Проект: "Зимові свята українців"

Піддубненська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Інформаційний проект

«Зимові свята українців»

Керівник проекту:

вчитель початкових класів

Коряк Ірина Вікторівна

2013 – 2014 н. р.

1. Обгрунтування вибору проблеми

Сьогодні на фоні багатьох глобальних проблем виділяється домінантна - криза духовності нашого суспільства, що проявляється у відчуженні від національно-культурних надбань попередніх поколінь, у незнанні виховних традицій. Як наслідок спостерігаємо невтішні результати: молодь не знає коренів свого народу, не орієнтується в багатьох питаннях традиційної культури, не співає народних пісень.

«Як не втратити безслідно той колосальний духовний та моральний потенціал, який зосереджено у своєрідній народній культурі?» це питання і визначило проблему.

2. Мета проекту:

• ознайомити вихованців з багатством культурної спадщини українського народу;

• викликати бажання відроджувати давні народні обряди , звичаї, традиції;

• формувати знання про народні свята, про витоки обрядів, звичаїв, традицій, пов’язаних із зимовим циклом;

• розвивати пізнавальні, творчі навички вихованців, критичне мислення, вміння самостійно шукати інформацію;

• прищеплювати любов й пошану до рідної культури, мови, національних свят, традицій.

3. Завдання проекту:

• розширити знання вихованців про українську святкову обрядовість зимового циклу;

• сприяти розвитку духовних потреб, культурних навичок, здорового способу життя на основі вивчення народних свят, традицій, досвіду попередніх поколінь, морально - етичної якості, притаманної національному менталітету;

• включити вихованців в активну практичну роботу зі збору інформації про історію виникнення й розвиток народного календаря свят, про святкову обрядовість грудневого та січневого циклів;

• підготувати інформації на такі теми: «Історія виникнення й розвиток народного календаря свят», «Українська народна обрядова святковість грудневого циклу», «Українська народна обрядова святковість січневого циклу»;

• створити календар народних свят зимового циклу.

4. Учасники проекту: учні 4 класу

5. Кількість учасників: 6 учнів

6. Характеристика проекту

Любов до рідної культури, мови передбачає залучення дітей до чарівного світу національних свят, обрядів, звичаїв, традицій, прищеплення шанобливого ставлення до культурних надбань українського народу. Юним громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури, її одвічний гуманізм, доброзичливість, щиру гостинність українського народу. Засвоєння інформації про традиційно-побутову культуру рідного народу розширить знання вихованців про нього, про високу гуманістичну наповнюваність його традиційної культури, породить самоусвідомлення особистості, як її невід’ємної складової.

Історія зимових свят – це, мабуть, найцікавіша сторінка світової культури. Кожне свято - це радість, щире спілкування, розваги та частування. Усі вони пов’язані з давніми традиціями та визначними історичними подіями.

Ознайомлювально - інформаційний проект «Зимові свята українців» спрямований на збір інформації про народну святкову обрядовість зимового циклу. Тематика проекту має відношення до теоретичного боку навчальної програми й є метою поглиблення знань вихованців з народних свят, звичаїв та традицій українського народу .

Для успішної реалізації проекту вихованці повинні мати попередній досвід пошуку інформації (бібліотека, Інтернет). Залежно від пізнавальних інтересів і творчих здібностей вони одержать проблемні завдання.

В результаті діяльності в проекті у вихованців, на мою думку, повинне сформуватись ціннісне ставлення до скарбів української духовної культури, народного мистецтва, звичаїв, традицій свого народу.

Результатом роботи над проектом є оформлення інформації про історію виникнення та розвиток народного календаря свят, про святкову обрядовість грудневого та січневого циклів, створення календаря народних свят зимового циклу.

7. Форми діяльності:

• пошукова робота (бібліотека, Інтернет);

• консультації з керівниками проекту;

• групове обговорення;

• перегляд відеоматеріалів із записами окремих свят, обрядів, ритуалів;

• написання рефератів;

• презентація проекту.

Кожна із зазначених форм діяльності має свої особливості як за змістом, так і за технологією проведення. Разом з тим, їх об’єднює спільна мета - виховання громадянина-патріота та гуманістичних рис характеру, формування колективізму, активної життєвої позиції.

