"ЛуГоСад - постмодерністське угруповання української літератури"

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ1 РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ ХХ-

ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ…………………………………5

1. Авангардизм чи постмодернізм?......................................5

2. Літературні угруповання. Створення «ЛуГоСаду»……9

1.3. Висновки за розділом…………………………………..12

РОЗДІЛ 2 «ЛУГОСАД» І ЙОГО МІСЦЕ В СУЧАСНОМУ

ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ……………………………..13

2.1. Історія появи угруповання……………………………..13

2.2. Основні засади творчості літераторів…………………17

2.3. Висновки за розділом…………………………………..21

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………...23

ВСТУП

Історія української літератури бере свій початок ще з часів Київської Русі – праматері України. «Повість минулих літ», «Слово про похід Ігорів», «Повчання Володимира Мономаха» - це справжні перлини давньослов’янської писемності.

Минали дні, роки, століття… Кожне нове покоління робило свій внесок, збагачувало культурну спадщину нашої країни. Українськими літераторами пройдено великий шлях, на якому зустрічалися не лише успіх, слава та шана, а й всілякі суперечності, обмеження свободи художнього слова, заборони на творчу діяльність. Актуальними були і навіки залишаться твори Г.Сковороди, який став однією з найяскравіших постатей свого часу. З виданням «Енеїди» І.Котляревського почалася нова доба в історії українського письменства. Нова українська література стала національною гідністю нашого народу. Не можна оминути й твори Г.Квітки-Основ’яненка, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, А.Метлинського, М.Петренка, В.Забіли, П.Гулака-Артемовського. Ці митці виступили оборонцями рідної мови і культури в тяжкі роки російського гніту. Видатний Кобзар, основоположник нової української літератури Т.Шевченко показав, що українська земля багата на таланти всесвітнього масштабу. М.Костомаров та П.Куліш також немаловажні постаті: фольклористи, етнографи, історіографи, громадські діячі. І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський прокладали шлях для рідного народу через тернисті шляхи неволі, духовної вбогості, морального занепаду.

ХХ століття принесло нові імена в історію української літератури. Це було вже зовсім інше покоління – покоління борців за свободу особистості, нації, духу. Авангардисти, футуристи, модерністи,неокласики 20-30-х років ХХ століття яскравий тому приклад. М.Семенко, Гео Шкурупій, М.Зеров, М.Рильський, Є.Плужник, П.Тичина. Кожен із них обрав свій шлях: одні підкорилися тоталітарно-соціалістичній системі і стали маріонетками в руках влади, іншим судилося стати «розстріляним Відродженням» за свій світогляд. І скільки митців стало жертвами нищівного режиму… Серед них І.Дзюба, І.Світличний, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч. Любов до України була головним смислом життя цих літераторів. із кожного рядка їхніх творів постає образ рідної землі, яка страждає в муках, плаче кривавими слізьми.

Великий вплив на сучасного читача має творчість поетів та письменників 80-х – 90-х років ХХ століття. Це епоха відродження української літератури, епоха, яка вражає своєю своєрідністю, неповторністю, розмаїттям художнього слова. Суспільно-політичні події створюють в уяві митців нові, досі небачені образи. Молоді літератори створюють нові угруповання та об’єднання, утворені на різноманітних естетичних платформах: «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад» та ін.

Тема поступового розвитку та передумов виникнення літературних угруповань є надзвичайно актуальною в наш час, бо автори у своїх творах дають відповіді на складні питання сьогодення.

Об’єкт дослідження: історичний аспект літератури доби ХХ – початку ХХІ століття.

Предмет дослідження: творчість учасників «ЛуГоСаду», їх місце в неоавангардистській літературі України.

РОЗДІЛ 1

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ ХХ-ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

1. Авангардизм чи постмодернізм?

