10 клас
Українська література
Модуль № 17
Тема. Літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вступ. Леся Українка – геніальна донька українського народу. Життєвий і творчий шлях поетеси.
Мета. З’ясувати особливості літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. Познайомити учнів з життям і творчим доробком Лесі Українки. Через художнє слово поетеси розкрити духовне багатство й велич українського народу; ввести учнів у чарівний світ лірики Лесі Українки; допомогти зрозуміти сердцем мужню й оптимістичну музу доньки Прометея, славної Українки – Лариси Петрівни Косач. Виховувати старшокласників на шедеврах української класики гідними поваги людьми.
Обладнання: підручник, хрестоматія, портрет Лесі Українки, Михайла Драгоманова, родини поетеси.
Методи: пояснення вчителя.
Тип: установчо-мотиваційний, змістовно-пошуковий.
Перебіг І 30 хв.
І. Організація класу.
ІІ. Повідомлення теми та мети модуля та міні-модуля.
ІІІ. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу.
1. Вступне слово вчителя.
Опорний конспект
Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ століття.
Назрівання революційної кризи.
Революційні події 1905 – 1907 рр. в Україні.
Національний рух (українська преса, «Просвіта», культурно-освітні установи
Посилення національного гноблення в період реакції (1907 – 1910), Шевченківський ювілей.
Стан літературної критики (І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, М.Павлик, О.Маковей).
Нові теми. Нові жанри.
Багатство і самобутність поезії цього періоду (І.Франко, Леся Українка, В.Самійленко, Олександр Олесь, М.Вороний).
Ідейно-художні пошуки в прозі. Новелістика. ( М.Коцюбинський, В.Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, А.Тесленко, Дніпрова Чайка, С.Васильченко, О.Кобилянська).
Постановка злободенних соціальних проблем у драматургії (Леся Українка, В.Самійленко, С.Васильченко).
Зв'язок з іншими видами мистецтва.
2. Робота з підручником..
ІV. Підсумок І 30 хв..
Перебіг ІІ – ІІІ 30 хв.
І. Актуалізація опорних знань учнів.
Пригадати відомості з біографії Лесі Українки з попередніх класів.
Які твори вивчали? («Мамо, іде вже зима», «Колискова», «Досвітні огні», «Давня казка» )
ІІ. Повідомлення теми та мети ІІ міні-модуля.
ІІІ. Сприйняття та усвідомлення нового матеріалу.
Пояснення вчителя. (Зошит – навпіл : відоме ║ невідоме)
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Серед найславетніших письменників, якими по праву пишається людство, почесне місце належить геніальній поетесі нашого народу Лесі Українці. Тій, яку І.Франко назвав трохи не одиноким мужчиною після Т.Шевченка на літературній ниві. «Після Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини»
Хоч сама Леся слабосилою себе не вважала
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука ?
Чи думка й серце кволі?
Більшовицька газета «Рабочая правда», повідомляючи про смерть поетеси своїм численним читачам, писала: «Леся Українка, стоячи близько до визвольного громадського руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне».
Сьогоднішня зустріч – незвичайна і почесна, бо і постать перед нами незвичайна, виняткова навіть серед рівних їй за геніальністю.
Можна з певністю сказати: такої цільної натури, тонкої і чистої душі, як у Лесі Українки, не часто можна зустріти серед відомих письменників.
Щоб говорити про таку людину, треба бути уважним до кожного слова, пильним до кожної фрази, щоб ніщо не порушувало правди, не падало тінню на цей чарівний благородний образ.
Найменший фальшивий штрих на цьому чистому образі чорнітиме плямою.
Леся не раз казала, що не годиться афішувати життя поета. Не поділяла думки, ніби для розуміння творів треба знати життєпис автора.
Леся. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію у друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлося б нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої.
Що ж, її життя нині належить уже історії. Історії належить і все те, що не бажала вона виставляти на розпутті велелюдним на осуд, на поталу. Все ж те, що створив її великий дух, її поетичний геній – все воно живе сьогодні, житиме завтра і вічно.
«Дещо про біль»
«I ви, не бійтесь мені завдати болю,
я звикла приймати чужі болі і жалі…»
(З листа до Ольги Кобилянської
від 29-30 травня 1899 року)
I все-таки біймось завдати їй болю,
Бо ж потім собі не пробачимо
У світ її слова ввійдімо з любов΄ю.
