Дидактичний матеріал "Використання легенд на уроках в початкових класах"

Краснополянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Використання легенд на уроках розвитку зв’язного мовлення

Учитель Катела А.М.

Легенда про калину

Було це дуже давно, на Україну напали монголо - татари. В одному селі було весілля. Дівчата – красуні веселились. І раптом напали на село вороги. Вони хотіли викрасти дівчат. Але ті почали тікати в болото. Вороги побігли за ними. Так загинули дівчата – красуні й вороги у болоті. Де за

гинула красуня – там кущ калини, де загинув ворог – там купа гнилі

Легенда про липу

Жила козачка Горпина і мала вона двох синів. Нібито від серця їх відривала, відряджаючи на Січ. «Дуже гірко мені виряджати вас, але йдете ви на святе діло – боронити нашу землю. Не осоромте ані пам’яті батька, який загинув, ані землі, яка вас зростила. А щоб пам'ять про вас лишилась, посадіть, поруч із батьковим деревом по липі, я приходитиму до них і молитимусь. Коли в’янутимуть листочки, то знатиму, що важко вам, коли пробиватиметься сік із котроїсь із них, знатиму, ранений один із вас, а як стануть всихати, знатиму,що немає вас на світі. Поливатиму їх сльозами своїми, щоб ожили.Скільки посаджено лип, стільки хоробрих мужів пішло на війну.Приготувала вам торбинки цвіту з батьківської липи. Чи застуда, чи ще якась хвороба – у пригоді стане цвіт! Під липою нікого ще не вбило грозою. Завжди липовий цвіт допоможе від застуди, головного болю, завжди заспокоїть, вгамує біль у животі.

Давайте присядемо під батьківським деревом. І в дорогу, діти… Подякували сини, та й поїхали.

Легенда про сосну

Звідкіля з’явилась у лісі ця висока та струнка красуня? За давньою грецькою легендою, жила колись чарівна німфа Пітіс. Була вона молода, вродлива і весела. За щиру вдачу сподобалась вона богові північних вітрів Бореєві. Надумав він заволодіти дівчиною і перенести її з квітучих нив на снігові простори. Злякалася Пітіс і почала благати лісового бога Пана сховати її. Укрив лісовик зеленим гіллям німфу, а сам пішов у своїх справах. У цю мить налетів Борей. Дерева розхитує, кущі гне, між ними красуню шукає. Та вона міцно тримає свої шати. Від холодного вітру померзли трави, опало листя, лише шати Пітіс зеленіють, не вмирають. Не витримала німфа, задерев’яніла від холоду, завмерла деревом – красунею з вічнозеленими голками, а сльози її стали прозорою смолою на стовбурі.

Легенда про березу

У незапам’ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний красень Доброслав. Був він один у матері – вдови, тож стара жінка мала його за опору єдину в житті, за єдину надію і втіху. Уже й одружувати хлопця настав час, уже й пригледіла мати синові пару, а собі – невістку, молоду, гарну дівчину Любаву. Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. І пішов Доброслав із княжою раттю проти супостата. Серце материнське кров’ю обливалося за сином, сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і материнську старість, і молодість своєї нареченої Любави. Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії та тривозі вийшла з хати і побачила свого сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогами. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалібно, мовби когось оплакуючи, іржав. Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі. Цілу ніч отак стояла,а на ранок побачили люди на тому місці білокоре дерево. І тому, мабуть, що хата вдовина стояла при самім березі, то й назвали те дерево березою. Від материнського доброго серця має береза багато цілющих ліків. А що гарна, як тиха сумовита пісня, то теж не диво: хіба може бути на землі хтось кращий, ніж мати для сина?

Легенда про тополю

Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній хлопець на ім’я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і дізнатися, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили люди забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їх землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут він побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і вінсказав:«ця дівчина така гарна, що я візьму її собі за дружину». Люди зраділи, бо мати такого високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, упав непритомний. Побачив це Перун і промовив: «Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия». Вдарив палицею об землю і там, де стояла Поля, виросло струнке зелене деревце. Люди , стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли осторонь, питають: «Де Поля?» Їм відповідають: «То Поля». А Стриба Перун забрав із собою на небо і зробив богом земних вітрів.