Українська література ХХ століття – це «двобій» двох мистецьких шляхів. Один – радянський – був спрямований на пропагування комуністично-більшовицьких догм серед народу, переборення й витіснення ідейно ворожих течій, притиснення мистецьких свобод, розповсюдження антинародних політичних гасел, лозунгів і гімнів вождю. Інший – «антирадянський» закликав до боротьби з тоталітарним режимом, пошуком нових літературних обріїв, подолання віджилих,застарілих традицій, відродження українського письменства. Тож, література цієї доби має досить складну структуру:

• 20-30-ті роки ХХ століття – масові репресії письменників, «розстріляне Відродження», боротьба з проявами чужої ідеології;

• 40-50-ті роки – посилення цензурних утисків та нагляду за літераторами, тяжіння до висвітлення правди у творах;

• 60-70-ті роки – «шістдесятництво», викриття тоталітарної системи, утвердження української самосвідомості;

• 80-90-ті роки – формування нових мистецьких обріїв, звільнення від соцреалістичних шаблонів, відновлення літератури.

Саме у 80-90-х роках почав формуватися сучасний літературний

процес. Це період розпаду СРСР, припинення політичних арештів, проголошення незалежності України. Нова держава відкрила перед літературою широкий обрій можливостей; вона стала вільною у виборі тем, образів, жанрів.

На думку критика В.Моренця, у сучасній українській поезії простежуються три стильові течії: традиційна, модерна й авангардна. Остання з них як раз і охоплює особливості розвитку сучасного літературного процесу.

Зародився авангард у роки Першої світової війни і в різних формах продовжує існувати досі. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х років активізувався в 60-ті роки; у 80-90-ті роки – у російській і українській літературах. Авангардизм виявився в певні періоди творчості Б.Брехта, Д.Бурлюка, В.Маяковського, М.Семенка, Гео Шкурупія, В.Поліщука. У 20-ті роки в Харкові існувала літературно-мистецька група «Авангард», основана В.Поліщуком.

Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, яке застоюється, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому. Авангардисти протестують проти міщанського, зашкарублого існування суспільності, проти антигуманності й користолюбства пануючої верхівки, банальності офіціозної культури. Головне завдання авангардизму – відмежування від старих традицій, докорінне оновлення поетики на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовно-стильовому, жанровому, формальному. На цьому акцентують майже всі дослідники авангардизму (А.Погрібний, Л.Таран, В.Моренець та інші).

В українській поезії ХХ століття можна вирізнити три «хвилі» в розвитку поетичного авангарду. «Перша хвиля» - це так званий історичний авангардизм 1910-30-х років (В.Поліщук, М.Семенко, М.Бажан), покликаний до життя гострою необхідністю очистити українську поезію від застарілих тенденцій. Певні вияви авангарду в поезії спостерігаються у творчості поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського). Це і є «друга хвиля» цього стильового напряму.

Авангардизм відродився в українській літературі як «третя хвиля» (чи «нова хвиля») у кінці 1980 - початку 1990-х років. Його представниками є: угруповання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський).

Поети «третьої хвилі» творчо використали теорію гри, яка найдокладніше обґрунтована нідерландським філософом, істориком і культурологом Йоганом Гейзингою (1872-1945). Учений чітко визначив головні ознаки гри: вихід за рамки «справжнього», матеріально-реального життя в інше буття; усередині ігрового часу і простору панують свої закони. свій лад, порядок, гармонія і ритм та ін. Й.Гейзинга наголошував на важливій ролі в поезії «веселого самозабуття, жарту й розваги» [1;с.3].

Знаходимо схожу характеристику доби і в «Літературознавчій енциклопедії» Юрія Коваліва.

