Дума - унікальне явище культури

Дума – унікальне явище культури

План

1. Вступ

2. Історія виникнення народної думи

3. Тематика народних дум

4. Класифікація народних дум

5. Трагічна доля кобзарства

   1. Кобзар — це не жебрак, а воїн

   2. Кобзарські братства

   3. Кобзарство під час сталінських репресій

   4. Кобзарі Східної Слобожанщини

6. Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

З фольклорного моря народної пісенності Великий Кобзар недарма вирізнив саме думу, напророкувавши їй славне довголіття. В думах - неписана історія народу, героїчні й трагічні її сторінки. Ще в ХVІ столітті в українсько-польських писемних джерелах натрапляємо на цей термін на означення пісень з історичною тематикою. У 1819 р. дев’ять українських дум опублікував М.Цертелєв у збірнику народних пісень, але термін «дума» там не фігурував. У вітчизняне народознавство термін “дума” ввів К.Рилєєв (1825року побачила світ його книга «Думи»), а М.Максимович «підхопив» це поняття й застосував як науковий термін на означення жанру фольклору у виданні українських народних пісень 1827, 1834 років. У збірці «Українські народні пісні, видані М.Максимовичем» уміщено окрему статтю «Що таке “думи”?». В ній автор звернув увагу на особливості поетики, зокрема на вільний віршовий розмір, оповідний характер, музичний супровід. Відтоді збирачі й дослідники фольклору користуються цим терміном на означення епічних пісень з розгорнутою розповіддю про події, важливі для всього народу, пісень, виконуваних речитативом у супроводі бандури та кобзи.

Значення думи як національної ознаки народної культури підкреслював І.Франко. Захоплені відгуки про народні думи висловлювали іноземні діячі науки та культури, зокрема: німці Й.Гердер і Ф.Боденштедт, англієць В.Морфіл, француз А.Рамбо, італієць Д.Чамполі, американка Т.Робінсон (Тальві).

Питанням походження та розвитку дум присвячені монографія П.Житецького «Міркування про українські народні думи» (1893), розвідки О.Партицького «Думи народні» (1876), В.Науменка «Походження української думи про Самійла Кішку», М.Андрієвського «Козацька дума про трьох Азовських братів» (1884), І.Франка «Розбір думи про бурю на Чорному морі» (1894), М.Сумцова «Дума про Олексія Поповича» (1894), Ф.Колесси «Про ґенезу українських народних дум (Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь) (1921), П.Павлія «До питання про походження українських народних дум» (1940), К.Гуслистого «До питання про історичні умови виникнення українських дум» (1958), І.Цапенка «Питання розвитку героїчного епосу східних слов’ян» (1959), С.Мишанича «Українські народні думи» (2003). В українському літературознавстві найновіше визначення думи сформулював Ю.Ковалів. Він узагальнив відомості про жанр, стисло розкрив зв’язки дум із літературою.

Упродовж майже двох століть про думи написано чимало досліджень, захищено кілька дисертацій, проте і досі актуальні проблеми з’ясування жанрової специфіки дум, їхньої генези, питання класифікації, співвідношення з іншими жанрами (голосіння, билини, історичні пісні, балади), з літописами, літературою.

Історія виникнення народної думи

Питання про витоки думового епосу залишається відкритим. Одні науковці вважають, що зародження дум відбулося за доби Київської Русі, з княжо-дружинної поезії, інші – із церковнослов’янських джерел або віршованої книжкової традиції, з билинного епосу, народних голосінь тощо. Міркування про генезу жанру висловлювали як збирачі, так і дослідники й видавці  дум: М.Цертелєв, М.Максимович, І.Срезневський, П.Лукашевич, М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов і В.Антонович. Питанням походження та розвитку дум присвячені дослідження П.Житецького, О.Партицького, Ф.Колесси, П.Павлія [6] , К.Гуслистого, І.Цапенка.