Легенда про бузину

Жив старий – престарий чоловік. Жив самотньо. Мав тільки одного – єдиного сусіда – бузька на стрісі своєї хати. Бузько жив із своєю бузьчихою. Вони виводили троє – четверо бузьченят і вчили їх літати. Одного разу молоде бузьченя, не розрахувавши своїх ще слабких сил, упало в глибоку прірву, зламало собі ніжку і крило пошкодило. Бачив те нещастя старий чоловік. Підібрав зраненого птаха і принісйого до себе. Місяць виходжував його, а коли ніжка і крило зовсім зажили, виніс на двір і відпустив до пташиної родини, яка вітала його радісним клекотанням…

Восени полинули бузьки в далекий вирій. Минула зима. А коли з – за гір повіяли теплі весняні вітри, повернулися знову до хатини старого. Той, якого врятував він від загибелі, і його молода бузьчиха. І кожне з них принесло у дзьобі по зернині. Поклали ті зернята на долоню старому, і зрозумів він, що не прості то зернята, а чарівні. Оту зернину, що приніс бузько, посадив старий біля самої хати, а ту, що принесла бузьчиха – над кручею. Поливав їх водою із джерела. І зростили з тих зерен небачені тут кущі. Зацвіли вони в травневу пору пахучими квітами. Бузків кущ – фіолетовими кетягами, а бузьчишин – білими,схожими на парасольки, суцвіттями. Тоді й назвав той вдячний чоловік бузьків кущ бузком, а бузьчишин бузиною. Бузок веселив зір своїм цвітом, а бузина дарувала старому цілющі ліки від багатьох хвороб.

Легенда про вербу, калину та журавлика

Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилося тільки кілька стареньких хат. В одній хаті жила жінка х двома дітками. Не знали вони. Що вода в криниці отруєна.

Вийшла з хати дівчинка Наталочка. Була вона дуже красива, мала довгі коси, на шийці носила намисто з коралів. Набрала дівчинка в відро води та й напилася. Але не змогла отрута вбити дівчинку. Сталося диво. Перетворилася Наталочка на красивий кущ, а її намисто на червоні ягоди. З того часу коло криниці й росте калина.

Вийшов з хати хлопчик Іванко. А був він стрункий та вродливий, носив сірий полотняний одяг. Напився хлопчик води та й перетворився на журавлика. З того часу воду з криниць дістають «журавлі».

Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми, - завмерла з горя і посивіла та й перетворилася на сріблясту вербичку. З того часу біля криниць стоїть срібляста вербичка – мати коло своєї доньки – калини та синочка – журавля. Всі разом вони зберігають криницю від забруднення.

Легенда про шипшину

Автор. Якось розгнівалась троянда на шипшину, звинуватила в тому, що вона їй сонце затуляє. Побачила шипшина, що тінь від неї падає на квіти троянди. А такі вони вже зубожені та мізерні були, ще їй аж боляче стало. І сказала вона трояндам.

Шипшина. Сестри! Ходімо до Матінки Природи. Розповімо їй про нашу біду і попросимо, щоб вона нас розсадила.

Богиня наша добра. Вона допоможе нам. Мені соромно за себе, адже я вам своїм зростом лихо чиню.

Автор. І став рід трояндових перед зеленими очима Матінки Природи. І мовила невеличкого зросту блідо – рожева троянда.

Троянда рожева. Пані матінко наша! Ми прийшли не скаржитися вам на сестру свою шипшину, а просити: або нас пересадити від неї, або її від нас, бо сонце нам затуляє своїм ростом. Ось гляньте на мене, тінь від сестри нашої шипшини падає на мене, сонце затуляє, й мій запах у мене зник.

Троянда жовта. Так пані матінко. Бачиш, і я вже невитка, й ріденькою стала. Сил, щоб витися, не вистачає. Тепла немає.

Троянда блакитна. Ти, Богине, створила мене не дуже вибагливою, але й мій світ змізернів без сонця. Ти – наша мати, а сонце – наш батько. Дітям без батьківського тепла важко жити.

Автор. Природа не поспішала. Вона пригладила ялинові коси, поправила вербовий одяг, уважно подивилась на шипшину і мовила.

Природа. Послухаймо, діти й шипшину!

Шипшина. Горе, матінко, їхніми устами мовить. Добре мені з ними, моїми сестрами. Я все гадала, що своїм дужим тілом холодний північний вітер до них не пускаю, і зовсім забула, що й сонце також затуляю. Відсади мене від них. Коли сонця вдосталь нап’ються, то дужими стануть. А я віддалік собі стану й любитиму їх у розмаю, бо вроди своєї не маю.