Авангардизм – один з потужних напрямів літератури (мистецтва) ХХ століття, складається з багатьох стильових інструментів – кубізму, абстракціонізму, футуризму, дадаїзму, сюрреалізму тощо, які прагнули негайного, кардинального оновлення її формальних та змістових структур. Термін з’явився набагато раніше, його вперше використав Г.Д.Лавердан («Про місію мистецтва та роль художника», 1845 рік), вкладаючи в нього значення митця-першопроходця. Згодом Т.Дюре використав це поняття на теренах мистецтва за асоціацією його функціонування в політиці. Пізніше це поняття набуло конкретно-історичного смислового наповнення, засвідчувало виснаження постренесансних моделей позитивізму, непродуктивність реалістичного канону в контексті ХХ століття.

У той же час у «Літературознавчому словнику-довіднику» за редакцією Р.Гром’яка, Ю.Коваліва, В.Теремка ми знаходимо іншу назву літературної доби останніх десятиліть ХХ століття.

Період, який почався від 80-х-90-х років ХХ століття, у літературознавстві прийнято називати постмодернізмом. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду, цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядних, філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм» з'явився ще 1917 року та поширився наприкінці 60-х спершу на означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та програмованого техніцизму, а згодом – у літературі та малярстві.

В українській літературі перші ознаки постмодернізму спостерігалися у творчості Емми Андієвської («Герострати», 1970), але в річищі цього напряму наше письменство опинилося з певним запізненням, у 90-ті роки ХХ століття, оприявнивши себе творами Є.Пашковського, В.Медведя, О.Ірванця, Д.Кубая, до певної міри – Ю.Андруховича [3;с.553].

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, універсальність проблематики, поза часовість і поза просторовість зображення, епатажність, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій; іронічність, пародійність тощо.

Слід наголосити, що не всі критики погоджуються з терміном «неоавангардизм». Наприклад, В.Моренець категорично стверджує: «Я наполягав би на єдиному визначенні напряму – «авангард», вважаючи існуючу різницю його дефініцій (постфутуризм, неоавангард) теоретично непродуктивною». З точки зору літературознавців, термін «неоавангард» має право на існування, оскільки, по-перше, ним означені цілковито нові естетичні явища в українській поезії зазначеного періоду; по-друге, цим поняттям акцентується певна відмінність, відокремленість виявів авангардизму в поезії 1920-х років і кінця ХХ століття.

1.2.Літературні угруповання. Створення «ЛуГоСаду»

Середина 80-х в українській літературі – це поява перших поетичних публікацій так званих «вісімдесятників», перші позитивні зміни у видавничій практиці, коли поетичну збірку вже необов’язково відкривати віршем про Леніна чи комуністичну партію.

Оксана Забужко пише про вісімдесятників як про покоління українських інтелектуалів, «що вже не зазнали природного рідномовного середовища» [8;с.14]. На більшій території УРСР українську мову сприймали як ознаку іншості та малокультурності.

Критик А.Погрібний вважає, що неоавангардисти 1980-х не стільки продовжують традиції авангарду 20-х, скільки пригадують їх. Основною відмінністю між цими двома періодами є похмурий, песимістичний настрій творів, наявність іронії та сарказму.

Характерною особливістю розвитку художнього процесу в Україні епохи постмодернізму стала поява нових літературних угруповань та об’єднань, утворених на різноманітних естетичних платформах. Серед них:

• асоціація «Нова література» (Є.Пашковський, В.Цибулько);

• угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада) (Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець), Львів;

• «Нова дегенерація» (С.Процюк, І.Ципердюк, І.Андрусяк), Івано-Франківськ;

• «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, В.Недоступ, С.Либонь), Київ;

• «Західний вітер» (В.Махно, Б.Щавурський, В.Гойда, Г.Безкоровайний), Тернопіль;

• «ЛуГоСад» (І.Лучук, Н.Гончар, Р.Садловський), Львів;

• «Орден чину ідіотів» (ОЧІ) (Н.Гончар, Р.Костирко, А.Крамаренко та інші), Львів;

• «Пси Святого Юра» (Покальчук, Андрухович, Римарук, Герасим’юк, Медвідь, Неборак, Ірванець), Львів;

• «Червона Фіра» (С.Жадан, Р.Мельников, І.Пилипчук), Харків.