8. Термін реалізації проекту

довготривалий – 3 місяці

початок – грудень 2013 р.

закінчення –лютий 2014 р.

9. План реалізації проекту

Грудень

• Мотивація значущої теми проекту.

• Визначення складу творчої групи проекту.

• Вибір індивідуальних тем для вивчення.

Січень

• Ознайомлення з теоретичною літературою, робота з інформаційними джерелами ( бібліотека, Інтернет).

• Робота над зібраними матеріалами про зимові народні свята.

Лютий

• Аналіз та систематизація зібраної інформації, фотоматеріалів.

• Оформлення інформацій про виникнення та розвиток народного календаря свят, про святкову обрядовість грудневого та січневого циклів, створення календаря зимових свят.

• Презентація результатів проекту.

• Підведення підсумків роботи над проектом.

10. Результат роботи над проектом

Календар української святкової обрядовості зимового циклу

• 4 грудня Введення (Третя Пречиста)

• 7 грудня День великомучениці Катерини

• 13 грудня День святого Андрія Первозданного

• 17 грудня День Варвари Великомучениці

• 18 грудня День преподобного Сави

• 19 грудня День святого Миколая

• 1 січня Новий рік (новолітування)

• 6 січня Свят - вечір

• 7 січня Різдво Христове

• 13 січня Маланки (Меланки)

• 14 січня Старий новий рік, Василя

• 18 січня Другий Святий вечір

• 19 січня Водохреща
  15 лютого Стрітення

Історія виникнення

й розвиток народного календаря свят

Виникнення та розвиток

українського народного календаря свят

Традиційний часовий поділ людського життя має кілька вимірів: вік, рік, пори року, місяці, тижні, дні, години…І все ж найоб’єктивнішим , а відтак і найосновнішим був і залишається рік. Саме цим відтинком часу — не завеликим, і не замалим, співвимірним з людським життям, найбільше користувались наші пращури. Є свідчення, що вони ділили рік на дві частини — зимову й літню. Cаме це і наштовхнуло багатьох дослідників на думку, що у давнину рік поділявся на дві пори. Згодом, можливо від сусідніх районів, з’явився поділ на зиму, весну й літо. З прийняттям християнства з’явилася й осінь.

Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало за рахунок мисливства і рибальства. Залежно від пори року воно переміщувалось з місця на місце, дотримуючись напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі.

Паралельно зі зміною способу життя наші пращури набували все нових і нових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини, її взаємин з іншими людьми та навколишньою природою. Давні люди досить добре усвідомлювали значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період вони намагались якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі пристосування до неї.

Поступово формувалось розуміння впливу небесних явищ на суто земні справи людей. Із зародженням астрономії формується система обліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет). Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком.

До прийняття християнства на території України служителі язичниць-ких храмів,- так звані «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці - , вирахували періоди настання сезонів, визначили пов’язані з ними календарні свята. Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали послуговуватись наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів.

З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх. Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культур, проти яких була спрямована боротьба християнської церкви. Забувались назви божеств, на честь яких наші пращури влаштовували свята. Та залишилась народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю.

Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, весни - без Великодня. Основні їх фрагменти збереглися до певної міри у календарних циклах зими та весни.

Церква мала свій окремий календар, оформлювала найважливіші події в житті людини. Ще до запровадження християнства на Русі вже існувала багата й своєрідна культура, був реєстр свят, відбулося накладання церковних та народних традицій, їх досить таки органічне та своєрідне злиття. Релігійний календар свят протягом століть співіснував із народним календарем, а тому й відбулось своєрідне злиття двох різних систем. Можна сказати, що християнські свята «пристосувалися» до більш давніх, а тому й більш міцних язичницьких свят.

Кожен день року християнська церква присвячувала спогадам про якусь важливу подію з життя Ісуса Христа, його святих апостолів. Деякі з них святкують урочисто, люди до них готуються заздалегідь, а в день самого свята вже не працюють. Називаються такі свята церковними. Інші святкують більш скромно або навіть просто згадуються під час буденної церковної служби. І в такі дні більше уваги приділяється дотриманню народних звичаїв, пов’язаних зі святом.