Чому всі інші пісенні жанри називаються піснями, а цей – думами? Напрошується порівняння із тотожнім за змістом болгарським «дума», що означає «слово». Термін «слово» на означення епічного твору відоме слов’янам ще з ХІІ століття. Автор «Слова о полку Ігоревім» звертається до сучасної йому билинної традиції. Урочистий, піднесений лад вимагав розспівності, властивої і думам, і билинам, яка й досягалася за допомогою речитативу, музичного супроводу. Дослідники звертали також увагу на близькість дум до голосінь і вказували при цьому на плач Ярославни із «Слова о полку Ігоревім». Якщо «слово» і «дума» означають одне й те ж , а твори, названі цими термінами, близькі за вибором тематики і способом виконання, то є певні підстави вважати, що родовід дум можна вести з ХІІ століття, тільки як жанр українського фольклору вони виокремилися пізніше, у ХV столітті.

Перша зафіксована згадка про термін «дума» належить польському хроністу С.Сарницькому (пишучи про відважних братів Струсів, які загинули в битві з волохами 1506 р, він зазначив, що про них складені пісні, названі русинами-українцями думою). М.Возняк навів чимало згадок про термін «дума», зауваживши, що кобзарі називали думи «козацькими піснями, псалмами». Таким чином, «...дума заступила і давній термін “слово” для творів, що постали під цілком новими впливами...»[2, 426].

Тематика народних дум

Відомо понад 60 сюжетів дум у більше, ніж 300 варіантах. Окремі думи мають по 50-60 варіантів. Їх зміст змальовує боротьбу народу проти турків, татар, поляків. Багато дум пов’язані з боротьбою Запорізької Січі та козаків.

Основні сюжети дум присвячені темам захисту вітчизни, боротьбі проти соціального і національного гніту, змалюванню громадського і родинного побуту трудящих. Героїчну боротьбу народу думи оспівують в узагальнених образах, що вимагає розгорнутого сюжету. Епічна розповідь насичена ліричними мотивами і відступами. Значно  конкретизував філологічну характеристику жанру М.Рильський: «Дума – це віршований твір, виконуваний (як правило, соло) речитативом, що інколи переходить у більш співучий малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури, рідше – ліри. Рядки в цьому вірші різні довжиною (точніше, кількістю складів). Рима (здебільшого дієслівна) майже обов’язкова, причому часто-густо римується по декілька рядків поспіль. Думам властиві складні синтаксичні побудови, періодична мова, що різко відрізняє їх від пісень»[7, 10].

Письменник-фольклорист М.Стельмах у «Вступному слові» до збірки «Думи» (1959) наголошує: «Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос»[8, 5].

Центральним образом більшості дум про боротьбу з татарами і турками є мужній і могутній захисник народу від гнобителів. У думах цього циклу старішого походження цей образ змальовано, відповідно до руських билин, як образ богатиря-велетня, що у єдиноборстві з ворогом виявляє величезні військові доблесті. Це особливо стосується дум про Івася Канівченка і про козака Нетягу. Образ козака Нетяги особливо цікавий, як відбиття глибоких симпатій знедоленого селянства до кращих людей, своїх обранців, які легко перемагають знахабнілого і зарозумілого ворога.

Народ у своїх творах може жартувати з приводу якихось слабостей своїх улюблених героїв, - вони часто роздягнені і голодні – їх життя народ може описувати з гіркою іронією. Але хай ворог начувається! Цей роздягнений, принижуваний богатир довготерпеливий, але коли його роздратувати – він винищить ворога вщерть.

Часто таким захисником народу, його рятівником виступає в думі який-небудь популярний козацький ватажок. Це вже не завжди богатир, наділений надлюдською силою, це керівник поневолених, організатор їх захисту. Народ оспівує силу, досвідченість і розум таких людей. Це Самійло Кішка, що десятки разів побував у неволі, але не зрадив свого народу і кінець-кінцем визволив себе й сотні поневолених від рабства. Це отаман Матяш, досвідчений воїн, що врятовує своє військо. Народ вихваляє військову досвідченість і розумне ведення війни, застерігає від нерозважливості, від зайвої довірливості. В цілому ряді дум народ оспівує героїв, які загинули, захищаючи його; ці думи сповнені сердечної любові, народ тяжко страждає, але все ж вони глибоко оптимістичні в своїй основі: адже ніхто з вмираючих не зрадив свого народу, своєї честі, і друзі, козаки, продовжують їх діло.