Середина 80-х років була ознаменована майже одночасним утворенням

гуртів «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад».

«Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада). Літературне угруповання, що скаладається з Ю.Андруховича (Патріарх), В.Неборака (Прокуратор) та О.Ірванця (Підскарбій). Літ. угруповання засноване 17 квітня 1985 року у Львові. Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 роки.

«ЛуГоСад» - літературна група, яку складали Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Створена 19 січня 1984 року у Львові. Вірші «лугосадівців» перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською, сербською та іншими мовами. Із відходом Н.Гончара 21 травня 2009 року «ЛуГоСад» перейшов в історію літератури.

«Пропала грамота» - літературне угруповання 3 київських поетів: Юрка Позаяка, В.Недоступа та С.Либоня. Існувало в кінці 80-х на початку 90-х років. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 році вийшла книга з однойменною назвою, яка мала шалений успіх.

«Нова дегенерація» - літературне угруповання за участю І.Андрусяка, С.Процюка та І.Ципердюка. Утворене 1991 року в Івано-Франківську. Гурт провів низку вечорів у різних містах України, брав участь у поетичних фестивалях, опубліковував доробки в низці часописів. Їх збірка «Нова дегенерація» була відзначена як найкраща книга 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час».

Митці, які ввійшли в літературу у 80-ті, відсторонюються від попередників через неподібне художнє світовираження. За допомогою іронії й сарказму літератори демонструють порожнечу, безвартісність цінностей, які раніше були предметом звеличення.

Авангардисти помічають прихований в житті абсурд, у своїх творах «витягають його на світло» [7;с.89]. Творчості поетів притаманне травестійне «перелицювання» персонажів, іронічно-ігрова тональність поезій. Тобто, явище карнавалізації стає основою естетичного світовідчуття неоавангардистів.
Підтвердженням цього є слова В.Неборака: «Ми хотіли бути тільки літераторами, а стали якимись химерними персонажами скарнавалізованого життя» [1;с.3].

1.3. Висновки за розділом

Поява неоавангардизму – цілком закономірна й покликана до життя умовами постколоніального суспільства. Відбувалося становлення держави, молодої за віком, але з міцними демократичними засадами й національним підґрунтям. Тож, перед сучасною літературою постали важливі цілі, серед яких – сприяння формуванню національної самосвідомості, естетичне виховання молодого покоління; позбавлення від рамок, у яких була українська література; боротьба за своєрідність і неповторність рідного слова.

Неоавангардистські гурти кінця 80-х – початку 90-х років – це молоді поети, вивільнені з-під тиску тоталітарного режиму. У їх творчості ми бачимо прояви непокори з існуючим ладом, універсальність проблематики творів, комічність, як один із основних засобів зображення. Предметом висміювання стала суспільна депресія в пострадянський період, її відображення в поведінці людини.

Поетів цієї доби приваблюють неоавангардистські і постмодерністські віяння. Їх творчість вражає правдивістю, новизною ситуацій та образів, досі невідомими фактами та подіями.

РОЗДІЛ 2

«ЛУГОСАД» І ЙОГО МІСЦЕ

В СУЧАСНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Історія появи угруповання

Літературна група «ЛуГоСад», до складу якої входили Іван Лучук,Назар Гончар,Роман Садловський була заснована у Львові 19 січня 1984 року (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н.Гончара до І.Лучука). Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: «ЛУГОСАД», «Лугосад», «ЛуГоСад», «Лу-Го-Сад».

Усі троє – Іван Лучук,Назар Гончар і Роман Садловський – синхронно навчалися на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка (1981-1986), щоправда на трьох різних відділеннях: слов’янському, українському та російському відповідно. Тобто, передумови для більш тісного спілкування виникли ще за три роки до офіційної дати створення групи. Ще восени 1981 року В.Неборак запропонував І.Лучуку відвідати університетську літературну студію «Франкова кузня» (яку той згодом перейменував на «Франкову криницю»). Найяскравішим тандемом тодішньої літстудії були Віктор Неборак із Василем Терещуком. Там відбувалися доволі цікаві читання та жваві дискусії, тому І.Лучук привів до літстудії Н.Гончара та Р.Садловського.