Введення в храм Пресвятої Богородиці, великомучениця Катерина, Андрія, доріздвяні свята, різдвяні свята. Таку назву вони отримали через зв’язок з календарним циклом — зимою, від якого безпосередньо залежав побут наших предків.

Українська народна святкова обрядовість грудневого циклу

7 грудня – День великомучениці Катерини

Сьомого грудня - день великомучениці Катерини, у народі "Катерини", свято дівочої долі. У цей день перед образами цієї святої дівчата ставлять свічки, а потім під вечір ворожать на свою долю.

Перед сходом сонця дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні. В хаті дівчина ту гілочку ставить у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до Меланки вишня зацвіте – добрий знак, засохне гілочка без цвіту – кепська ознака. Дівчата так це тлумачать: є цвіт на гілочці – буде весілля, нема – восени доведеться Покрову благати: “Свята мати, Покрівонько, покрий мою голівоньку”.

Увечері дівчата сходяться до однієї хати і варять спільну вечерю – борщ і кашу. Приходять хлопці, починаються розваги: сміх, співи, але без танців, бо то піст.

Опівночі, перед “першими півнями”, дівчата беруть горня з “вечерею”, обгортають його новим рушником і йдуть “закликати долю” до воріт. Кожна з дівчат вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею та борщем, і тричі гукає: "Доле-доле, йди до мене вечеряти!"

Якщо в цей час заспіває півень, “доля обізвалася”, якщо ж ні: “Доля оглухла, не чує мого голосу”. Журиться дівчина і проклинає долю: “Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!” Та це ще не біда. Гірше, коли зірка з неба впаде. “Погасне Доля!” – злякано шепочуть дівчата.” Якщо десь у цю мить загавкав пес чи озвалася якась інша худобина, це означало, що доля почула дівочі благання і з тієї сторони слід чекати нареченого. Причому якщо закукурікав півень – парубок прибуде статний і багатий; якщо озвався собака – чоловік буде вірний і не дуже страшний, трохи сварливий; якщо заіржав кінь – чоловік трапиться роботящий, спокійний, але з характером.

Розповідають, що під час такого ворожіння уже в наш час до горщика підбіг щур і почав їсти кашу, аж за вухами лящало. Дівчина як побачила, то зомліла. А весною приїхали в село іноземці з Франції по обміну досвідом господарювання і вирощування цукрового буряка. Дівчина познайомилася з одним із них і незабаром вийшла заміж . Поїхала жити на батьківщину чоловіка і писала батькам, що він дуже добрий. З тих пір у селі знають, що щур – то чоловік-іноземець.

Хлопці цього дня постилися до служби Божої і щиро молилися, аби Бог дав їм хорошу дружину – роботящу, не ледащу, до того ж лицем пригожу і до чоловіка лагідну.

В народних переказах дівоча доля – то гарний і вдатний хлопець, а чоловіча – гарна та працьовита жінка. Та вона буває і роботящою, і лінивою – це вже кому яка дістанеться. Вгадати, звичайно, нікому не дано.

Вдалу і щасливу долю могла приворожити і сама дівчина. Треба було лише причепуритися: одягти сорочку самотканну, вишити на ній гарні візерунки, а по низу – меандри (символічні зазубринки). Плахту чи спідницю треба було підв’язати тканою крайкою чи вишитим золотом поясом. У коси заплести червоні та золоті стрічки, а ще взути чобітки на підборах. А до того ж усміхнене миле личко, розважна розмова – і найкраща доля приголубить таку господиньку і розумну дівчину.

Народні прикмети:

• Катерина по воді, то Різдво по льоді.

• Як на Катерини холодно, то буде голодно.