З чуттями й думками гарячими.
Відкриймо їй сердце відверте і чисте,
Відкриймо їй душу незаспану.
Вчитаймось у Лесине слово іскристе
Очима живими та ясними.
Вчитаймось. Зуміймо з своєю журбою
Бодай на частину розстатися.
Та Лесиним словом, та Лесиним болем
Не біймось, не біймось пройнятися.
Вона жодого дня не сиділа за партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками гучними коридорами.
З ранніх літ сприятливе середовище впливало на здібності дівчинки.
Середовище, в якому росла і виховувалася Леся Українка, рід демократично настроєної інтелігенції:
Дід – декабрист Яків Драгоманов.
Тітки – О.А.Косач відбувала заслання – зв’язані з народовольцями.
Дядько – політичний емігрант М.Драгоманов – продовжував справу, почату Герценом.
Батько – учасник студентських гуртків Петро Антонович Косач – юрист, громадський і літературний діяч.
Мати - дитяча поетеса Олена Пчілка.
У Карійській трагедії одночасно з Надією Сигидою загинула мати найближчої товаришки поетеси – Марія Ковалевська.
Але найголовніше – національний дух родини, свідоме виховання таланту. Близькі Лесі окреслюють цілу епоху в нашій культурі!
У 1861 році М.Драгоманов, Т.Рильський, П.Косач несли труну з тілом Т.Шевченка.
Леся Українка і Людмила Старицька-Черняхівська стали рецензентами І збірки «На Білих островах» М.Рильського.
Та все ж початком усього була мати. Мати, мова, Батьківщина – слова не спільнокореневі, але взаємозалежні. Будучи ще зовсім молодою дівчиною, Олена Пчілка твердо вирішила, що народжені нею діти розмовлятимуть по-українськи, будуть залучені до народної культури.
Олена Пчілка. Не знаю, чи стала б Леся українською поетесою, коли б не я… Від батька вона не могла навчитися мови, бо він не говорив нею. Я робила так, щоб мова народу була моїм дітям найближчою. Життя серед волинських селян сприяло тому. Можу з гордістю сказати, що Лесю Українку створила я. Я дала їй все – талант, освіту, літературну долю, придумала для неї псевдонім… Ось тільки щастя я їй не дала.
Не менший від материного був вплив дядька Михайла Драгоманова.
Михайло Драгоманов. Домову дітвору поцілуй за дядька, який мусить бути для неї міфом, бо я й тебе реально можу вообразити , як ти сидиш на яблуні та говориш: «А я на дереві!» А ти, бач, уже на Пегасі.
Завжди терновий вінець
Буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
На Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Так одвідку було
Й так воно буде довіку,
Поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
Леся. Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни.
В 4 роки Леся уже читала, в 5 – грала на фортепіано і пробувала творити власну музику, а пізніше не раз тяжко зітхала, говорячи, що тяжка недуга не дала їй можливості стати композитором.
Олена Пчілка збирала зразки народних вишивок, і мале біляве дівча не тільки милувалося красою узорів, а й у 8 років виконало майже непосильну для того віку роботу: вимережило батькову сорочку.
У 19 років Леся написала підручник «Стародавня історія східних народів».
Сім΄я Косачів була великою, але жила в достатку. Усього Леся мала двох братів і три сестри. Батько займався громадською діяльністю, навіть їздили на всесвітню виставку в Париж, тому дітей часто залишали під опікою родичів.
Лесі дуже подобалося жити в Олени Косач, тітки по батькові, яку в 1879 році за революційну пропаганду було заарештовано й вислано в Оленецьку губернію на 5 років. Судове звинувачення звучало досить серйозно: Олені приписували спробу замаху на шефа жандармерії Дрентельна. Перший Лесин вірш (9 річної дівчини) якраз і присвячений тітці Єлі, енергійній, завзятій, добрій, справедливій..
«Надія».
Ще одна рідна тітка, Олекандра Косач-Шимановська, дружина політичного в΄язня, вчила Лесю гри на фортепіано, добре знала історію й літературу.
«Забуті слова»
Недарма малі Косачі, наслухавшись тітчиних оповідей, гралися у видумані ними ігри за літературними мотивами: «Юнак та біла Віла», «Iлліада», «Одісея». Лесю найчастіше обирали Андромахою чи Жанною Д΄Арк, Касандрою. Леся – організатор усіх дитячих ігор. Безпомильна дитяча інтуїція вгадувала в маленькій дівчинці велику людину.