В окрему групу можна виділити так звані «невольницькі» думи. Можливо, деякі з них справді створили полонені в турецькій неволі. Таких невільників багато було в татарських і турецьких землях. Основні теми цих дум – тяжке життя невільників у турецькій «каторзі» і втеча з полону. Більшість цих творів насичені ліризмом, сюжети їх мало розвинені. Цим вони нагадують побутові думи. Проте деякі з них мають дуже розвинений сюжет і належать до найкращих зразків думової творчості. Зокрема дума про втечу трьох братів з Азова. В ній засобами контрасту реалістично змальовано характери трьох братів.

Думи про боротьбу народу з польськими панами мають дещо інший характер. Тут в ролі головного героя найчастіше виступає маса – повстанці – селяни й козаки, що вирушили в священному гніві проти знахабнілих загарбників. Керівником маси майже скрізь подано Богдана Хмельницького, якого полюбив народ за те, що він ненавидів польських панів і запекло боровся проти лютих ворогів. В цих думах оспівано також інших народних ватажків – Богуна і Кривоноса (Перебийноса). Народ гостро картає зрадництво; він навіки затаврував ганьбою в своїх думах Барабаша, що запродався польським магнатам.

Окремий цикл дум складається переважно з творів на побутові теми: горе людини, одірваної від своїх близьких, тяжке самотнє життя на чужині. Відтак основними образами в цих творах виступають або хлопець-вигнанець (тоді, щоб підкреслити тяжку розлуку з сім’єю, подається поруч образ люблячої сестри) або осиротіла сестра, що закликає брата завітати до неї, полегшити їй тяжку самотню долю. В іншій думі зображено чорну невдячність синів до матері, що у великих муках викохала їх. Народ нещадно картає негідників. Нарешті, дума про козацьке життя співчутливо, хоч дещо гумористично, зображує сімейне життя козака, який усе мандрує, мало буває вдома. Ідейний зміст цих дум: важливість сім’ї для людини.

Класифікація народних дум

Проблема класифікації дум безпосередньо пов’язана з їхньою генезою та розвитком, хоча не завжди вона була в полі зацікавлень дослідників ХІХ– початку ХХ століття. Перші публікації дум М.Цертелєвим, М.Максимовичем, І.Срезневським, П.Лукашевичем, А.Метлинським, П.Кулішем засвідчили наявність довільно-хронологічного принципу впорядкування матеріалу. Науково вірогідні систематизації фольклору застосовано в томах П.Чубинського, М.Драгоманова і В.Антоновича, Я.Головацького, М.Костомарова. Так, М.Драгоманов і В.Антонович зібраний фольклорний матеріал впорядкували за томами: І. Пісні віку дружинного і княжого; ІІ. Поезія козацького віку; ІІІ. Пісні віку гайдамацького; ІV. Пісні віку рекрутського і кріпацького; V. Пісні про волю. Матеріал другого тому подано таким чином: 1. Пісні про боротьбу з татарами і турками; 2. Пісні про боротьбу з поляками за Хмельницького; 3. Пісні про Гетьманщину до 1709 року; 4. Пісні про занепад козацтва; 5. Пісні козацькі невизначеного часу.

Щодо дум, у межах рубрик їх уміщено впереміш з історичними піснями. Одну з перших класифікацій думового епосу (також у контексті з історичними піснями) запропонував М.Костомаров у монографії «История козачества в памятниках украинского народного песенного творчества» Перший розділ – «Боротьба козацтва з магометанським світом» – містить твори таких тематичних груп: а) морські козацькі походи («Чорноморська буря», або ж «Олексій Попович», «Галерні невольники», «Самійло Кішка», «Богуславець», «Маруся Богуславка», «Сокіл»); б) сухопутні козацькі походи проти мусульман («Козак Голота», «Атаман Матяш», «Іван Коновченко», «Атаман Федір Безродний», «Самарські брати», «Азовські брати», «Діти Сірка», «Долина Кодима»); в) містить історичні пісні.