Природа. Гарно мовиш, дочко. Розумно й без злоби. Покрию тобою вільне місце біля дороги, в ярочку над струмком, на узліссі посаджу по дві чи по три рядочком. Хто у мої володіння йтиме, то тебе обов’язково зустріне. вроди, кажеш, своєї не маєш?

Автор. Стало тихо – тихо. Все, що росло, хотіло почути, якою красою наділить Богиня добру й розумну шипшину.

Природа. Ось яку красу віддам тобі, доню. Прикрашу твоє колюче тіло червоними ягідками. Ти будеш не тільки красивою, а й корисною, будеш завжди щедрою і доброю для людей. А колючки нехай лишаються з тобою. Краса не повинна бути безборонною. Листя, квіти і ягоди твої віками лікуватимуть людей.

Автор. Поклонилися квіти Природі. Троянди повернулися на своє давнє місце, а шипшина – на узлісся в яри та чагарі, в придорожні рови й навіть попід парканами.

Легенда про барвінок

Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої варти. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті квіти. Нехай пливуть до милого, хай зв’яжуть серце вірним коханням на все життя.

Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси статних легенів, котрі гуляли на березі ріки. Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Лише Лада, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала. Злякалася Лада, опинившись сама – самісінькав нічному лісі. Почала гукати своїх подруг. Та дарма. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незваних птахів, на галявині завели свій танок лісові дівчата – мавки. Під темними кущами розквітли небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь не видану таємницю. Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво6 засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно – зелені гладенькі листочки, а з – поміж них визирнули ніжно – блакитні п’ятипелюсткові квіти. І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

• Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки – то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша – то краса, друга – ніжність, третя – незабутність четверта – злагода, п’ята – вірність. Будь щаслива і…

Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало навкруги тихо – тихо.

І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословляти світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша. Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях. Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе? Не помітила, як підійшов до неї легінь красний, торкнувся легенькою рукою її плеча і мовив:

• Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок.

Не промовила дівчина жодного слова. Мовчки простягнула красному легіню цей вінок. А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша. Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стежками по – під кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.

...Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим. А молодь відтоді плете вінки із барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.

Легенда проволошки

Якось у полі хлопець Васильок косив жито. Саме тоді там бавились русалки. Одній дуже припав до вподоби Васильок. Зачарувала вона хлопця – він пішов за русалкою. Русалка не захотіла відпускати хлопця, не забажала розлучатися з ним. От і надумала обернути Василька на гарну польову квітку, що синім кольором нагадувала синь води. Відтоді щороку літньої пори, коли зацвітають сині волошки, в житах бавляться русалки, плетуть з цих гарних квіток віночки і прикрашають ними свої голівки.

Легенда про конвалії

Один з давньогрецьких міфів твердить, що конвалія виникла з краплин поту богині мисливства Діани. Коли богиня під час полювання забралась в глухі хащі лісу, то на неї напали розбійники. Діана кинулась втікати. З неїряснимикраплинамистікав сріблястий піт, який перетворювався на чарівні запашні квіточки конвалії. Квіти подібні до перлин, щасливого сміху лісової Мавки, яка вперше відчула радість кохання.

Легенда про калину

Посадила дівчина кущ при дорозі. Ріс той кущ, і виріс великий. Ішов якось подорожній. А на дворі була нестерпна спека. Побачив він кущ, та й сів відпочити в холодочку. Коли це раптом кущ зацвів білим цвітом, пізніше на місці цвіту з’явились червоні ягідки. Коли глянула дівчина, а в середині ягідок, замість кісточок, щось схоже на маленьке серце. «Що це?», - запитала дівчина. «Це твої маленькі серця, - відповів кущ, - дай мені своє ім’я». А дівчину звали Калина. Відтоді той кущ називають калиною.

Легенда про соняшник

Як на світі ще не було нас, то Сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли на небо. Одного дня веселилися вони в гайку. Як стало Сонце сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але на місці його вже не було. Запримітила вона неподалік, підберезою, гарного парубка з віночком у руках. Він обійняв дочку Сонця і заговорив до неї словами, солодшими за мед. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще, ніж у батька – Сонця. Юна красуня погодилася жити на землі, де тьохкають солов’ї, цвіте черемха, існує любов.

Даремно Сонце кликало дочку додому, сердилося, попереджало, що на землі їїчекає важке життя. Дочка зосталася з коханим.

Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді зовсім забував про неї.