Для найстаршого сина Михайла та молодшої від нього лише на півтора року Лесі батьки найняли приватних вчителів, які у Києві, де якийсь час жила Олена Пчілка з дітьми, вчили їх за програмою чоловічої гімназії.
В цей час Леся грала на фортепіано під керівництвом дружини М. Лисенка Ольги Деконор.
1881 року Леся сильно застудилася. Пішла подивитися, як святять воду на річці Стир і в неї промокли і дуже промерзли ноги. Скоро заслабла, так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терпляча, аж плакала від болю.
«Як дитиною бувало»
Од тої пори треба датувати початок Лесиної (мелодія VI), як вона сама, жартуючи, називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати із таких речей) «тридцятилітньої війни» з туберкульозом. Хвороба 30 років мучила і водночас гартувала її.
Є.Кротевич розповідала у спогадах: «…Музику Леся Українка прекрасно розумілаі, напевно, якби не хворість рук, з неї вийшла б першорядна піаністка.
Сама Леся в листі Драгоманову писала в грудні 1890р. : «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт»
Леся довго не переставала грати на фортепіано, хоч ліва рука була деформована і трохи менша за праву. Але як тільки рука дозволяла, Леся сідала за інструмент, торкала хворими пальцями слухняні клавіші – і з-під них зринали чудодійні звуки.
«Стояла я і слухала весну».
Хвора дочка викликала глибоку тривогу матері. Улюблениця батька, Леся ставала улюбленицею і матері, хоч колись Олена Пчілка не дуже раділа навіть її народженню, весь час повторювала, що Леся не красива. Давня рана, завдана Лесі матір’ю в дитинстві: « Леся негарна, недотепна, нецікава». Мати допомогла дочці вивчити французьку та німецьку мови (Леся знала понад 10 мов), заохотила до творчості.
При сприянні матері у 1884 році восени у Львівському журналі «Зоря» з΄явилася перша Лесина публікація – вірш
«Конвалія»
А наше знайомство з Лесею Українкою сталося ще в початкових класах.
«Мамо, іде вже зима…»
А потім була «Колискова», яку Леся написала, коли їй було 19 років. «Колискову» написала жінка, в якої ніколи не було дітей. Послухаймо.
«Колискову».
Чи думала вона у свої 19, що так ніколи і не звідає щастя материнства?
Адже наступні роки стали літами великих Лесиних страждань. Хвороба прогресувала, вражала суглоби правої ноги.
Для лікування потребувалися все нові та нові кошти.
Мати возила дівчину в Київ до професора О. Рінека., який раніше оперував Лесі ліву руку, видаливши уражені туберкульозом кістки.
Через рік хвора побувала у Варшаві, та лікарі відмовились робити операцію, тільки виготовили протез для ноги, який давав можливість ходити їй без сторонньої допомоги.
Влітку 1888 року батько повіз Лесю на лікування в Одесу.
У 1890 році Леся лікується в Берліні.
Леся. Тепер я на який час покинула перекладати: нехай-но ще дещо своє покінчу, а то так, бідна, поневіряється. От не знаю, чи дадуть то мені німці писати в клініці, - певне, не дадуть! Буде шкода, бо тоді не стане моєї першої розваги. Ще теж мені буде жаль немалий, що не чутиму довго ніякої музики і сама не гратиму, се для мене покута чиста. Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт…»
«До мого фортепіано». У березні 1893 року вийшла у Львові перша Лесина збірка «На крилах пісень».
Осип Маковей. Перший мотив творчості поетеси – то сумовитий погляд на своє життя і долю, другий – то культ природи, а третій – то культ України і світове горе. У цей час вірші юної поетеси друкувалися у Львівських журналах, на її твори звернули увагу галицькі критики I. Франко та М. Павлик. Повертаючись з Відня, куди мати возила дочку на консультацію до лікарів, Косачі зупинилися у Львові, де зустрічалися з I. Франком та М. Павликом. Після від΄їзду жінок критики зустрілися, як завжди, в кав΄ярні. Мелодія XII
(Дівчата пригощають присутніх кавою)
М. Павлик писав про 20-річну поетесу: « Леся так просто ошоломила мене своїм образованієм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка».
Леся близько сходиться з соціал-демократами, бере участь у революційних гуртах.