Другий розділ – «Боротьба українського народу з Польщею»: а) Хмельниччина (упереміш з історичними піснями надруковано думи: «Хмельницький і Барабаш», «Оренди», «Корсунська перемога», «Дума про похід у Молдавію», «Білоцерківський мир», «Дума про смерть Хмельницького»); б) після Хмельницького («Палій і Мазепа»). Третій– «Внутрішні суспільні явища, що виникли за час боротьби з Польщею»: «Дума про Ганжу Дендебера, або Андибера», «Козак Нетяга і його дружина» («Козацьке життя»).

Цікавою, інтуїтивно-любительською є спроба «сферичної» класифікації дум О.Лісовського. Автор виокремив давніші (невільницькі плачі та думу «Самійло Кішка») і новіші за походженням твори, а від них, як від своєрідної матриці,– групи зразків: історичні – власне героїчні, козацькі (про Б.Хмельницького, Андибера, Голоту, козацьке життя) та елегійні, моралістичні (від ядра «плачів»).

На початку ХХст. ґрунтовну систематику творів жанру запропонував Ф.Колесса. Учений розділив козацький епос на два масиви («верстви»): «старші думи» – невільницькі плачі та «новіші думи» – про Хмельниччину й пізніші твори. Епос першої групи він тісно пов’язував із голосіннями, давніми історичними піснями, другої – з героїкою перемог, соціальним оптимізмом.

Згодом Ф.Колесса узагальнив класифікацію думового епосу. «Найстаршими» за змістом, що «...небагатьма зразками сягають у другу половину ХVІв.», учений уважав: 1) думи про турецьку неволю; 2) думи про лицарську смерть козака; 3) думи про щасливий вихід козаків із небезпеки та повернення з воєнного походу й розподіл здобичі. Пізніша «верства» козацького епосу, за Ф.Колессою,– думи про Хмельниччину.

К.Грушевська, проаналізувавши значно більше думового матеріалу, порівнянно з М.Костомаровим, М.Драгомановим, П.Житецьким, Б.Грінченком, В.Науменком, Ф.Колессою та ін., виокремила шість тематичних груп, щоправда, неоднорідних за критеріями рубрикування: 1)думи невільницькі; 2)думи про море; 3)думи про степ; 4)думи про лицарство; 5)думи про Хмельниччину; 6)думи побутові.

Кобзар — це не жебрак, а воїн

Кобзарство - унікальне мистецьке явище, що засвідчує особливу пісенність та волелюбність нашого народу. Витоки його сягають глибини століть. Ще в XI ст. на фресках Софійського собору зображено народного співця з кобзою в руках. Найбільшого значення кобзарство набуло з виникненням Запорозької Січі в XV — XVI ст., про що свідчить відома народна картина, де зображено козака Мамая з бандурою. Під час визвольної боротьби кобзарі завжди були з народом, підтримували його бойовий дух.

Найбільшою популярністю користувалися кобзарі Андрій Шут, Іван та Михайло Кравченки, Остап Вересай. Останній приятелював з Т.Шевченком, який на знак пошани до його творчості подарував свій «Кобзар» з дарчим написом.

Найулюбленіший музичний інструмент — кобзу — козаки брали з собою у військовий похід і вважали її виготовленою самим Господом Богом та його святими, а до кобзарів ставилися як до посланців Бога на землі. Часто козаки, що мали хист до музики і співу, втративши зір у бою, ставали професіональними кобзарями.

Кобзарів-бандуристів запрошують як придворних музикантів до Польщі й Росії. Починаючи з XVI ст, з’являються поодинокі, але важливі свідчення про популярність кобзарства і конкретних кобзарів.

Про кобзарів-бандуристів XVI—XVIII ст. та їхні інструменти писали польські автори Папроцький, Варгацький, Ободзінський, Єжовський, Гавінський. Поляки часто називали бандуру козацькою лютнею, а бандуриста-козаком, про що маємо підтвердження в словниках С. Лінде, Чарторизького, А. Совінського. Водночас польська шляхта суворо карала кобзарів-бандуристів, які своїм мистецтвом закликали народ до національно-визвольної боротьби, брали участь в антишляхетських повстаннях. Так, Шляхетський суд виніс смертний вирок бандуристам Прокопові Скрязі з Остапова, Василеві Варченкові зі Звенигородки і Михайлові — зятю Сокового із Шаржиполя за їх участь у селянському повстанні, відомому під назвою «Коліївщина». Цей вирок занотовано в Коднянській книзі за 1770 р., що містить документи польського Шляхетського суду.

