Держзнаку випустила конверт «Черновцы. Памятник О. Ю. Кобылянской. Чернівці. Пам’ятник О. Ю. Кобилянській» (малюнок художника Л. Курьєрової), який встановлений на Театральній площі перед українським музично-драматичним театром, який з 1954 року носить ім’я славетної краяни.

Через п’ять років прізвище письменниці було розтиражовано по світу на іншому конверті тієї ж фабрики, у 1992 році: «Черновцы. Украинский музыкально-драматический театр имени О. Ю. Кобылянской. Чернівці. Український музично-драматичний театр імені О. Ю. Кобилянської» (малюнок художника Н. Ветцо).

Ольга Юліанівна Кобилянська — „велика українська письменниця, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі” (Василь Земляк); „Пишна троянда в саду української літератури” (М. Старицький).

Письменниця опрацювала в українській прозі нову тему: доля освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища, в її творчій праці важливу роль відігравали особисті переживання і враження.

Перші свої твори О. Кобилянська писала німецькою мовою. Пізніше їй дорікали за німецький спосіб мислення, залежність від німецької класики. Але і в ранніх, німець- комовних, і в пізніших, уже україномовних, творах простежується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.

І. Франко не випадково поставив Ольгу Кобилянську на чолі „нової школи” в українській літературі: у її творах вперше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами. Глибока таємниця людської душі відкрилася читачеві.

Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя.

Тоді ж вона бере активну участь у так званому феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894р. однією з ініціаторок створення “Товариства руських жінок на Буковині”, Кобилянська обгрунтувала мету цього руху в брошурі “Дещо про ідею жіночого руху”. Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки “середньої верстви”, активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя.

Аналіз новели “Valse melancolique” Ольги Кобилянської

Ця новела Ольги Кобилянської — яскравий приклад твору епохи модернізму. Незвичайна історія життя трьох жінок розповідає нам про окремішність людини, яка випереджає свій час. Головні героїні думками та світовідчуттям не вписувалися у формат пересічних жінок того часу. І в цьому — головна його особливість.

За жанром твір — музична новела. В ній основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи й музичні переживання. Використовуючи їх, Кобилянська створює образ естета, творчої, духовно-багатої особистості. Такими персонажами у творі є жінки.

Кобилянська перша в українській літературі зобразила типи жінок-інтелігенток, які є аристократками духу, мають високу мету у житті, прагнуть удосконалити свою особистість, убираючи в душу світові культурні надбання. Це жінки європейського типу.

Провідною темою новели є музика, мистецтво та їх вплив на людину, а також доля талановитого митця.

У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії, фізичної та духовної досконалості.

Художній аналіз їхніх думок та почуттів становить основний зміст твору. Героїні твору — сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, що прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться лишитися незаміжніми, адже шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їх запити.

Судячи з назви, новела «Valse melancolique», що в перекладі означає «меланхолійний вальс», має бути присвячена «мистецькій» темі. Але музика стала для О. Кобилянської лише приводом до роздумів про проблему жіночого щастя.

Безпосереднім поштовхом до написання новели стали її непрості особисті стосунки з О. Маковеєм. Про автобіографічність твору сама письменниця в листі до нього в 1898 р. писала: «Прочиталисьте “Valse melanc.” і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого». Чи здогадувався він, на що так недвозначно натякала письменниця? Напевне, так. Можливо, навіть відчував докори сумління за її розбите кохання, адже першим твором, який підготував до друку на посаді редактора «Літературно-наукового вісника», була саме новела «Valse melancolique». Але, як справжній митець, власну життєву драму О. Кобилянська змогла узагальнити до осмислення долі значної частини українського жіноцтва того часу.

Сюжет і композиція

Мотив вальсу у творі наскрізний і об’єднує всі події в завершене ціле.

У заголовок новели авторка винесла назву музичного етюду «Valse melancolique», який створила та тричі виконувала протягом твору піаністка Софія. За настроєм він складався з двох частин — легкої і безтурботної спочатку та бентежної й трагічної наприкінці.

Своє враження про нього Марта передала так:

«Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення».

Такий настрій твору ніби віддзеркалював щасливі та драматичні події, які переживала протягом свого короткого життя Софія Дорошенко.