• Ти багато працюєш, а я мало тебе бачу, нудьгую. мабуть, уже не так мене любиш?

• Ми, земні люди, інакше любимо. Ми бачимо щастя в любові, що поєднується з радістю у праці, - відповів коханий.

• То навчи мене працювати, і я стану земною, - лебеділа вона, - бо кохаю тебе безмірно.

Він змовчав… І красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками - сестрами. Забула про свою гордість і закралась непомітно до батькового царства. Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно лише скропило її своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою,що в тузі за батьківщиною завжди повертається голівкою до Сонця.

Назвали її - соняшник.

Легенда про Дністер

Колись у давнину тут, де тече Дністер, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожний день позначали на піску, що був на березі струмка, мітками. По них вони знали, скільки днів лишилося, наприклад, до весни…

Але одного разу струмочок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема.

• Хтодні стер? – бідкалися люди і самі ж відповідали:

• Та хто? Струмок дні стер.

З того часу і стали називати струмок, який дні стер, - Дністер.

Тепер це вже не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно.

Легенда про рідний край

Немає в людини місця дорожчого ніж те, де вона народилася, землі, на якій виросла, неба, під яким змужніла. Не тільки людина – навіть птахи й звірі тужать за рідним краєм.

Одному східному володареві подарували пташку, яка дуже гарно співала, їй зробили чудову клітку і гніздечко, призначили наглядача.

Кожного ранку грізний володар приходив до пташки, щоб послухати її спів. Але вона мовчала.

Володар скликав на раду усіх мудреців, та старання виявилися марними.

Тоді володар наказав привести мудреця, якого він взяв у полон в сусідній державі. Мудрець порадив повозити пташку по країні, можливо вона десь заспіває.

Три роки мандрував із пташкою володар – і все марно.

Нарешті дісталися вони одного маленького болітця, навколо нього росли хирляві кущики, а кругом простягалися сумовиті піски. Смердючою вологою віяло від болітця, клубами над ним роїлася докучлива мошка. Слуги повісили клітку на суху гілочку деревця, виставили вартового і полягали спати.

Зарожевіла вранішня зоря. Пташка раптом стрепенулася. Вартовий, побачивши це, розбудив володаря.

А коли бризнув перший промінь сонця, пташка заспівала пісню журби.

• Ось звідки моя пташка! Це її рідний край, - замріяно мовив володар. Він згадав свою улюблену столицю, де не був три роки. – Відчиніть дверцята клітки і відпустіть пташку, - звелів володар.

І тоді всі пташки заспівали славу рідному краю, заспівали тисячу й одну пісню волі, любові до вітчизни.

Ось що таке рідна земля і свобода. Співати можна лише там, де дістав життя.

Легенда «Як виникли Карпати»

Автор. Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця – краю якій не було видно. Володарем долини був велетень на ймення Силун. Слуги його землю обробляли, хліб вирощували, птицю годували. Люди працювали від зорі до зорі, примножуючи багатство Силунові. Поміж цієї челяді служив у Силуна хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри ще десятирічним хлопчиком, щоб шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їй чимось допомогти.

Полюбили його всі слуги і всі служниці за чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові низько вклонявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитися, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду 20 літ, вирішив додому повертати. Був певний, що за добру роботу пан йому заплатить, і Карпо повернеться до матері не з порожніми руками. Та не так сталося, як гадалося.

Силун. Чому ти тут, Карпе? Чи не дівча виглядаєш?

Карпо. Не дівча, - а вас, світлий пане. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго і чесно, та маю додому повертатися, аби матінку живою застати. Платню за службу хочу просити.

Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.

Силун. Нікуди не підеш! То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

Карпо. Я піду, пане. Лиш ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

Силун. Туди, під землю, тебе відпущу! Там буде твоя платня.

Карпо. За мою роботу, пане, доведеться платити.

Автор. Ця відповідь ще більше розізлила Силуна, скипів так, що очі намилились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю раз, далі ще раз. Не витримала матінка – земля тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку гадав запхати Карпа. Земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки. Тоді вдався Силун до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору – вона вигнулася та не відкрилася, вдарив другою ногою – вигнулася ще більше, а не відчинилася.

Від його ударів на рівній землі гора за горою з’явились, і чим дужче кидав собою Силун, тим вище гори піднімались навколо, а найдужче бив собою там, де Гуцульщина, тому й гори там вигиналися найвище. А горам на честь Карпа дали наймення Карпати.