А стосунки з ревлюціопером-марксистом Сергієм Мержинським ( зустрілися влітку 1897 року в передмісті Ялти) переросли в кохання, на жаль, без взаємності. Сергій ставився до Лесі як до найкращого друга.
«На мотив з Міцкевича».
Хворий на туберкульоз легенів, коханий швидко згасав.
«Відповідь».
У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лариси Петрівни ця звістка була несподіваною, хоч і бачила сама, коли стрічалася востаннє, - хворий тане, мов свічка…
Листа від Сергієвого лікаря одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і безсило опустилася в крісло.
«Все, все покинуть…»
Мати (зайшовши до кімнати). Що з тобою? Тобі зле?
Леся (подала їй листа). Сергій при смерті.
Мати (швидко переглянула листа). Цього слід було ждати. Може, нехай Ліля по дорозі заїде?
Леся (заперечливо покрутила головою). Мій клопіт, мені й пектися з ним.
Мати. Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
Леся. То й що, інших можна забути? (Леся встала) Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.
Мати (відійшла до окна). Подумай, Лесю, кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров΄я…
Леся (обернулася до матері). Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви (заходилась складати речі).
Мати (підходячи до Лесі). А про нас – про мене, про батька – ви коли-небудь думаєте? Ми що ж, гіршого вам зичимо?
Леся (підступила до матері). Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? (їхні погляди зустрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до матері) – Прости мене, люба, я інакше не можу… Я мушу їхати. Його треба рятувати.
Мати. Що ж дасть йому твоя присутність? Хіба не ясно, що це вже кінець?
Леся. Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала (схопила листа, відшукала потрібне місце) «…может быть, и действительно ему станет лучше, когда установится зима.» Чуєш?
Мати. Я певна, що він і сам у теє не вірить.
Леся. І все-таки я поїду.
Мати. Се – дружба, чи щось інше?
Леся. Не питай мене про се, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці, вирви ніж із сердця, і воно кров΄ю зійде. Він не любить мене, і я нещасна. Коли б він любив мене, ми обоє б нещасні були. Я знаю се і все-таки кохаю його сама себе палю вогнем.
“Твої листи завжди пахнуть зів΄ялими трояндами…”
Леся. Любі мої мама і папа! Спасибі вам, що обізвалися до мене. Я так боюсь, мамочко, що моє лихо відіб΄ється на твоїх і без того неміцних нервах. Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер легко жити, бо се ж би вже могло бути тільки брехнею.
Сьогодні поговоримо про твої поради з лікарем, коли він прийде оглядати горло Сергія Костянтиновича. Боюсь я того оглядання. Після ліків жар зменшився, але упадок сил зате збільшився, так що навіть часом підвестися не має енергії. Єдине, чим ся слабкість ще лагідна, се той дивний оптимізм, що не покидає хворого.
Вчора просив мене навести справки про санаторії, він не думає про те, що його в жодну санаторію не приймуть таким.
“Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти”.
Леся. Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і зараз же розбитись. Все повторяє:
Сергій Мержинський (голос): Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпустить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии.
Леся. Він не дає мені нічого втомного робити для нього, рідко коли попросить щось принести з другої хати, я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене) і знаходжу потрібні листи, абощо в його столику, читаю йому часто, часом напишу якийсь лист.
(Леся передає листи, що принесли)
Сергій (пильно дивиться). Даже… от Веры… Григорьевны? (пауза) Как вы… думаете… они…не сердятся, что я им… ничего не пишу? Но… я же не могу… даже… диктовать долго… не могу, а после… после такого перерыва… коротко писать… грех.
У розпал кризи несподівано надійшов лист до Віри Григорівни з фотокарткою.
Сергій Костянтинович просив ще і ще раз перечитати місця, де йшлося про троянди їхнього кохання, що знов ожили, задумувався, слухаючи, надіслане фото він притис до грудей і час од часу подовгу в нього вдивлявся.
Сергій. Нужно ей… ответить. Прошу Вас, Леся.
Леся (берёт ручку, листок, записывает).
Сергій. Вера Григорьевна, выражаясь вашим же символическим языком, розы моего…
Леся (пишет). Розы моего дружеского отношения к вам никогда не увядали.
Леся, повторяючи за Мержинським, пише листа його коханню, і ніхто й ніщо не полегшить її страждання, її прихованої розпуки. Цю чашу вона випила до дна.