Проте з літературною студією союз не склався, бо дуже швидко майбутнім лугосадівцям набридли засідання літстудії, яку надалі впродовж навчання в університеті вони ігнорували. Але потяг до більш-менш організованого буття не зник, а навпаки поступово зростав. У зв’язку з цим можна висловити припущення, що імпульсом для створення «ЛуГоСаду» послужила опозиційність до університетської літературної студії «Франкова кузня».

Хотілося б розповісти про факти з біографії лугосадівців, які є досить немаловажним аспектом у вивченні творчої діяльності угруповання. Через низку певних історичних фактів бачимо, чому саме ця трійця об’єдналася в один літературний гурт.

Іван Лучук народився 24 лютого 1965 року у Львові у родині письменників В.Лучука та О.Сенатович, має брата – викладача ЛНУ імені Івана Франка Тараса Лучука.

1971 року пішов до Львівської середньої школи № 28 із поглибленим вивченням німецької мови та музичною спеціалізацією. Закінчив слов’янське відділення філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (1986) та аспірантуру Московського інституту слов’янознавства і балканістики (1992). Кандидат філологічних наук (1994). Закінчив (2011) докторантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, написав докторську дисертацію «Мистецтво поетики в дискурсі української лірики та письменницької критики». Працює в Інституті Івана Франка НАН України.

Член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, Міжнародної асоціації україністів, Міжнародної асоціації білорусистів. Співзасновник Асоціації українських письменників, Міжнародної асоціації візуального мовлення, літературних груп «ЛуГоСад», «Геракліт» (розшифровується як «Голінні ентузіасти рака літературного»), «ПУП» («Планетарна Управа Паліндромії»). Координатор Львівського регіонального відділення Асоціації Українських Письменників (АУП) (1997-2003). Був Правідником Парнасленду львівської газети «Ратуша» (1990-1995), заступником редактора газети «Діти Марії» (1993-1997), мав авторську шпальту Інституту літератури в газеті «Поступ» (2004), був колумністом «Львівської газети» (авторські рубрики: 2006 – «Сумніви сорокалітнього», 2007 – «Літературний jazz», початок 2008 – «Менше з тим»). Мав шпальту «Стелаж Івана Лучука» у львівській газеті «Новий погляд» (2008), шпальту «Бортжурнал Івана Лучука» у львівській газеті «Суботня пошта» (2009).

У Польщі його вірші були надруковані в часописах «Akcent» (в перекладі Богдана Задури), «Pociąg 76» і «RED.» (в перекладі Анети Камінської). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska в перекладах Богдана Задури».

До речі, «Методологічну основу творчості «Лу-Го-Саду» - теорію поетичного ар’єгарду, ідею і аргументування якої висунув і обґрунтував саме Тарас Лучук – молодший брат Івана Лучука.

Назар Михайлович Гончар народився 20 квітня 1964 року у Львові. Закінчив українське відділення філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (1986). Співзасновник літературного гурту «ЛуГоСад», а також угруповань паліндромістів «Геракліт» і «ПУП». Лауреат нагороди «high-way!когелет!» (1987) та нагороди «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш 1989 року («Ода до ліжка»). Творець і послідовник концепції «театру ледачої істоти» (ТЛІ). У 1990-1991 роках був актором Львівського театру імені Леся Курбаса, в 1991 році заснував Театр Ледачої істоти, а в 2004 – PERformanceHAPpeningStudio.