За активну участь у гайдамацьких збройних походах проти польської шляхти було заковано в кайдани кобзаря Дмитра Бандурку з Києва. Відомі також оповіді про народного співця Грицька — кобзаря з Прилуцького повіту, який влаштував втечу двадцяти козаків з турецького полону, за що йому викололи очі. Будучи сліпим, він дістався до Батьківщини і продовжив своє кобзарювання.

У XVIII ст. бандуристи користуються популярністю, будучи на службі в російських поміщиків і навіть при царському дворі. Височайшим Указом від 1738 р. повелівалось відкрити в Глухові музичну школу, яка мала готувати грамотних співаків, скрипалів, гуслярів і бандуристів для поповнення придворного хору та оркестру. Від слуг знатних дворів бандуристи відрізнялися одягом, оскільки ходили не у французькім чи німецькім сукні, як ці, а в довгому і легкому одязі, схожому на польські кафтани з розрізними звисаючими рукавами, котрі під час гри, як правило, відкидались і засовувались за пояс.

Одним з найвідоміших кобзарів царського двору першої половини XVIII ст. був незрячий бандурист з Прилук Григорій Любисток, якому за гарний голос, вправну гру та привабливу зовнішність імператриця Єлизавета навіть присвоїла дворянський титул.

Послом - дипломатом запоріжських козаків був кобзар-бандурист Антін Головатий (1744-1797), який успішно полагоджував усі доручені йому справи в Петербурзі чи Москві.

Нищівного удару зазнало органічне буття кобзарства з ліквідацією Запорозької Січі. З ліквідацією козаччини бандура стала невід’ємною ознакою старців, а бойовий рицарський характер кобзарства змінився переважно сумним настроєм. З другої половини XVIII ст. суттєво змінюється кобзарський репертуар: гнівний, закличний зміст історичних дум і пісень значною мірою поступається місцем сумному, церковно-моралістичному змісту кантів і псальмів. І все ж кобзарі продовжували свою роль глашатаїв високої моралі та справедливості, хоч поліція під будь-яким приводом забороняла кобзарські виступи, чинила побої співцям, нищила їхні інструменти. «Живеться нам, сліпцям-бандуристам, несолодко. Поліція часто переслідує нас і відправляє «конопляною поштою» на батьківщину. Певно, і в піснях вбачають революцію... Зрячі бояться сліпих», — так розповідав І. Кучугура-Кучеренко за всіх українських кобзарів кореспонденту петербурзької газети «Вечернее время».

Кобзарські братства

Відстоюючи людську честь, гідність та право на власне мистецтво, кобзарі об’єднувалися в братства, що мали сувору дисципліну, спеціальну конспіративну мову яку називали лебійською, і навіть своє судочинство, з яким змушена була рахуватися офіційна влада. Водночас у братств була демократична форма правління, і всі важливі питання кобзарського життя обговорювалися на сходках братства («гурту»).

Кожен кобзар мав власний регіон для обслуговування (певні села). Кобзарювання поза «власними селами» суворо заборонялося: кобзаря чи лірника, який входив до братства, могли побити, інструмент забрати і позбавити порушника права кобзарювати. Кожен кобзар знав, скільки грошей йому належить брати за обслуговування родин, хрестин або іншого свята. Певну частину прибутку повинен був здавати братству, бо на ці кошти утримувалася кобзарська школа. У ній молоді хлопці, що мали якісь каліцтва, частіше за все — втратили зір, навчалися кобзарському мистецтву. Старші кобзарі (їх називали панотцями) навчали своїх учнів гри на інструменті, вміння співати кобзарські пісні, канти, псальми, балади, думи. Разом з цим у спадкоємність передавались кобзарська етика, мораль, традиції взаємин тощо.

Чи не найцікавішим був обряд отримання визвілки, тобто права на самостійне кобзарське мистецтво. Цей обряд здійснювався тоді, коли учень уже скінчив науку і отримав право на самостійне кобзарювання. Визвілка відбувалася вночі, потай від сторонніх. Спочатку була молитва, потім з хлібом-сіллю традиційне вітання учня і панотця. Після цього екзаменувалося знання статуту і моралі братства, братчики обговорювали конкретну поведінку учня, пригадуючи часом його «гріхи» під час навчання, і лиш потому учень виконував свій репертуар. Прийняття рішення про надання визвілки закінчувалося частуванням братчиків, яке влаштовував молодший кобзар.