17 грудня - день Варвари Великомучениці

Свята Варвара народилася у місті Іліополі, що у Малій Азії. Мати Варвари рано померла і мала дитина залишилася на вихованні у батька – язичницького фанатика. Та дитина замислювалася над християнськими істинами. Дізнавшись про відступницькі нахили своєї доньки, батько віддає свою дитину на розсуд місцевої влади. Зрозумівши непохитність дівчини у її поглядах, влада піддає дівчину жорстоким тортурам. Наступного дня вранці після тривалих катувань Варвара прокинулася без жодної рани на тілі. Розгнівавшись, імператор Максиміліан наказав її батькові вбити дочку мечем. Таким чином, великомучениця Варвара, не зрікшись своїх переконань, загинула від руки колись люблячого батька. Через кілька століть нетлінні останки св. Варвари були перенесені до Візантійського Константинополя.

До України мощі святої Варвари потрапили з доброї руки дружини київського князя Святополка Ізяславовича Варвари. Князь Святополк-Михайло побудував Михайлівський Золотоверхий собор, де і зберігалися мощі св. Варвари більш ніж 800 років. Сьогодні їхнім постійним місцем спочинку є собор св. Володимира у Києві. Для поклоніння мощі святої Варвари з певною періодичністю встановлюються у храмах багатьох міст України.

Народна легенда каже, що свята Варвара Великомучениця була дуже здібною до вишивання, так що вишила ризи самому Ісусові Христові.

Святкують тільки жінки. У день Великомучениці Варвари гріх прати, білити і глину місити. Можна тільки вишивати та нитки сукати. Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: "Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила".

У цей день дівчата готували вареники з маком чи сиром, серед яких обов'язково мали бути й "пірхуни" - заправлені борошном. Частуючи хлопців, стежили, кому втрапить такий виріб. Відтак невдаху довгий час дражнили "пірхуном". Дівчата в цей день заготовляли галузки з вишень і ставили у воду; якщо гілочки зацвітали на Різдво, то це віщувало про швидкий шлюб.

"Варвари" - день повороту на весну. Приповідка каже, що "Варвара ночі урвала, а дня приточила".

На другий день - преподобного Сави, а на третій - Миколая. В Україні в цей час зазвичай випадають великі сніги, починаються люті морози, замерзають ріки. З цього приводу в народних приповідках говориться: "Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить!", "Варвара мосте, Сава гостре, а Миколай гвозде!", "Варвара заварить, а Микола поставить кола!"

Всі ці три дні наші селяни колись варили кутю та узвар - "щоб хліб родив та садовина рясніла!"

За повір'ям, на Варвари починають збиратися в тічки вовки.

Народні прикмети:

• Яка погода на Варвари, така й на Різдво.

• Який день на Варвари, такий і на Сави.

• Якщо в грудні на Варвари болото, то буде зима красна, як золото.

• Якщо проти цього дня нічне небо в зорях - чекай холодів, а сліпе й тьмяне - на тепло.

• Якщо горобці збираються купками на деревах і цвірінькають, то буде тепла зима.

• Дерева в інеї - урожай на фрукти.

• Якщо до цього дня сніг не випав - зима буде теплою, а як з'явиться - довгою і холодною.

18 грудня - День Преподобного Сави, в народі - Сави, батька зимового Миколи

Віруючі за християнською традицією вшановували преподобного Саву Освяченого, який у 8 років таємно від батьків пішов у Капподокійський монастир. Там прийняв чернецтво і згодом ніс чернечий подвиг у Палестинській пустелі. Преподобний Сава зцілював молитвами і творив чудеса.

Варвари і Сави називали «миколаїними» святами. На відміну від свята Варвари, наступний день, Сави, вважався здебільшого чоловічим. На Сави жінки збиралися в рукодільницькі гурти, бо прийшла пора “і савити, і варварити, і куделю кучматити”. Хто ж не працював, то казали: “Савила та варварила і сорочки собі не справила; Сави і Варвари на мені сорочку обірвали”...

Цього дня зазвичай випадають великі сніги, настають морози.

Народна мудрість:

• Варвара мостить, Сава гострить, а Микола кіл ставить.

• Варвара снігом стелить, Сава завірюхою загладжує, а Микола морозом давить.

• Бідному Савці нема долі ані на печі, ані на лавці.

• Сава приїхав на білих санках.

• Варвари ночі увірвали, а Сава став день доточувати.

• Сави дні прибавили.