Жив у Львові. Неодноразово виступав у Польщі – як поет-перформер і як актор (зокрема на фестивалях: «Ukraina-Polska-Europa» в Ґарджєніцах, «Port Wrocław», «Teraz Ukraina», «24 hours. UA», «Krakowskie Dni Literatury» та на поетичних імпрезах: «Przekładańce», «Noc Poetów»). У 2007 році польською мовою з’явилася добірка віршів Назара Гончара «gdybym» у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка (за участі автора).

Стипендіат програм «Urbani» (2005), «Gaude Polonia» (2007) і «Stadtschreiber der Stadt Graz» (2007-2008).

Трагічно пішов з життя 21 травня 2009 року після виступу в Ужгородському університеті. Похований у Львові на Личаковському цвинтарі.

Роман Іванович Садловський. Народився 30 жовтня 1964 року у Львові. Закінчив Львівську середню школу № 33 (1981) та філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка (1986). Працював викладачем у системі профтехосвіти, на бібліотечній роботі. Від 1989 року за станом здоров’я працює лише вдома.

Веде активну діяльність у галузі поезографіки. Мав декілька персональних виставок свого поезомалярства, брав участь у двох виставках української візуальної поезії за кордоном: у Лондоні та Коламбусі (штат Огайо, США). У грудні 1992 року, в приміщенні Львівського відділення Спілки письменників України, пройшла ще одна виставка Р.Садловського (спільно з Володимиром Костирком та Орестом Гелитовичем), яка мала назву «ПОЗА». Ця назва розшифровувалася як «позадній загін», тобто той же ар’єгард, себто лугосадівська концепція.

Автор книжок візуальної поезії «Сонні сонця» (1996) і «Два вікна» (1999). Належить до літературних груп «Лугосад» і «Наукове і мистецьке братство зорослова». Його вірші надруковані в антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007). Були також опубліковані в часописі «Akcent» (пер. Богдан Задура).

2.2. Основні засади творчості літераторів

Про початки лугосадівської історії Тарас Лучук писав: «Що ж характерне для цих трьох поетів, що те спільне, що об’єднує їх? Це – їхня поетична концепція літературного ар’єргарду, до якої вони підійшли, треба сказати, не відразу, а методом випробувань і втрат. Спочатку зародилась ідея “універсалізму”. Реалізовано її було в першому альманасі «ЛуГоСаду», де поміщено і маніфест універсалізму, підписаний трьома лугосадівцями…»

Отже, «Маніфесту універсалізму»: «Все, що відбувалося у світовій літературі, знаходило своє відображення і в літературі українській. Починаючи з міфології. Потім – епос (наші билини і думи). Про народний мелос і говорити годі. Середньовічна література наша не пасла задніх(чого варте одне лише “Слово о полку Ігоревім”). Є у нас і свої поети доби Відродження. А барокова література! Досить згадати лише Івана Величковського. У часи Просвітительства наша земля дала світові Сковороду. Котляревський – поворотний етапу розвитку нашої літератури; нарешті жива народна мова стала основним літ. засобом. Завдяки Шевченкові ми можемо пишатися своєю літературою, і заодно він перевів нас із романтизму до реалізму. Франко довів, що таланти Шевченкового масштабу не така вже й рідкість у нас. Впевнено ступили ми у XX століття,маючи Лесю Українку, Коцюбинського і Стефаника. Звичайно, реалізм – це велика річ, і ми його дотримуємося. Але ж було на світі, та й у нас, багато, м’яко кажучи, нереалістичних напрямків і течій. Ми їх не заперечуємо, а навпаки – сприймаємо все краще,що ними створено. Молода Муза, Вороний, Олесь, Тичина, неокласики, панфутуристи на чолі з Семенком, Авангард на чолі з Поліщуком, Антонич. В принципі, цей список можна було б розширити, але і з нього видно, що межу між реалізмом та іншими течіями провести майже неможливо. Хай живе універсальний реалізм, який всотав усе на світі! Хай живе, одним словом, універсалізм!» [5;с.119].