Легенда про нарцис

Cин блакитноокої німфи Ліріопеї Нарцис був дуже вродливим, неначе всі богині недосяжного Олімпу дарували йому краплини тієї вроди.

Красуні безкрайніх водяних плес з гребенів сплели йому шовкове волосся, лісові німфи – завили чарівні кучері. Ріс Нарцис безтурботно.

Богиня землі Рем рік у рік наливала його тіло молодою силою, золотокоса Афродита довершувала його неземну вроду.

Коли був малим, всі йому були любі та до вподоби, а коли набрався сили, незвичайної вроди – загордував. Звисока, з погордою, байдужим поглядом дивився на все. І треба було скоїтися біді: палко покохала юнака лісова красуня Ехо. Він відмовив їй у коханні.

• Дай мені спокій. Я ніколи не покохаю тебе.

А слідом летіло:

• Кохаю тебе-е-е!

Тоді Ехо почала благати богиню кохання Афродиту покарати юнака.

• Тож прими смерть, зухвальцю, від своєї вроди!

Побачив своє відображення в гладі лісового джерельця і закохався в те відображення.

Так і помер від жагучого кохання до самого себе. А там, де він схилив голову до сонця, виросла дивна, із сніжно – білими пелюстками, квітка. Люди назвали її нарцисом. А легенда говорить, що нещасна Ехо подалася далеко від туги за коханим, зчорніла і залишилися від неї лише тінь та голос.

Легенда про півонію

Якось богиня Флора – володарка зеленого світу рослин і квітів – зібралась у далеку мандрівку. На час своєї відпустки вона хотіла залишити заступника. Флора зібрала всі квіти, щоб ті самі вибрали заступника богині. Всі квіти були зачаровані красою й витонченістю троянди і воліли саме її обрати на цю посаду. Але півонія була категорично проти. Вона вважала, що кращої і гіднішої від неї немає нікого. Півонія із зневагою дивилась на троянду, буднючилась і червоніла, щоб перевершити її величиною й кольором. Звичайно, така поведінка обурила всіх, і квіти одностайно обрали троянду. Щоб покарати півонію за її негідну поведінку, Флора повеліла, щоб ця гордовита і чванлива квітка назавжди залишилась такою надутою і порожньою. Нехай жоден метелик не дарує їй своїх поцілунків, нехай жодна дівчина не прикрасить нею своїх грудей, сказала богиня квітів. Так півонія стала символом пустої чванливості й зарозумілості.

Легенда про озеро Світязь

Давним – давно на місці, де зараз ви бачите озеро, було невелике, але дуже гарне місто. Люди жили в ньому мирно і тихо.

Одного разу прийшов до міста загарбник – велетень Тевтон. Він знищував на своєму шляху все живе. Люди стали ховатись у густих лісах, що підступали до самого міста.

А у місті жила дуже вродлива дівчина Маринка. Всі її любили і берегли, бо була вона ще й доброю феєю. Варто було Маринці переступити поріг бідної хати, як вона ставала багатою.

Тевтон вирішив будь – що полонити дівчину. І уже був би наздогнав, але вона махнула руками і вимовила якесь чарівне слово. В цю митьз неймовірною силою на місто рушили страшні води і затопили його. Прекрасна фея загинула, щоб врятувати людей, які ховалися в лісах, але й людоїда не стало.

Так виникло велике і глибоке озеро. Щоранку в ньому купалося сонце, а на пустельні береги повернулися із лісів люди ы почали будувати нові житла. Їм нічого не загрожувало.

Так розповідає поліська легенда про історію Світязя.

Легенда про мати – й мачуху

Жили колись чоловік тажінка. І була в них донька. Одного разу захворіла жінка та й померла, а батько одружився вдруге. Незлюбила зла мачуха дівчини. Найменшої зачіпки шукала, щоб докоряти, лаяти. Поїхав чоловік в поле, а зла мачуха почала бити, лаяти дівчину і вигнала нещасну з дому. Побрела дівчина темрявою, боязно, холодно їй було. Спіткнулась вона об камінь і впала. Кашель почав роздирати груди, дихати не давав. Раптом почула вона голос матері: «Доню моя люба, підійди до мене». Підвелась дівчина і побачила свою неньку, яка простягла їй жовту квітку з великим, круглим листям. Заварила дівчина напій, видужала. А цю квітку люди назвали мати – й – мачухою.