• Сава мостить, а Микола гвоздить.

• Савка бідний, Микола багатий.

• Варка, Савка та Миколи до добра не доведуть ніколи.

13 грудня - День святого Андрія Первозванного

Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці - Києва.

Хоч Андрій Первозванний - християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в цей день мають дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання "калити".

В народі ще це свято називають Калита. Воно вважається парубочим святом, оскільки у Андріївську ніч парубкам дозволено бешкетувати і робити різні збитки, а дівчата цієї ночі можуть дізнатись свою долю. Вже кілька днів до того, себто 7 грудня, у свято покровительки дівчат Катерини, починаються молодіжні обряди. Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчата шукають собі пару для майбутнього подружнього життя.

За традиціями наших предків, дівчата та хлопці сходилися до однієї хати ввечері 12-го грудня. Жартували, оповідали цікаві історії та грали в різні ігри, а в ніч з 12-го на 13-е грудня ворожили...

Колись вечорниці були дуже поширені. На них молодь ближче знайомилася і пару собі вибирала. Було так заведено, що кожне село і навіть вулиця мала „свою" хату для вечорниць. Цікаво й те, що на ті самі вечорниці рідним братам і сестрам не дозволялось ходити - була повага до старших: молодші слухалися своїх старших братів чи сестер. Як тільки звечоріло, дівчата до господині, де мали відбутися вечорниці, приносили хто що мав: сир, масло, яйця, борошно, фрукти. Хлопці приносили наливку і цукерки. Господиня ще за дня варила компот із сушених фруктів і картоплю на вареники. Дівчата приходили заздалегідь, щоб допомогти господині приготувати святкову вечерю.

Після заходу сонця надходили парубки, розсідалися по світлиці і тоді розпочиналося дійство. Починалося все із цікавих історій, які переказували хлопці, поки деякі дівчата з господинею на­кривали святковий стіл. Найдивовижніші оповідки розповідали старші парубки, вставляючи поміж тим всілякі жарти, щоб наймолодші дівчата не заспали, адже треба було 12-ї години ночі дочекатися, щоб наворожити собі свою доленьку... Хлопці і з дівчатами встигали порозважатися і їм збитки зробити для годиться.

КАЛИТА

Ця весела гра є основною на Андріївський вечір. Калита - це великий корж із білого борошна, який печуть усі дівчата разом, адже кожна має взяти участь у готуванні калити. Тож місять тісто всі за чергою, від найстаршої дівчини до маймолодшого дівчати.

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють коржа сухими вишнями чи родзинками. Печуть в печі "на сухар" - щоб важко було вкусити. Посередині дірка, куди протягують червону нитку, за яку підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати її зубами, тільки коли добряче підстрибне. До того ж, один кінець нитки довший, аби можна було смикнути за нього - тоді калита підстрибне угору.

Біля калити стає вартовий - "Пан Калетинський": це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він запрошує "пана Коцюбинського" кусати калиту. Останнім може бути кожен учасник гри. "Пан Коцюбинський" бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде кусати калиту. Завдання Калетинського - розсмішити Коцюбинського, бо тоді не можна кусати калити. А витримавши навіть жарти, дарма підскакуєш, бо Калетинський одразу смикає за нитку.

ПАРУБОЦЬКІ ЗБИТКИ

У цей вечір, що б хлопці не зробили, то їм все прощали, бо така традиція існує, що на Андрія кожен хлопець „пустує". Чого тільки хлопці не вигадували, щоб дівчатам збитки зробити: біля хати ниткою снують вулицю, по якій з вечорниць дівчата додому повертаються; ставлять опудала (середину гарбуза вичищають, „очі" й „рот" прорізують і в гарбуз свічку засвічену вставляють). Знімають ворота, залишаючи неподалік, щоб батьки швидко вранці знайшли, адже дівчата пізно повертаються додому і пізно прокидаються. Навіть шибки у вікнах малювали або папером вікна затуляли, - і це було найсмішніше. В хаті темно, всі сплять, бо думають, що ще ніч...