Сюжет твору також має за настроєм виразну двочастинну будову. У першій переважає меланхолійний настрій, життя героїнь тече розмірено й майже одноманітно. Усе швидко змінюється з переїздом до помешкання піаністки Софії.

Розповідь стає динамічнішою, напруженішою, що нагнітає передчуття неминучої трагедії. Ворохобна, тобто бентежна гама меланхолійного вальсу стала ніби передчуттям піаністки низки подій у її власному житті, які призвели до фатальної розв’язки — смерті головної героїні.

Сюжет новели складається з кількох подій, що розповідають про неповних півроку із життя трьох інтелектуалок.

В експозиції дізнаємося про двох несхожих між собою жінок — Марту й Ганнусю, між якими постійно точаться розмови про кохання та плани на майбутнє.

Епізод, коли до них приєднується музикантка Софія Дорошенко, становить зав’язку твору. Письменниця спочатку знайомить нас із дівчиною через повідомлення служниці, яка передає своє враження від першої зустрічі з майбутньою квартиранткою. Непривабливі деталі її зовнішнього вигляду: ґудзик від пальта, що тримається на одній нитці, покусані рукавички — не справляють на героїнь позитивного враження. Однак Марту вразила зовнішність Софії, у першу чергу її класичний античний профіль. Тому розповідає вона Ганнусі про «музику» тільки хороше, хоч вона її зовсім не знає. Через такий прийом О. Кобилянська інтригує читача й створює враження загадковості героїні.

Система подій розвитку дій сприяє стрімкому розгортанню сюжету новели. Будні трьох приятельок спочатку були гармонійними й щасливими. Вони настроєво нагадували першу, легку, частину вальсу.

Хвороба Софіїної матері ніби відмежовує першу, «світлу», частину новели від подальших трагічних подій. По смерті матері дівчина повертається до подруг, але з цього моменту за кожним рядком твору відчувається передчуття неминучої трагедії. Воно справджується, коли Софія отримує лист від дядька, у якому той відмовляє їй в утриманні. Дівчина не витримує цього удару й помирає, не досягши заповітної мети. Цей епізод є кульмінацією твору.

У розв’язці стає відомо про кілька років життя героїнь після Софіїної смерті. Марта щаслива у шлюбі, а Ганнуся самотужки виховує сина та вся поринула у творчість.

У «Valse melancolique» О. Кобилянська виступає новаторкою у створенні художньої форми. Словесний твір не лише наповнений музикою, а й звучить, як музика. Це виражається і в ритмічності оповіді з її перепадами від розміреного й неспішного темпу до швидкого й напруженого, а потім знову сповільненого, й у відтворенні симфонії почуттів героїнь, й у напруженій мелодійності слова.

Характеристика головних персонажів новели “Valse melancolique”

Новела має значною мірою автобіографічний характер. Кобилянська порівнювала своє життя із життям однієї з героїнь твору ─ Софії Дорошенко.

Софія ─ творчо обдарована особистість, лірична й емоційна. Такі деталі, як подерті рукавички або затикання найменших щілин у вікні розкривають у ній нервову, вразливу, чутливу до світу, замкнену особистість. Мистецтво стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїні, яка зазнала приниження у житті (через нещасливе кохання).

Марта ─ втілення любові. Стримана, терпляча, жіночна, «ладна обійняти весь світ», «вчилася музики, язиків і різних робіт ручних». Готувалася стати вчителькою. За словами Ганни ─ вроджена жінка і матір.

Ганна ─ емоційна, нестримна, вибухова, непостійна. Однак натуру мала чисту, без фальшу. Її гарячковість швидко змінювалась добротою та чуйністю. Вона талановита і живе своїм ремеслом. В особистому житті не терпить приписів, їй байдуже, що скаже світ про її особисте життя. Мрія-розвиватися.

Музика є центральним образом «Valse melancolique», з неї починається твір:

«Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючись їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку!».

Музика пронизує весь твір, нею він закінчується:

«Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя… Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..».