Старовинна легенда про походження пролісків

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два… Непомірно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голих степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за вбитого слугу, за отруєну сторожу. Щастя, коли султан затримається в поході.

Та невдовзі султан повернувся з походу і, коли дізнався про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.

Ось і степи залишилися позаду, із загону яничар залишились одиниці, а втікачки все не здоженуть. Яничари і самі давно вже повернулися б назад, та, пам’ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.

Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші погожі дні весни. В повітрі пливли терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок, на всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну, радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катерина плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. здавалось, що вони вже десь поряд, за сусідніми кущами. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить із грудей. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купини сухої трави і в відчаї почала благати: «Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь вернути в неволю! Краще розтулися, земле, і навічно прийми мене в свої обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині!»

Почула матінка – земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості шовкові трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки і заховали Катерину.

З тих пір, говорить легенда, там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її невгасне прагнення до волі.

Легенда про барвінок

Жили колись давно чоловік із жінкою у злагоді й любові. А найбільшою потіхою для них був синок на ім’я Бар. Скоро виріс парубок. Багато дівчат мали собі на думці одружитися з ним. Сохло серце за Баром і в однієї дівчини, що мала матір відьму. Але Бар посватався до іншої, що називалася Вінкою. І от прийшов день весілля. Щасливі молодята чекали тої хвилини, щоб піти до святкової церкви до шлюбу.

Аж тут де не взялася та ворожка із своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила молодят смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю там, де стояли Бар і Вінка, нічого не було. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала мати на землю, де стояв її син з нареченою, і окропила землю слізьми.

І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким цвітом. А звали його барвінком. І тягнеться він до хат. І кожна дівчина вплітає його у свій весільний віночок.

Легенда про мак

Коли половці напали на Київську Русь, то взяли в полон багато вродливих дівчат, серед них була княжа дочка. Вона дуже славилася своєю красою. Ворожий вожак хотів залишити її для себе, дружиною, але вона плакала і не погоджувалась. І ось одного разу до неї в шатер прийшла стара жінка, яка розповіла їй про тяжку свою долю. Коли вона була молодою, то її теж хотів взяти з собі за дружину ворожий ватажок, але потім він її покинув. Тепер вона хоче допомогти дівчатам – полонянкам. Стара жінка заварила маківок і підлила цей відвару чай ворогам. Вони заснули міцним, непробудним сном, а красуня – дівчина і всі полонянки встигли втекти. Так мак врятував від позору і полону дівчат.

Легенда про сестер – красунь

Ружу, Мальву і Півонію

У народі кажуть, що Ружа колись була красивою дівчиною. Вона як і її сестри Мальва і Півонія, лікували людей від сердечних хвороб. І прийшов якось до них лікуватись Зимовий Вітер. Постукав у двері та й питається, а чи тут дівчата – красуні живуть, що людей лікують, здоров’я дають?

• Тут, - відповідала Ружа.

• То впустіть до хати.

• А ти хто будеш?

• Той, хто гори верне, страху наганяє, людей від сонця оберігає.

• А чи не завдаш ти нам шкоди?

• Ні!

Відчинила Ружа двері, і влетів у хату Вітер – Вітрисько.

• На що скаржишся? – спитала Мальва.

• Не маю сил з Морозом змагатися.

• А чи зробив ти щось добре людям?

• Ні!

• То за що тобі співчувати?

• За те, що я хворий.

• Але ми лиш добрим людям помагаємо, - відповіли дівчата.

Тоді дмухнув Вітер на сестер і перетворив на квіти. А люди навесні висадили їх у квітник: мальву – коло вікна, півонію – до води, ружу – до сонця.

Легенда «Татарське зілля»(аїр болотяний)

Жили колись в одному селі брат і сестра. Батьки їхні повмирали, а вони собі самі господарювали і ніколи нікому нічого поганого не робили. Одного разу, коли брат орав поле, на село напали татар. Людей пограбували татари. Сестру разом з багатьма іншими забрали в полон. Прийшов брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся наздоганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати. Далеко спереду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки. Привели вони його до головного, а той хотів його одразу вбити, але вирішив спочатку посміятися з бідного парубка. Каже йому, якщо він переможе їхнього силача: то віддасть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох.

«Всеодно помирати!» - думає він. От почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бик. Взяли вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одного, що не перемогти не можна було парубкові. І таки вбив він татарина. Головний відпустив брата і сестру, як і пообіцяв.