ЯК ДІВЧАТА ВОРОЖИЛИ

1. Брали перстень, галузку мірти, ляльку й квітку паперову (квіти виготовляли самі дівчата осінньо-зимовими довгими вечорами із різнокольорового паперу та прикрашали ними ікони та портрети в кімнатах) - і кожну річ під окрему тарілочку клали. Найперше старшій дівчині долю вгадували. Всі за неї пережи­вали, бо хотіли знати, чи вийде скоро заміж, чи ще буде цей рік дівувати. Та дівчина, якій вгадували долю, не мала бачити, як дівчата будуть підкладати під тарілки вищезгадані речі. Як тільки їх розклали, то запрошували дівчину „тарілку" вибирати, щоб свою долю вгадати. Кожна дівчина вибирала лише одну тарілку. Момент вибору був дуже хвилюючим, адже кожна з них вірила: що вибере на свято Андрія, це її й чекає.

Якщо під тарілкою буде перстень - скоро заміж вийде; якщо - квіточка, то ще дівуватиме; якщо мірта, то незабаром її розлука з милим чекає, а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.

2. Дівчина знімала свій чобіт та кидала його від себе із заплющеними очима. Кидаючи, не мала права зрушити з місця, бо не збудеться. В який бік чобіт носком упаде, звідти наречений шукатиме.

3. Вибігали дівчата на подвір'я, ставали біля плоту та рахували кілки, промовляючи: „Молодець, старець". Останній кілок обов'язково оглядали. Якщо кілок тоненький і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то такий і хлопець буде; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою. Це найвеселіша ворожба. Дівчата одна з одної кепкували, жартували... Вірили - не вірили, а все ж трішки хвилювалися, бо всім хотілося заміж за молодого парубка.

4. Брали чобіт у дівчини, від стіни до порога переставляли і так промовляли: молодець, удовець, буду дівувати, - і як вийде, то таку долю ця дівчина буде мати.

5. Від стінки п'ятеро дівчат одна перед одною наперед ставали і хто перед порогом стане, та перша вийде заміж, а дівчина за нею -другою буде справляти весілля; за другою - третя і т.д...

6. На аркушах паперу ім'я хлопців писали, потім перемішували їх, у шапку клали і собі „хлопця вибирали".

7. Виходили дівчата одна за одною на подвір'я і примовляли:

О Святий, добрий Андрію,

Я лишень на Тебе маю надію!

Дуже хочу знати,

Звідки нареченого маю виглядати?

Так промовляла тричі і чекала на гавкіт собаки. З якої сторони пес залає, то з цієї й буде її наречений.

8. Дівчат посилали по дрова. Вони брали по в'язанці, поверталися назад і тоді їх рахували. Якщо була парна кількість, то бути весіллю.

9. Також вірили, що можна на дзеркалі свою долю впізнати. Твердили, що дзеркало долю віщує, але не кожна дівчина ворожитиме, бо треба бути відважною, не боятися. У тій ворожбі дівчина має бути наодинці, щоб не було в кімнаті ні душі. Треба сісти перед дзеркалом, а з обох боків свічки засвітити й такі слова говорити:

Я тебе, дзеркало, питаю,

З ким я свою долю злучити маю?

З'єднати з Іванком прошу,

Бо його в серденьку ношу.

Тричі треба так казати. Тоді відвернутися від дзеркала та із заплющеними очима знову промовляти:

Святий Андрію, допоможи,

Судженого мого покажи!

Ворожу на свій вінок,

Прошу захисту від зірок!

Дай, Боже, шлюбу дочекати,

Мене з Іванком звінчати.

Відтак зразу різко повернутися і на дзеркало подивитися, але не жахнутися. Адже в дзеркалі може не бути обличчя Івана, а незнайомого пана. Коли за перший раз не вийде, то дівчина повторювала ті ж слова тричі, якщо ж нічого не виходило, то повторювала наступного року, - бо це означало, що її доля ще десь блукає.

10. Коли вже дівчата лягали спати, то так робили, щоб мати змогу в сні свого судженого оглядати: під ліжко ставили миску з водою, а зверху - дощечку (ніби кладку через річку) і так просити:

О дай же, Боже, молодій мені,

Щоб приснився мій суджений вві сні.