Музика, крім того, що структурує новелу, виступає своєрідним символом, збагачує художні образи додатковими асоціативними значеннями, посилюючи динамізм сюжету та вплив на читача, розкриває внутрішній світ персонажів. Вона є втіленням мрії про високий і недосяжний світ, виступає захистом від усіх життєвих негараздів, тому героїні й шукають у ній порятунку від драматизму життя. Музика також виражає сильну, горду й водночас ніжну та вразливу вдачу героїнь, тонко відтворює їхні настрої та душевні стани.

Марта — головна героїня, оповідачка, крізь призму сприйняття якої письменниця зображує події. Вона суттєво відрізняється від своїх подруг традиційними поглядами на життя. Авторка не пояснює обставин, за яких формувався її характер, зазначає лише, що вона приятелює з Ганнусею з юних літ.

За її терпіння, доброту й прагнення служити ближнім подруга порівнює її з біблійною героїнею Адою і каже, що вона має «божеське серце, що наказує ближнього любити більше, як себе самого». Софія порівнює її з тим типом «тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі». Та й сама вона про себе зауважує: «…в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти». Можливо, тому її власне «Я» в цьому жіночому тріо завжди на останньому місці.

Дівчина стримує імпульсивний характер Ганнусі, уміє уважно вислухати й підтримати Софію, здатна оцінити таланти подруг. Вона не гребує взяти на себе турботи про побут і готова давати уроки іноземних мов, коли господар квартири підвищив платню за оренду. І хоч Ганнуся закидала подрузі її «міщанський розум», критикувала за вузькі домашньо-практичні погляди й старосвітські прояви жіночності, але саме ці якості допомагали Марті не раз виручати подругу з неприємних житейських ситуацій. Така безкорислива любов до ближнього «без намислу і без претензій до подяки» робила її щасливою.

Марта не поривається до чогось особливого, її життєві прагнення прості й звичайні. Високо цінуючи мистецтво і його вплив на людину, вищим мірилом щастя вона все ж таки вважає любов. Дівчина мріє про дружну родину, хоче мати хорошого чоловіка. Її кохання до молодого професора, з яким вона відвідує гурток англійської мови, щире й безкорисливе. Водночас вона не обмежується лише клопотами про щодень.

Марта готується скласти іспити, щоб стати вчителькою, вивчає іноземні мови, навчається музики й «прерізних робіт», які в житті можуть їй знадобитися. Вона так само тонко відчуває красу, як і її приятельки, хоч і не хизується цим. З цього приводу вона зауважує: «Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори». Такі якості допомагають їй досягнути бажаного щастя, яке втілюється для неї в улюбленій праці та дружній родині.

«Дразлива і химерна» художниця Ганнуся походила «з доброї родини», тому була «претензіональна і розпещена». Портрет героїні розкриває її артистичну натуру:

«Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно…».

Як зазначила Марта, «…вона гарна — вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистичну закроєну душу в формат пересічних жіночих душ». Ганнуся має витончений, вишуканий внутрішній світ і не сприймає буденне й приземлене, яке, на її думку, руйнує красу. Своє художнє обдарування вона розцінювала, як дар Божий, який здатний змінити світ.

Своїй подрузі вона казала, що якби всі розвивали в собі мистецькі обдарування, то «не було б стільки погані й лиха на світі». За артистичний талант професори називали її «найкращою улюбленицею долі». Вона з цим погоджувалася, бо відчувала в собі потужні сили, які дадуть їй змогу піднестися над буденністю.

Відірватися «від ґрунту старих фрагментів», тобто відмовитися від патріархальної поведінки й поглядів, вона вимагала й від Марти. І не стільки для користі подруги, скільки для власного натхнення, щоб «я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу… щось новітнє!». Будучи високої думки про себе, вона дещо з погордою ставиться до Марти за приземленість її життєвих цілей, хоч і любить подругу. Малярка постійно говорить, що Марта не здатна зрозуміти її чуттєву душу:

«Ти сього не розумієш. Я — артистка і живу відповідно до артистичних законів, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тісно-програмової людини, як ти! ».

Ганнуся за поглядами належала до феміністок, які почали з’являтися в західноукраїнському суспільстві. Своє ставлення до чоловіків і ролі сім’ї для жінки вона висловлює так:

«Не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні».