Підписали маніфест 27 липня 1986 року у Львові – Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Теоретик ар’єрґарду писав далі: «Що ж таке універсалізм? Для ЛуГоСаду – це все, що відбувалося у світовій літературі і знаходило своє відображення в літературі українській. Ідея універсалізму досить швидко відійшла на задній план – відійшла не як така, а як занадто універсальна, що може перетворити все у ніщо. Але вже саме в цій ідеї універсальності було закладене зерно щирої поетичної правди, котре й розрослося в концепцію літературного ар’єргарду» [5;с.119]. Щодо виникнення самого терміну, то ми не маємо змоги вказати точну дату, як при фіксації назви ЛуГоСаду. Проте приблизно можна визначити і її.

1989 року скомпоновано було збірник поетичного авангарду 11 авторів «Піднебіння». У видавничій анотації мало б бути зазначено: «Збірник – своєрідне молодіжне літературно-мистецьке видання, яке об’єднує твори одинадцяти молодих авторів, що проживають у Львові. Тематика цих творів розмаїта, але спільним для їх авторів є бажання оригінального самовираження». У тому збірнику «ЛуГоСад» мав бути вперше презентований сукупно під власною назвою. Іван Лучук в «Піднебінні» був представлений 10 віршами, Назар Гончар – 11, Роман Садловський – 9. Решта вісім авторів мали таке кількісне віршове представництво: Зеня Кубів – 5, Галина Киван – 5, Марія Шунь – 3, Іван Задорожний – 5, Назар Новосад – 3, Тарас Чубай – 3, Михайло Юрик – 7, Тарас Лучук – 10 (цикл «Щодня крім сьогодні»). Видання мало відкриватися вступною «Ре(д)акційною статтею», підписаною «Автори збірника».
Це збірник авангардної поезії. Головними рисами творів є анти традиціоналізм (пошук засобів мистецького вираження, який припускає експерименти у творчій діяльності авторів), заперечення традиційного мистецтва, бунт проти застійних політичних та соціальних явищ, відображення змін у житті українського суспільства, демонстрація нового в літературі, показ духовного оздоровлення нації.

У квітні 1990 року ЛУГОСАД видав перший і єдиний номер газети під назвою “Зупа”. У ній була опублікована стаття: “Хай буде авангард”. Про це Іван Лучук писав так: «Заголовок інтонаційно можна читати по-різному: і оклично, і відчепно, і питально. Найкраще, мабуть, золота серединка. Бо стаття спеціально називалася так по-старому, щоб не афішувати самого терміну поетичної концепції, який (термін) вже на той час (квітень 1990 року) існував» [5;с.120].

Лугосадівці відсторонюються від літератури попередників через неподібне художнє самовираження, з допомогою іронії і сарказму митці показують безвартісність цінностей, що раніше були предметом оспівування. І.Лучук демонструє, що його покоління зорієнтоване на глибоко індивідуальне, особистісне відчуття часу, на внутрішнє самозаглиблення.

Дещо про я:

давнє і новочасне,

чуже і власне

Я птаха семиока,

а ще я двірник: сім-вісім листочків

підмів…

Слово у поетів асоціюється з неземною, містичною силою. Наприклад, поезії Н.Гончара притаманне так зване «стилістичне розбишацтво»:

А рима

Дверима

Гуп.

Для віршів Романа Садловського характерний в певній мірі юнацький максималізм, розчарування в національній ідеї, суспільстві, людині

Обережно

пилинки нюансів на глибині

підхоплює течія часу, підносить -

вони нагадають про осад.

Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів – книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єгард» (1996 рік; перевидання у 2007 – повна назва «Лугосад. Об’єктивність канону»), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського. Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій – і окремих книжок, і в періодиці, і в різних виданнях. Учасники гурту мають у доробку також і маргінальні види творчості: І.Лучук і Н.Гончар – паліндромію, а Р.Садловський – поезомалярство.