І хоч у середині XIX ст. кобзарські братства припинили своє існування, кобзарі ще довго керувалися неписаними законами братства, а їх кращі традиції намагатимуться відродити нащадки пізніших часів.

Кобзарство з його жадобою волі та правди стало символом демократичного руху до соціальної справедливості. Кобзарі брали активну участь у революційних подіях 1905—1907 рр., в університетських сходках національно свідомих студентів.

Сьогодні мало хто знає, що кобзарям не годиться аплодувати. Тільки дякувати і давати пожертву. Бо вони — не артисти, а вчителі. У їхніх думах і псалмах розповідається про моральноетичні проблеми, які залишаються незмінними у будьякому столітті. Заздрість, гнів, неправдивість одвіку гризуть людські душі, а милосердя, чесність і стриманість ллються бальзамом на душевні рани. В давнину сліпих кобзарів називали старцями. Первісно це слово означало «мудрець», а згодом стало синонімом жебрака.

Кобзарство під час сталінських репресій

Патріотичні пісні і героїчні вчинки передових кобзарів бандуристів не могли пройти повз увагу поневолювачів, окупантів. І тому кобзарство завжди було переслідуване "власть імущими". Багато кобзарів - бандуристів загинуло в 30-х роках, в час штучно створеного більшовиками голодомору, а також при масових арештах та засланнях. Тільки небагатьом кобзарям - бандуристам вдалось вижити, пройшовши страшні випробування на каторгах більшовизму. До таких, серед інших, належить бандурист, поет, художник, священик Микола Сарма-Соколовський. (1910 -2001), який був визначним представником сучасної кобзарської еліти. На каторзі М.Сарма-Соколовський сам вивготовив собі бандуру, а згодом ще кілька. Він створив ансамбль бандуристів, в якому грали Степан Мацура, бандурист Олег Гасюк.

Тоталітарний комуністичний режим СРСР приймав усі міри, щоб знищити будь-які прояви славних кобзарських традицій, вигубити та знищити кобзарство. Незважаючи на це, кобзарство, користуючись великою всенародною любов'ю та підтримкою зуміло вистояти та донести до наших днів свої кращі традиції. Кобзарство, як явище творче і самобутнє, проявляло величезний вплив на формування суспільної думки та виховання молодого покоління.

За часів сталінських репресій більшість кобзарів знищили. У 1932 році за розпорядженням урядовців у Харкові на нараду зібрали двісті кобзарів, після чого вони безслідно зникли. Цей факт із сумом згадує поет Віктор Рафальський у вірші «Дума про кобзарів»:

Чом замовкли кобзи, кобзи голосисті?

Чом не чути, кобзи, рокіт ваших струн?

Заросли стежини, гей, у чистім полі,

І не пройде ними з кобзами співун.

Кобзарі Східної Слобожанщини.

Слобідський край у 19-му столітті вважався одним з найбільших центрів кобзарського мистецтва. Славилася так звана «харківська школа» кобзарів. Ця слобідська кобзарська школа мала розповсюдження по всій Слобожанщині – талановиті кобзарі у цей період були і на Харківщині, і на Сумщині, і на Східній Слобожанщині. Адміністративний кордон між Харківською, Воронізькою і Курською губерніями не був перешкодою. Кобзарі спокійно пересувалися з однієї губернії до іншої, створюючи нові кобзарські осередки в селах по обидва боки губернського кордону.

Часто бував на Східній Слобожанщині талановитий кобзар Федір Вовк (сам родом з Галичини), який з 1848-го року був обраний кобзарською радою керівником усіх слобідських кобзарів – «панотцем цехмайстром». І помер Федір Вовк саме під час чергової подорожі Східною Слобожанщиною – у слободі Грайвороні (що зараз у Білгородській області), 1889-го року. Поховали його тут же, на старому грайворонівському цвинтарі.