Чи не через такі переконання вона відкидає можливість істинного кохання між чоловіком і жінкою? Вона не переймається тим, що позбавила свого сина щастя спілкуватися з батьком і вважає, що тільки їй належить право виховувати дитину й визначати її долю.

В образі Софії О. Кобилянська малює поетичний образ молодої піаністки, для якої мистецтво є способом самовираження й захистом у важких життєвих ситуаціях. Її дитинство минуло в заможній родині банківського працівника. Розорення сім’ї, смерть батька, нерозділене кохання суттєво вплинули на характер дівчини — нервовий і водночас стриманий. Вона була незвична в усьому. Уже при першій зустрічі Марту вразила її зовнішність:

«темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову… Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху якоїсь панськості, певності…».

Таким само довершеним Марта сприймала і внутрішній світ дівчини: її « душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика».

Мистецтво стає засобом саморозкриття, способом відновлення душевних сил героїні, яка зазнала тяжких випробувань у житті. Вихована в заможній родині, після банкрутства й смерті батька вона змушена заробляти уроками. Але найбільше героїню надломило нещасливе кохання. Її любов була небуденна:

«Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому [коханому. — Авт.]. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсігди… Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні».

Для Софії кохання — не лише приязнь і теплі почуття до чоловіка. Вона відчувала, що тільки так можна здобути цілісність буття, розвинути всі свої здібності. Але любов дівчини була « заширокою» для нього, щоб він міг зрозуміти й відповісти взаємністю, тож чоловік попросту, як каже Софія, втік. Чи не є власними роздумами О. Кобилянської міркування героїні про особисті пережиті почуття? Скажімо, у монолозі: «Єрід любові жінок, … на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній…».

Леся Українка

Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач

(1871-1913)

Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.

Вчилася у приватних учителів.У 6 років почала вчитися вишивати.

6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.

Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.

У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.

Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».

Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України.

Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського.

Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.

На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.

7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві.

Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.

Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

Збірки:

«На крилах пісень» (1893)

«Думи і мрії» (1899)

«Відгуки» (1902)

Інші твори:

перший вірш «Надія» (1880)

вірші «Конвалія» і «Сафо»

поезія «Contra spem spero!» (1890)

драма «Блакитна троянда» (1896)

драматичну поему «Одержима» (1901)

драматична поемі «Кассандра» (1907)

драма «Руфін і Прісцілла»

драматична поема «Бояриня»

поема «Оргія»

драма «Камінний господар»

драма «Лісова пісня»

оповідання «Така її доля»і «Святий вечір»

казки «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик»

повісті «Жаль» і «Приязнь»

передсмертна повість «Екбаль Ганем".

Вірш «Contra spem spero», написаний Лесею Українкою 2 травня 1890 року, входив до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від лат. – без надії сподіваюсь). Вперше у цій збірці був надрукований у 1893 році. Для київського видання «На крилах пісень» Леся Українка скоротила твір на дві строфи. Ще до цього, з віршу було видалено ще одну строфу, також для друку, тому ми можемо читати у збірці лише неповну версію.

За тему поетеса взяла роздуми про негаразди у житті та її сподівання на краще.

Головною ідеєю віршу є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії. Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою.

3-стопний анапест, чоловіча рима та перехресне римування – особливості побудови твору.

У творі наявні такі художні засоби як:

Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі.

Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм.

Історія написання

Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Леся тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства.

За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка).

«Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, силу великого кохання.

Ідейно-тематичний зміст

В одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь «волинським лісам». Ця місцевість дивовижно мальовнича, казкова й нині.

Разом із героями-людьми — Лукашем, його матір’ю, дядьком Левом і Килиною — у драмі діють також казкові істоти, якими народна фантазія заселила ліси й води, поля й гори. Про міфічних істот ми дізнаємося вже з «Прологу», у якому з’являються жителі лісового озера: Водяник, Русалка, «Той, що греблі рве». Потерчата, а пізніше — Перелесник, Лісовик, Куць, «Той, що в скалі срщить» та ін. Усіх цих істот читач сприймає як представників природи, які протиставляються людині. Саме зіставлення світу людини і світу природи в їх гармонійних і дисгармонійних взаєминах — тема «Лісової пісні». Конфлікт, розвиток дії підпорядковані провідній ідеї — утвердженню думки, цю світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й .здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину і світ.