А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке в нас татарським називається.

Легенда про бузок

Був квітень – місяць, земля нетерпляче очікувала небесних дарів. Бажаючи швидше побачити перші квіти, богиня Весна заходилася будити сонце, котре, як їй видалося, ще дрімає.

• Вставай, - сказала вона йому, - вже перше квітня, і від землі здіймається до неба ледь стримуваний легіт пристрасних бажань й сумні зітхання.

Почувши цей поклик, сонце негайно встало й у супроводі богині Весни та своєї вірної супутниці Ірис (веселки) опустилося на землю.

Тоді богиня Весни, поєднуючи яскраве проміння сонця з барвистою веселкою, почала пригорщами сипати їх на поля, луки, на гілки дерев.

І всюди, куди лиш сягало життєдайне проміння, виростали рожеві, червоні, блідо - голубі й темно – сині, золотисті й сніжно – білі, смугасті й строкаті квіти, утворюючи то зірочки, то парасольки, то дзвіночки. Форма і барва зливалась одна з одною у п’янкому коханні – уся земля раділа в обіймах і поцілунках… Так сонце невтомно протягом багатьох днів творило свою добру справу, облагороджуючи землю, і разом з богинею Весною та веселкою дійшло до її крайніх меж – Скандинавії, де воно, зазвичай, спить по кілька місяців підряд, де квітів обмаль, а крига, сковуючи землю, проникає в неїна великуглибину.

Тут натомлене сонце хотіло припинити свою роботу, але богиня Весна, як жінка, як жінканадзвичайно чуйна до чужих страждань, побачивши цю бідну на рослинність країну, змилостивилась і звернулась до сонця з проханням:

• Всемогутнє розкішне світило, дозволь мені одягнути в квіти й ці холодні краї. Це правда, що веселка витратила майже всі свої барви, але залишилось ще чимало бузкового. Дозволь же мені прикрасити цю землю хоча б нею.

• Гаразд, - відповіло сонце, - сійте бузкове!

І богиня Весна, набираючи повні пригорщі бузкового проміння, почала сипати ним на кущі, на поля. Там, де вони падали, одразу ж виростали чудесні грона бузку.

Та незабаром його з’явилося стільки, що сонце, звертаючись до Весни, вигукнуло:

• Досить, досить! Хіба ти не бачиш, що всюди тільки й видно бузкове?

• То нічого, - відповіла богиня, - не заважай мені!цим нещасним, закутим у кригу землям невідомі ні пристрасна жага троянди, ні поцілунок духмяної фіалки, ні п’янкий запах магнолії, дамо ж їм, при наймі, цілі ліси, цілі моря бузку.

Та сонце цього разу не послухалося, і, узявши з рук веселки палітру, змішало залишки основних семи кольорів й заходилося сіяти одержане таким способом біле проміння накущі й дерева. Так і виник білий бузок, що поряд з фіолетовим утворює ніжний, приємний контраст.

Легенда про дику троянду

Давно – давно в тих далеких краях, де білосніжний Олімп впирається своєю вершиною в сиві хмари Древньої Греції, жила незвичайної краси німфа на ім’я Розас. Всією силою свого гарячого серця юнак Амур покохав Розас. Вона теж покохала Амура. На той час богиня полювання Діана тежпалала жагучою любов’ю до Амура. Дізнавшись про їхнє кохання, з ревнощів вхопила красуню і кинула її на колючий терновий кущ.Розас стекла кров’ю і померла. Амур прилетів на місце трагедії, залився сльозами, впав на коліна і почав благати Зевса повернути життя коханій дівчині. І на очах сталося диво: колючий терновий кущ вкрився чарівними квітами. З того часу квіти троянди завжди вважались символом кохання, дівочої вроди та вірності. Дику троянду в народі називають шипшиною або собачою рожею.

Легенда про зозулині черевички

Колись, давним – давно, правив поліським краєм скупий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве живуть. Та якось від одного села князеві не прислали данини. Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати людей. З великим загоном він сам вирушив на розправу. Зажурилися, затужили в селі. І тоді прийшла до них донька бідної вдовиці.

• Я спробую врятувати село.

Цілу ніч люди шили сукню з усього кращого, що знайшли в селі. А коли вранці вдовина дочка одягла її, то раптом побачили, що перед ними стоїть красуня. І вийшла в тій сукні до карателів.

• Князю, - мовила вона, - не з лихого серця не сплатили ми тобі податки, а гірка доля спіткала нас. Пожалій людей наших.