]

2.3. Висновки за розділом

«ЛуГоСад» - одне з найяскравіших явищ української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття. Прикладом визнання угруповання може слугувати наявність його поетичної творчості в програмі сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю.
Як сказала Надія Кафка: «Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно - мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів» [6;с.7]. Це дає змогу казати про той факт, що творчість цих трьох львівських поетів вимагає більш детального аналізу. Починаючи з університетських років поетів і до 2009 року бачимо, що поезія «ЛуГоСаду» відбиває всі суспільно-політичні явища, показує місце людини в сучасному контексті, її роль у формуванні української державності.

«Маніфест універсалізму» та збірка «Піднебіння» демонструють читачу творчість Лучука, Гончара, Садловського, їх погляди на тогочасний соціум.

Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття і початку століття

ХХІ не може обійтися без залучення до розгляду творчості «ЛуГоСаду» або принаймні без згадок про нього.

ВИСНОВОК

Авангардизм у літературі – це явище, яке виникає як реакція на певні події в суспільстві та літературі. І.Лучук зараховує авангард до «неординарних» явищ. Це збірне найменування певних мистецьких напрямів ХХ століття. Як стильова течія авангардизм руйнує стереотипи і віджилі традиції. Його представники виступають митцями-новаторами, які представляють собою нову масову культуру. Літератори експериментують зі своєю творчою діяльністю, виникає явище Карнавалізації.

Український авангард спрямований на відображення бунту проти застою. Література та поезія цього періоду розвивається в найрізноманітніших напрямах, що «свідчить про духовне здоров’я нації» [5;с.121]. Ця тенденція залишається актуальною і на сьогоднішній день.

Головне завдання неоавангардистів – зруйнування певних стереотипів, які складалися в народній свідомості протягом декількох століть (визвольна боротьба, поет у якості пророка).

Неоавангардистські гурти переносять у своїй творчості карнавальне світосприймання на жанрово-стильову специфіку своїх текстів. Літератори використовують епатажність, пародійний тон, демонструють невідповідність застарілих суспільних та культурних цінностей новій історичній ситуації, заперечують вже недієві аспекти соцреалізму . «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова дегенерація» вживають словесну вульгаризовану гру, синтезують «вищі» та «нижчі» жанри, застосовують явища пародії, травестії, бурлеску, абсурду.

Отже, в українській літературі 80-90-х років ХХ століття «ЛуГоСад» займає гідне місце; він є співавтором літературного процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Анісімова Н. Український поетичний авангард кінця ХХ століття/Н.Анісімова//Дивослово. – 2003. - № 6. – С.2-10.

2. Ковалів Ю. Літературознавча енциклопедія/Ю.Ковалів//Дивослово. – 2003. - № 5. – с.22-23.

3. Літературознавчий словник-довідник. – Київ.:Академія, 2006. – 752 с.

4. Лучук І. Україна – Лугосадівець Роман Садловський /І.Лучук//Четвер. – 2009. – 29 жовтня.

5. Лучук І. Лугосадівські літературні маніфести / І.Лучук//Парадигма: збірник наукових статей. – Л., 2009. – С.112-126.

6. ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії: літературно-художнє видання/упоряд. Н.Кафка. – Тернопіль.:Навчальна книга – Богдан, 2010. – 816 с.

7. Моренець В. Сучасна українська лірика: модель жанру/В.Моренець//Сучасність. – 1996. - № 6. – с.98.

8. Сучасна українська література:зб.консп.ур. /упоряд. Г.Федяй, О.Месевря.- К.: Шкільний світ, 2009. – 128 с.

9. Сучасні українські поетичні угруповання [Електронний ресурс].- Режим доступу: http: //www.bib.convdocs.org – Заголовок з екрану.

10. Пізнюк І. «Бу-Ба-Бу». In memorian//Критика. – 2000. - № 78. – с.18-23.

13