Родичем Івана Казана та учнем Федора Вовка був відомий кобзар, родом зі Східної Слобожанщини, Степан Пасюга. Народився Степан Пасюга 29 листопада 1862-го року у слободі Борисівці, сучасної Білгородської області. Не зважаючи на власну сліпоту (а всі тодішні кобзарі були сліпими), встановлює міцні контакти з гуртками інтелігенції – виступає на патріотичних концертах у Харкові, Києві, Полтаві, Одесі, Миргороді, Охтирці, Катеринославі. А в 1916-1917 рр., разом зі своїми учнями, Григорієм Кожушком і Іваном Кучугурою-Кучеренком, виступає у Петрограді, столиці Російської імперії. Взагалі ж Степан Пасюга створив велику власну школу – його учнями були найвідоміші тогочасні кобзарі: Григорій Кожушко, Захар Бенший, Єгор Мовчан. Сам Степан Пасюга жив дуже просто, зневажав «світські витребеньки» і дотримувався заповітної строгості у відношенні до своїх учнів. Знав він багато дум і старин, але «на люди» (для інтелігенції) співав лише чотири – «Плач невільників», «Три брати Озівські», «Удова і три сини», «Конівченко». Інтелігенція ж Пасюгу дуже любила – художник Опанас Сластьон зробив навіть два його портрети.

Висновки

Думи – оригінальний фольклорний жанр, відсутній в інших народів. Ці пісенно-розповідні твори мають своєрідну композиційну будову: традиційний зачин, де вказується місце дії, основну частину, де зображуються важливі історичні події, і кінцівку, де уславлюються змальовані герої. В основній частині дуже часто трапляються трикратні звернення або повтори, як у народних казках.  Характерними особливостями дум є нерівноскладовість рядків, дієслівне римування, вони не мають строфічної будови. Для надання цим творам образності вживають народнопоетичні засоби: постійні епітети, заперечні порівняння, персоніфікації, поетичні паралелізми, тавтологію, повтори, риторичні запитання, символи.

Народні думи – великий художній документ, що знайомить нас з подіями певної історичної епохи, її людьми, їх боротьбою. В чудових образах дум народ виявив свої погляди на минуле, відбив свої стремління, прагнення до кращого майбутнього, висловив своє обурення проти гніту, насильства, несправедливості, свою глибоку любов до захисників трудящих.

Цей вид народної творчості зароджується в козацькому середовищі наприкінці XV — в XVI ст. Думи сформувались одночасно з історичними піснями, нерідко в обох жанрах оспівувалися ті самі герої. Разом з тим дума помітно відрізняється від пісні манерою виконання, великими розмірами, наявністю інструментального супроводу. Дума — це своєрідний імпровізаційно-речитативний епічний твір для голосу в супроводі бандури. Думи продовжують традицію билин часів Київської Русі, хоч за манерою виконання ближчі до народних плачів, голосінь.

В активному побутуванні думи як жанр проіснували близько трьохсот років, а в останні два століття перебували в стадії згасання, трансформації, переходу в художньо-самодіяльне концертне виконавство чи напівпрофесійне аматорство.

Список використаної літератури

1. Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору/ За редакцією А.Лободи.– К., 1930.– Т.1;

2. Возняк М. Історія української літератури: у2кн.– Л., 1994.– Кн.2.– С.426.

3. Етимологічний словник української мови: у7т.– К., 1985.– С.144, 145. 

4. Мишанич С. Українські народні думи// МишаничС. Фольклористичні та літературознавчі праці: у2т.– Донецьк, 2003.– Т.2.– С.400

5. Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі: у2кн.– Л., 1998.– Кн.2.– С.65. 

6. ПавлійП. Думи// Українська народна поетична творчість: у2т./ Відповідальний редактор М.Т.Рильський.– К., 1958.– Т.1.– С.424. 

7. РильськийМ. Героїчний епос українського народу.– К., 1955.– С.10.

8. СтельмахМ. Вступне слово// Думи/ Упорядкування, підготовка текстів, вступне слово та примітки М.П.Стельмаха.– К., 1959.– С.5. 

9. Франко І. Зібрання творів: у50т.– К., 1984.– Т.42: Фольклористичні праці/ Упорядкування та коментарі М.Т.Яценка.– С.456.