Композиція

Найхарактернішою композиційною особливістю «Лісової пісні» є органічне переплетення світу природи і світу людини. Драма складається з прологу й трьох дій, кожна з яких співвідноситься з різними порами року: із зародженням (весна), розвитком (літо) і згасанням (осінь) високого почуття кохання.

Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається од зимового сну (зав’язка). Вони закохуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина — втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — «Того, що в скалі сидить» (передкульмінація).

У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою, але Мавка жаліє коханого, прощає його і повертає йому людську подобу. Одначе надто багато смутку довелося, пережити Мавці — вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі, де був іцасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка).

Леся Українка зазначала, що в «Лісовій пісні» і ремарки мають самостійне художнє, а не тільки «служебне» значення. Ремарки у творі об’ємні й поетичні, вони викликають в уяві читача відповідні пейзажі, на тлі яких розгортаються події, сприяють детальнішому розкриттю світу дійових осіб.

Глибокого психологізму образів авторка досягає за допомогою монологів. Скажімо, останній монолог Мавки хоч і сумний, проте оптимістичний, він сповіщає про невмирущість духовного й вічність краси: попіл із водою зростить нове дерево й «стане початком тоді мій кінець».

Стильові особливості

«Лісова пісня» за стилем — неоромантичний твір. У чому це виявляється? Уже сам жанр — драма-феєрія — передбачає поєднання реального й фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливо потужний ліричний струмінь.

Драма-феєрія в 3-х діях

СПИСОК ДІЯЧІВ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

ПРОЛОГ

«Той, що греблі рве».

Русалка.

Потерчата (двоє).

Водяник.

ДІЯ І

Дядько Лев.

Перелесник.

Лукаш.

Пропасниця (без мови).

Русалка.

Потерчата.

Лісовик.

Куць.

Мавка.

ДІЯ II

Мати Лукашева.

Килина.

Лукаш.

Русалка.

Дядько Лев.

«Той, що в скалі сидить».

Мавка.

Русалка Польова.

Перелесник.

Конфлікт твору полягає в зіткненні духовно-піднесеного й матеріально=приземленого в душі героя (Лукаша).

У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в стилі життя людського суспільства).

Ціла тканина драми наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і «Той, що греблі рве» символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість і поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи (світу духовного). Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина тим самим остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя.

Глибоко символічні центральні персонажі. Лукаш уособлює людину як таку, яка є архетипом людини. Власне, у драмі зосереджується увага передусім на дослідженні саме його психологічного світу. Відповідно дві грані його душі — духовна й матеріальна — утілюються у двох парах образів: досконалого дядька Лева і ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Килини. Отже, це суто модерністський спосіб зображення: не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають учинки, життєву настанову Лукаша, а, навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в ньому (Лукашеві) переважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева і згодом Мавки, коли переважає матеріальна, — утілюється в образах матері, а згодом Килини.

Одним із найдавніших фольклорних символів дівочої краси й кохання вважається зоря. Саме в такому значенні цей образ використовується в драмі. Ясної весняної ночі після першого поцілунку Лукаша Мавка скрикує: «Ух, зірка в серце впала», і в останньому видінні Лукаша Мавка «спалахує раптом давньою красою в зорянім вінці».

Зрада Лукаша й перші страждання Мавки припадають на пізнє літо й осінь. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки:

Ой піду я у садочок, там лист опадає.

Порадь мене, подруженька, милий покидає.

Особливо багато фольклорної символіки у фіналі «Лісової пісні». Характерна для народних балад метаморфоза перетворення дівчини на тополю спадає на думку в сцені перевтілення заклятої Килиною Мавки у вербу «з сухим листом та плакучим гіллям», гра Лукаша на сопілці, вирізаній із цієї ж верби; пожежа, під час якої мати з Килиною виносять «на клунках та мішках скулених Злиднів», зустріч Лукаша з Долею.

Провідна ідея — утвердження необхідності згармонізовувати, одухотворювати світ людей — реалізується всіма засобами не тільки в змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються в усьому — у зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики.