Чергування закінчилося пізно. Розбита, втомлена, Леся Петрівна ледь добралася до своєї домівки. Не хотілося ні їсти, ні світити. Єдине, чого жадала, - спокою. Спочити, забутися. Не чути отих надривних кашлів, глухих зітхань і стогонів, не бачити жахливих нападів гарячки, непритомності. Не чути. Не бачити.
Але що більше намагалася добитись цього, позбутися страхіть минулого дня, то сильніше, настирливіше бентежили вони мозок.
Леся підвелася, знайшла в шухляді снотворне, випила. Проте й воно не діяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати Леся запалює свічку, починає писати. Вона працювала з якоюсь шаленою непослідовністю, вертаючи до життя то свіже, сьогоднішне, то далеке, давнє. Голова, здавалося, от-от не витримає і трісне, гупало в скронях, тупим болем віддавалося в потилиці.
А працювати треба. На папері оживав незабутній образ – образ любові, він знову полонив думки, і вже не ставало сил, щоб їх збороти.
Леся кидає перо, встає, дивиться на писання з якимось острахом, рука тримтить. Як же назвать цю поему? Драму? “Месія і Міріам?” Ні, краще “Месія і Одержима”. Їй стало млосно, відчуваючи, що ось-ось знепритомніє, сідає, схопила склянку води, надпила. Схилилася на стіл – на книги, на писання.
«Одержима».
Леся взяла на свої плечі страшний труд: доглядати вмираючого і надзвичайно прикрого друга до самої смерті. Вмираючий, знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка.
“Айша і Мохаммед”.
Платою за піклування і жертовну любов були слова коханого.
Сергій. И всё равно, Лариса, я тебя не любил.
Трагічність кохання Лесі Українки – в її силі. Та навіть наймужніша жінка страждала так, як і всі нещасні.
Сергій поводився далеко не по-джентльменськи, змушуючи Лесю писати листи своїй коханій Вірі Григоровні Тучапській, нервувався, коли не було відповіді, дорікав, що Леся не відіслала його послання, або знищила ті, що надійшли на його адресу.
Але вона – кохала. І тому смерть Сергія відгукнулася в її серці нестерпним болем.
“Уста говорять: він навіки згинув”.
Через деякий час вона напише в листі Франкові.
Леся. Дорогий пане товаришу, коли ви дозволяєте себе так називати, то я з охотою готова. Можливо, що сей мій лист вийде довгий, та я не прошу за те вибачення, тільки прошу зовсім щиро, як не маєте часу, сховайте його собі на вільнішу хвилину та тоді прочтаєте.
Ви немов жалуєте на себе, що витримали там, де другий мусив би або «розійшовся».
Леся (продовжує). Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене стоновища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чужі ранячи. Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло пішло на щирість, то признаюсь вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вишла, то я б теж могла відповісти: «j´en ai fait un drame…» (я з того зробила драму).
Знайомих і друзів у Лесі завжди було багато. Вона познайомилась і листувалася з Ольгою Кобилянською, називаючи її в листах «хтось чорненький», «хтосічок».
Леся. Хтось дорогий та добрий пробачить комусь якомусь за мовчання, як уже не раз пробачав, - правда? Однак хтось не так винен, як то видається одразу. Був хтось і хворий певного часу, та й хтось закашляв, так й кров показалась, і тоді комусь на довший час було заборенено працювати й писати та й сам хтось не мав моральної енергії до написання листів.
Про поетесу особливо піклувався фольклорист Климентій Квітка. 25 липня 1907 року Леся Українка та Климентій Квітка одружилися. Чоловік одержав посаду суді в Криму.
Здається, прекрасний морський клімат мав би сприяти поліпшенню здоров΄я, а поетесі стало гірше. Берлінський професор радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції.
Хвороба прогресувала. Терпляче і мужньо переносить Леся болі і страждання. Все її життя – одна операція.
Леся. Останніми днями щось мені не ладиться, якось температура от уже кілька днів 37,7. І пусте підвищення, а так чогось виморює, що не раз і на ногах стояти не можу. Ну, може, якось минеться. Адже ж і на лежачих світить сонце і дивляться зорі.
«Зоряне небо».