Князя заворожила краса дівчини.

• Гаразд, - нарешті видавив із себе князь. – Не буду я твоє село грабувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.

А князь був старий і бридкий. Від самої думки, що маєш стати дружиною такої потвори, сторч головою у безодню кинешся. Та дівчина знала, що в селі старі й малі з тривогою чекають її повернення.

• Згода, - мовила вона.

• Тоді повертайся до села і оповісти про мою милість. І подумай, який подарунок тобі принести на весілля.

Пішла дівчина, розказала про все, а сама ридма ридає. Тоді підступився до неї один із старших.

• Не побивайся, дочко, ми всі тебе в поталу не дамо. Ось тобі насіння, передай його князеві й скажи: «Я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка з квітів, що з цього насіння виростуть». А там сама побачиш, що буде. Дівчина все так і зробила. Князь поміркував якусь мить, а потім навіть зрадів,що не треба грошей витрачати на дорогі дарунки. Посіяв насіння і став наглядати. Ось перші сходи з’явились, стебельце, листочки, а квіток нема та й нема. Рік немає, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, але слово князівське при всіх дав, назад не забереш.

Затаїв чорну злобу на цілий світ. І надумав собі, що дочекається цвіту, а тоді вже віддячить всім. 17 довгих літ чекав князь, а на 18 році рослина раптом розцвіла небаченим досі цвітом.

Кинувся князівський слуга доповісти про те своєму господарю, а той уже мертвий в ліжку лежить. Так і не дочекався своєї мрії. Відтоді й кажуть, що ці квіти мрією називають. А вчені стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на 18 –й рік.

Білі водяні лілії (легенда)

Це було в давнину, коли на Полісся залітали татарські орди. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон. В одному селі росли чорноокі, працьовиті красуні, ніжні, як цвіт лілій. Дівчата, щоб не йти в полон, утопилися в глибоких озерах.

І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. З того часу ці чудові, ніжні квіти, яких прозвали водяними лілеями, прокидаються з сонцем і засинають з його заходом.

Легенда про маргаритки

Колись, дуже давно, на наш край напали татари. В одному селі жила вдова. Мала вона трьох вродливих синів. Чорною ордою напали татари на Україну, грабували народ, руйнували садиби, палили села. Сини попросили благословення у матері, вклонилися громаді, взяли меч до рук, осідлали коней і поїхали з побратима захищати рідний край. Сили були нерівними, на одного козака по п’ять зайд сунуло, але захисники боролись відважно і перемогли. Радісно зустріли переможців односельчани. Та матері – вдові принесли сумну звістку: двоє синів загинуло у лютій січі, а третього, порубаного, забрали з собою татари. Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином і тяжко голосила. Гіркі сльози падали рясним дощем з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозинка, там розквітала маленька квіточка. Назвали люди ці квіти материнськими сльозами. Це – маргаритки.

Легенда про полин

Колись давно в пустинних краях, серед степу широкою у одного бідняка росла дочка - красуня на ім'я Полин. Одного разу, коли вона збирала в степу квіти, її побачив байський син, жорстокий, чванливий і підступний Ковил. Вона йому вона дуже сподобалась, адже славилася красунею в тих краях. Він став вимагати, щоб вона вийшла заміж за нього. Відмовила йому Полин, відкинулаусі його домагання. Тоді Ковил, щоб помститися дівчині, проспівав в компанії людей куплет пісні про те, що він збезчестив дочку бідняка і від нині дозволяє усі глумитися над нею.

Полин, щоб уникну ти ганьби, осідлала коня і, гірко плакавши, помчала в степ широкий. Але все ближче були прислідувачі. Тоді красуня зупинила скакуна і попросила у степу: "Заховай мене". Коли до місця прибули джигіти, вони побачили одного коня, а на тлі зеленої трави ріс невеликий сірий кущик. Так стала Полин дочкою широкого степу. Навесні вона дуже гірка, як сльози дівчини. Але і лихому, підлому Ковилу була призначена не радісна доля. Він перетворився на траву, насіння якої, потрапляючи в шерсть овець, пронизує тіло тварин.

Ось чому стороняться ковилу тварини і люди. А Полин окропила своїми сльозами землю і де впала сльозина, там виросла гірка трава, яка пізніше дістала в народі назву полин, яка поширилась майже по всьому світу. Багато цієї цінної лікарської трави і в наших краях...