І Тебе, Святий Андрію,

Я прошу, як умію:

Святий Андрію, допоможи,

Мене сьогодні не залиши!

Ой ти, місточок, та не хилися,

А ти, Іванку, мені приснися.

Перейди річку - биструю воду,

Й веди до шлюбу мене, молоду.

Перш ніж заснути, повторювали ці слова кілька разів.

11. Щоб знати, яку професію матиме суджений, дівчата ішли на город, розкопували землю, в пригорщі набирали, приносили до світлиці та пильно її розглядали. Якщо знаходили тріску, то майбутній чоловік буде теслею; якщо залізо чи цвях - буде ковалем, якщо скло - склярем. А якщо земля без домішок, то буде хліборобом. Ниточку чи стебло віднайдете, то суджений буде добрим сім'янином; коли пір'я, то буде вчений чоловік; якщо камінчик, то впевнено йтиме до мети; а коли знайдете вуглинку, то буде нещасливий шлюб.

12. Ворожать ще так: дівчина набирає насіння коноплі, виходить на подвір'я і так промовляє-співає:

О Святий Андрію,

Конопельку сію...

Добре заволочу,

Бо заміж вийти хочу...

А як усе розсіє, то зразу насіннячко збирає, яке розсівала, в світлицю приносила і рахувала. Якщо буде парна кількість зернин, то скоро буде ця дівчина у парі жити.

13. Дівчата вибігають на вулицю, зупиняють першого зустрічного та питають у нього ім'я. Вірять, що таке ім'я буде у майбутнього чоловіка.

14. І досі дівчата на Андрія на підвіконні ставлять у воду гілочку вишні чи яблуні або гілочку бузкову чи черемхову. Коли розквітне до Різдва, то буде ця дівчина щаслива. Кладучи гілочку у воду і приказують:

Святий Андрію,

Маю на Тебе надію:

Дай, щоб вишня зацвіла,

А мою долю на поріг привела.

15. Дівчата дуже прагнули знати, якого будуть мати чоловіка: багатого чи бідного. Для того брали навмання поліно і його розглядали. Якщо поліно сукувате, то чоловік багатий буде, а якщо - гладеньке, то бідний посватає.

16. Також випікали коржики - "балабушки". Кожна дівчина свій коржик якось позначала, щоб упізнати. Клали їх на стільчик, а в кімнату собаку впускали. Чий коржик собака з'їсть, ця дівчина швидше за подруг вийде заміж.

На Україні побутувало дуже багато найрізноманітніших ворожінь. Ми знаємо лише маленьку часточку ритуалів та обрядів "Андріївських вечорниць" наших предків. Проте і досі "Андріївські вечорниці" - це веселе і колоритне дійство, жарти і сміх, який охоплює не тільки молодь, а і старше покоління. Це збитки, жарти, пустощі, здебільшого хлопців, які дозволяються тільки в Андріївську ніч.

Народні прикмети:

• Якщо до 13 грудня не випаде сніг, зима буде тепла й малосніжна, якщо випаде - холодна й сніжна.

• Якщо тиха вода - хороша зима, шумна - тріщатимуть морози, будуть бурі, заметілі.

19 грудня – День Святого Миколая

День святого Миколая 19 грудня - радісне свято для дітей. Із стародавніх переказів цей чоловік, який народився ще в третьому столітті нашої ери в невеликій провінції стародавньої Римської імперії, в світі живих ще і по цей час. Епископ Ніколаус із Малоазійської провінції Римської імперії Лікія ( тепер турецька провінція Мугла ) родився у заможній християнській родині, але надумав відмовитись від світського життя і присвятив себе служінню Богові. Одного разу мододий священник довідався, що його земляк, який раніше був багатим, а зараз став банкрутом з відчаю хоче віддати своїх трьох дочок в дім розпусти, щоб вони цим самим заробляли собі на життя. Отець Ніколаус вирішує зарадити сімейній трагедії і підкидає торбинку із золотом банкруту. Таким незвичним способом отримавши гроші він видає старшу дочку заміж з приданим. Та ж історія повторюється тричі і на третій раз він впізнає вночі свого спасителя отця Ніколауса. Крім допомоги хворим, бідним та знедоленим він рахувався покровителем мореплавства, так як за переказами він мав силу вгамувати на морі бурю. Рік від року в ніч на 19 грудня ходить святий Миколай по оселях і роздає дітям слухняним " подарунки, а неслухняним та бешкетникам різки " ...