Нетрудно сказати, як це мученицьке життя повинно було відбиватися на творчості, в які неможливі умови воно її ставило. Бо ж як не ладна була Леся задовольнитися малим – відгомоном життя в тісній хатині, переживанням поточних подій в уяві, замість безпосереднього їх сприймання, пелюстками яблуневого цвіту, що сиплються на лутку й підлогу, замість весни і весняного саду, а біль залишався.
«Давня весна».
Критичний стан здоров΄я змушував Лесю до частих переїздів. Оце життя по курортах здебільшого далеко від краю і знайомих обставин гнітило її і знесилювало.
Леся. Не маю вже сил жити оцим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мушу жити і живучи там, далеко від свого краю, думкою лишаюсь в нім.
«I все-таки до тебе думка лине».
Письменниця багато мандрувала по світу, та хворобу подалати не могли ні вітчизняні, ні зарубіжні лікарі. Поетеса відчувала наближення смерті.
«Чи пам΄ятаєте, коли я говорила».
Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до виснаження працювала над «Лісовою піснею».
Леся. «Лісову пісню» мою ви, либонь, уже читали. Писала я її дуже недовго, якихось 10-12 днів, але після неї довго хворіла. Я маю за неї багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона «доступна», - не знаю. Чую, хотять її ставити на сцені…
Iнсценування «Лісової пісні» (уривок).
Коли життя Лесине до 1906 – 1907 рр. видавалося їй часом «кривавим змаганням», то тепер її доживання було таким ненастанно, без перерви, без відпочинку: змагання між творчістю, що дійшла зеніту, і хворобою, що прибрала найтяжчих форм: туберкульоз внутрішніх органів: легені, нирки, шлунок.
М.М.Коцюбинський, сам безнадійно хворий, говорив Зєрову, що вважає свій стан здоров’я кращим за здоров’я Лесі українки, а значить свою творчість у кращі умови поставлену.
Друзі та близькі наполягали на лікуванні. Леся ще раз відвідала Єгипет. Подорожі стали для неї мукою, надії на полегшення не виправдовувалися. 3 зими, проведені в Єгипеті, трохи віддалили фатальний кінець.
Леся. Я написала «Дон Жуана»! Правда, драма заветься «Камінний господар». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чі зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Так чи іншакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, неперекладний, оригінальний тим, що його написала жінка. Се, здається, вперше.
Письменниця мужньо готувалася до раннього кінця.
«Contra spem spero».
У березні вона написала заяву до бібліотеки Наукового товариства імені Тараса Шевченка прийняти її твори в депозит. 28 квітня 1913р. востаннє приїхала до Києва, прийшла на присвячений їй вечір у клубі «Родина».
Громадськість міста влаштувала їй урочисту зустріч. У своєму виступі Леся Украінка сказала.
Леся. Не будемо нарікати на всі ті болі й сраждання, яких довелося зазнати. Яке б то було життя, коли б не було за що боротись, не було за що страждати.
В середині травня відбула в Кутаїсі.
З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми «На передмісті Александрії».
Тяжко хвору поетесу перевезли до Сурамі, але врятувати її вже ніхто не міг.
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
19 липня (1 серпня) 1913 року між 1 і 2 годиною ночі вона померла. Труну з прахом доставили до Києва. 26 липня (8 серпня) Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід похоронної процесії наряд кінноти.
За труною йшов багатотисячний натовп. Україна ховала свою дочку.
Тендітна, ніжна й поетична істота і настільки ж стійка й несхитна. Вона крізь жах пекельних мук пронесла вогонь поезії, щоб повернути його людям.
Будуть приходити люди,
Вбогі й багаті, веселі й сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені
Їм промовляти душа моя буде.
Чому серед славних імен нашої історії Україна найбільше шанує Шевченка, Франка і Лесю Українку?
Не пролили ж вони крові доброї на полі слави, не вибороли народові за свого життя свободи й незалежності, не примножили земель власної держави.
А проте вони славніші від багатьох відомих державних мужів та прославлених лицарів меча.
Буває, що таких письменників не розуміє їхнє покоління, буває, що вони й самі не до кінця усвідомлюють ціну свого слова, але наступає інший час – і раптом відкривається завіса таємниці, вибухає новим життям невмируще слово.
Так було і Лесі Українці з більшістю її творів. Хтось сказав, що тоді вона промовляла до мертвого каміння. Тільки через певний час по смерті ожила, щоб промовляти до живих.
Тепер вона зажила повнішим життям, ніж тоді між своїми сучасниками.