Проблематика

Послідовно неоромантичною є проблематика твору.

- Людина і природа. Леся Українка розглядає природу як більш згармонізований світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення, одуховлення. Наскрізний художній засіб твору — паралелізм і то специфічна його форма — психологічний паралелізм-, кожна дія починається ремаркою-пейзажем, де сконденсована атмосфера, що незабаром запанує у відповідній дії (рання весна — розквіт кохання в душі Лукаша; пізнє літо — в’яне його кохання, а з ним — і одуховленість; пізня осінь — перемога смерті). У такий спосіб авторка підкреслює нероз’ємний багатофанний (від психофізичного до містичного) зв’язок людини з довкіллям, з природою.

- Людина і мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме спромога до мистецької творчості є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета досконалого мистецтва — у його здатності оживляти, одухотворювати, робити прекраснішим світ і людину, сіяти в людській душі любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка (духовна грань Лукашевої душі, одухотворене єство природи), і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання — те, що стане сутністю її буття. Коли ж змінюється Лукашева душа (перемагає її матеріальна грань), він утрачає здатність грати. Лише в прикінцевій сцені ця здатність повертається й знову творить чудо, ще більше, аніж навесні, — тепер уже посеред сніговію його мелодія, усупереч навіть законам природи, перемагає смерть (зиму), приносить у світ тепло, цвітіння, відроджує кохання, щастя, красу.

Як змінюється музика, так змінюється все навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється на ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою в зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Ось чудо мистецтва! Тільки у творчості людина стає вільною й богоподібною істотою, прилучається до Бога у творенні світу.

Першопричина людського горя, зла — у самій душі людини: Лукаш тяжко страждає і зрештою гине, бо неспроможний згармонізувати, зрівноважити у своїм єстві духовну й матеріальну первини. Якщо головним для людини стає суто матеріальне, побутове, вона знищує себе.

- Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиниіі шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс духовного відродження. Проте не сліпа сентиментальність чи слабодухість змушує її прощати, а саме одуховленість, мудрість, тонка чутливість її натури: вона зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка розуміє, що коли Лукаш зрадив, прирік на смерть її, то тим самим зрадив і змертвив і себе. Ось чому немає в Мавки ненависті до Лукаша, жаги помсти, а тільки співчуття й прагнення допомогти, підтримати.

- Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Тільки коли картина гармонії світу в першій дії (весняний пейзаж) увінчується коханням двох людей, вона набуває завершеності й довершеності. Тобто лише любов є основою світу, саме вона дає сенс існуванню, є надметою всього. Проте, зіставляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.

- Трагедія самозради. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ майже кожна людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку. Тобто, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.

- Самознищення зла. Поміркуймо, хто робить нещасними матір і Килину. Та вони ж самі. їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють усе довкола та їх самих. Усі їхні інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета. Це накликає обов’язково Куця і Злиднів (диявольську силу), що вижирають усе в оселі (у душі). Апофеоз самознищення зла — спровоковане Килиною спалення господарства (тобто людської моделі життєвого ладу). З лісу (світу досконало-духовного) мати й Килина тікають у село з надією на щастя. Однак і там їм не поведеться, бо втікачки везуть із собою Злиднів. Отже, корінь їхніх нещасть у них самих.

Основні образи

Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:

Л у к а ш

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

М а в к а

Я слухаю тебе…

твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти місяця

і пильно дивиться в вічі).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смійся…

Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини.

Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.

Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.

Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.

Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».

Микола Вороний

(1871-1938)

Ідеолог модернізації української літератури

Народився 24 листопада 1871р. у сім’ї ремісника.

Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури.

Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах на філософському факультеті.

Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

З 1897р. актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

Член РУП.

У 1901р. залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

У 1910р. оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського.

У 1917р. один із засновників Української Центральної ради.

У 1917р. один із засновників і режисерів Українського національного театру.

У 1920р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка.

Після повернення в Україну у 1926р. викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фото кіноуправлінні

У 1934р. було заарештовано як польського шпигуна.

7 червня 1938р. розстріляний за вироком УНКВС з групою селян.