Тепер вона славніша, бо завжди жива, завжди промовляє до нас і на її голос озивається наша душа.
Тепер вона дорожча нам, бо живе у нашому серці як власний голос нашого сумлння. І житиме доти, доки живе народ, який її породив, бо сама вона є виразником його прагнень.
Останній монолог Мавки.
V. Домашнє завдання. Опрацювати матеріал на стор. 201 – 229, 263 – 267. вивчити поезію «Contra spem spero».
VІ. Підсумок модуля і міні-модуля.
10 клас
Українська література
Модуль № 15
Тема. Б.Д.Грінченко.
Мета. Познайомити учнів з життєвим шляхом, педагогічною та літературною діяльністю Б.Д.Грінченка. Поглибити вивчене про види лірики. Дати уявлення про появу творів, у яких розповідається про перші прояви усвідомлення передовими людьми своєї ролі в громаді й наголошується на потребі служити народові.
Виховувати старшокласників у дусі любові до свого народу, прищепити повагу до народної моралі.
Обладнання: підручник, хрестоматія, портрет Б.Д.Грінченка.
Методи: зв’язне усне висловлювання, бесіда.
Тип: контрольно-смисловий, змістовно-пошуковий.
Перебіг І 30 хв.
І. Організація класу.
ІІ. Повідомлення теми та мети модуля та міні-модуля.
ІІІ. Самостійне опрацювання учнями матеріалу за допомогою опорного конспекту.
1. Робота з підручником за допомогою опорних конспектів.
Б. Д. Грінченко
Опорний конспект
Б. Грінченко народився 9 грудня 1863 року.
Дитинство письменника пройшло на хуторі Вільховий Яр ( Харківського району ) .
Потім родина переїхала хутір Кути недалеко від Харкова.
Батько Бориса був збіднілий дворянин, мав млин, людина розхристаної романтичної душі. Після психологічної обробки в канцелярії губернатора став катом власного сина: особисто брав участь у екзекуціях, сам розпорядився перевести хлопця в найхолоднішу і найвологішу камеру, хоч знав, син хворобливий з дитинства → Борис захворів на туберкульоз легень.
Хлопець навчився читати ще в дошкільному віці, навіть видавав саморобний журнал, у який вміщував власні вірші і казки.
«Перші літературні вчителі» читає все, що потрапляє до рук (твори російських, французьких, англійських письменників.
Перший вірш майбутній поет написав, коли йому було ? . Письменницька діяльність розпочалася публіцистикою.
Своєрідним «Євангелієм» була книга … .
Українською мовою почав писати під впливом … .
Учився в Харківському реальному училищі ( 1874 – 1879 ). Зближується з народницькими гуртками.
Перебував у в’язниці кілька місяців.
Невиліковна хвороба, на яку страждав поет – туберкульоз.
Екстерном склав іспити на звання народного вчителя у 1881 році при Харківському університеті .
Працював учителем у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини .
«Неволя канцелярська» почалася з 1894 року в Чернігівському губернському земстві.
Витрачав талант на службу.
За книгу «Словарь української мови», в 4-х томах (1907 – 1909) – 68 000 слів, був відзначений другою премією М. Костомарова Російською імператорською академією наук.
Великі страждання переніс через смерть доньки-революціонеркиНасті та її маленького сина.
Лікувався в Італії та запізно.
Помер 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті .
Писав твори таких жанрів, як поезія ( хоч сам себе поетом не вважав), проза ( повісті, оповідання), драматургія, наукові розвідки.
2. Перевірка якості виконання роботи.
ІV. Підсумок І 30 хв..
Перебіг ІІ 30 хв.
І. Повідомлення теми та мети ІІ міні-модуля.
ІІ. Самостійний розгляд учнями оповідань «Дзвоник», «Каторжна», «Украла».
ІІІ. Підсумок ІІ 30 хв..
Перебіг ІІІ 30 хв.
І. Повідомлення теми та мети ІІІ міні-модуля.
ІІ. Перевірка віршів І.Франка (напам’ять).
ІІІ. Розповідь учнів про П.А.Грабовського.
ІV. Робота над віршами П.А.Грабовського. Віршовий розмір.
V. Домашнє завдання. Опрацювати матеріал на стор. 156 – 178, 193 – 197.
VІ. Підсумок модуля і міні-модуля.
428
109 379 