10 листопада 1957р. рішенням президії Кіровоградського обласного суду було реабілітовано.

Поетичні збірки:

Ліричні поезії (1911)

В сяйві мрій (1913)

Твори:

поема «Євшан-зілля»

альманах «З-над хмар і долин»(1903)

ряд мистецтвознавчих і театрознавчих розвідок:

«Театральне мистецтво й український театр»(1912)

«Театр і драма»(1913)

«Михайло Щепкін»(1913)

«Режисер»(1925)

«Драматична примадонна»(1924)

Поезія «Блакитна панна» — взірець пейзажної лірики.

Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну.

Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові непо­вторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

Тема:

Має крилами Весна запашна,

Лине все в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Ідея:

Довгожданна, нездоланна…

Ось вона — Блакитна Панна!…

Художні тропи:

епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою;

метафори: сміючись на пелюстках, на квітках;

порівняння: а вона, як мрія сна чарівна;

анафора: має крилами Весна запашна;

окличні речення: ось вона — Блакитна Панна!; Їй виспівує:«Осанна!»

Олександр Олесь

Справжнє прізвище — Кандиба

(1878-1944)

Символіст

Народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім’ї.

Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова.

Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші.

Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його.

У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні.

Визначальним фактом у житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.

Творчість виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944).

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями.

У 1913 р. побував в Італії.

Після більшовицького жовтневого перевороту опиняється за кордоном (1919). За кордоном оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною.

На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

Основні твори:

збірка «З журбою радість обнялась»

збірка «Княжа Україна»

драматична поема «Ніч на полонині»

драматичний етюд «По дорозі в Казку».

Інші твори:

«Брати-вигнанці, пригадаймо…»

«В болотах жаби рай знайшли…»

«В Вас стільки сонця золотого…»

«В вигнанні дні течуть, як сльози…»

«Зима пройшла, весна минає…»

Зимою

«Золоті хвилини линуть…»

«І ти продався їм, Тичино…» (1928)

«Ні, душу мучити свою…»

«Ні, забуття не дасть мені й сама природа…»

«О правда! Мій народ смішний безкрає…»

«О принесіть як не надію…»

«О слово рідне! Орле скутий!..»

«Одну я любив за веселість…»

«Очі — дві волошки в житі…»

«Хтось постукав в моє серце…»

«Хтось ударив без жалю по серцю моїм…»

Чари ночі

«Чи вгледжу ще свою країну…»

Юнацька пісня

«Я закоханий… Люблю!..»

«Я сонця жду, і сонце зійде…»

«Як любо, як безмежно любо жити…»

«Солов’єва пісня ллється…»

«Сонце на обрії, ранок встає…»

«Тікаю від крові до сонця, квіток…»

«Уймають болі єдині сни…»

Аналіз поезії «Ословорідне!Орлескутий!».

«О слово рідне! Орле скутий!» — пристрасний гімн рідному слову. Поет прославляє народ, який зберіг рідну мову в страшну годину, «коли він сам стоять не міг». Слово в поезії О. Олеся може бути мечем і сонцем. Слово — це душа народу і її, душу, можна зберегти, тільки зберігши мову. Вірш «О слово рідне! Орле скутий!»

Турбота поета про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх», особливо гостро поставлена у поезії «О слово рідне! Орле скутий!» Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.

Аналіз "Чари ночі"

Літературний рід: лірика.

Жанр: романс (він став популярною народною піснею).

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: захоплення красою життя й красою кохання.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір. Вірш належить до збірки «З журбою радість обнялась». Автор закликає читача улити «струмінь власної душі» у «шумляче море» краси весняної природи, до дна випити чашу щастя від молодості й кохання, тим паче, що щастя — надто швидкоплинне. Отже, краса життя, краса кохання — над усе. Продовжуючи народнопісенну тра­дицію, О. Олесь будує вірш на наскрізному паралелізмі «людина — природа»:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

Численні персоніфікації (напиклад, у п’ятій строфі) підкреслюють злитість природи й людини в прагненні жити, кохати й бути щасливими. Проступає у вірші і традиційний для поета контраст («Гори! — життя єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла»). Він особливо підсилює, за­гострює спалах радості, кохання (В. Пахаренко).