Святий Миколай є одним з найбільш шанованих на Україні святих. Про це можна судити, хоча б, з тієї кількості церков, які названі на честь цього святого. В календарі є два свята Миколи - один весняний (22 травня) і другий зимовий (19 грудня).

Зимовий Миколай особливо опікується знедоленими, хворими. До нього посилають молитви землероби, скотарі та рибалки, яких, до речі, він рятує від усіляких небезпек на воді.

Особливо доброзичливе ставлення до Миколая виражається в розповідях про подорожі св. Миколая зі святим Касьяном, в яких, на відміну від Касьяна, він зображується заступником та захисником усіх кому потрібна його допомога. Саме тому у Миколи два дні в році, а день св. Касьяна відзначається лише раз на 4 роки.

Українська народна святкова обрядовість січневого циклу

6 січня – Свят-вечір

Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлі шибки, господиня приступала до праці. Першою магічною дією було дубавання нового вогню. Господиня діставала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять днів лежали під образами.

Господиня пов'язувалась хусткою і заходилась готувати дванадцять свят-вечірніх страв.

Всі члени родини теж повинні бути вдома. "Боже сохрани, - кажуть люди, десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі". Боронь, Боже, і сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою.

Так у турботах і проходить день. Сьогодні не снідають і обходяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти голоду, мати дозволить щось з'їсти, та й то лише в обіденний час.

Вся родина чекає, коли на небі з'явиться перша зірка, що має сповістити всім людям про велике чудо - народження Сина Божого.

І тільки після того можна приступати до Святої вечері. Свята Вечеря - це спільна вечеря всього роду. Навіть мертві родичі і безвісти загинули - всі мають у цей вечір зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом.

Живі, пам'ятаючи своїх мертвих родичів, ставили для них кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по кутках, залишали немитими ложки та миски після вечері, - "щоб душі могли їх лизати для поживи".

Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти багато - теж не добре.

7 січня – Різдво Христове

Різдво — перше з новорічних свят, воно має давню історію і як свято народження Всесвіту відзначалось ще у часи, віддалені від нас не одним тисячоліттям. Сучасна українська назва не відображає його християнської сьогоднішньої суті. У давнину це слово звучало як Род'здво і означало народження з двох стихій всього живого. Самі обряди і ритуали Різдва свідчать про його давню космогонічну суть. Так, для приготування святкової вечері бралось 12 полін, які були жертвою 12 сузір'ям зодіаку, готували 12 священних страв: кутю з медом, узвар, вареники, голубці, рибу, картоплю з товченим часником, горох з олією і часником, ячмінну кашу з олією або медом, пшоняну кашу, варену кукурудзу, пироги з маком, варені боби. Те, що до переліку страв включені зернові культури прадавнього походження, свідчить, що різдвяна вечеря — жертовна трапеза на честь Коляди. Цікаво, що 12 священних ночей творення Всесвіту теж відповідають кількості сузір'їв зодіаку, а те, що господар дому, за звичаєм, виходив на подвір'я і обертався на місці проти годинникової стрілки або обходив хату, прямо вказує на імітацію видимого руху сонця через сузір'я. На покуті ставили сніп жита або пшениці, що має кілька назв, а серед них Коляда (Сонце) та Дідух (Місяць). Напередодні свята або безпосередньо перед свят-вечерею вносили плуг і клали під святковий стіл або біля снопа. Цей плуг виконував важливу роль у наступному святі на Щедрий вечір. Зміст язичницького Різдва полягав у народженні немовляти-сонця з голови Лади, народженні Місяця (Василя) на Щедрий вечір та народженні богині води Дани на Водохреща (Ордань).

За віруваннями наших пращурів, у ніч на Різдво активізовувались сили хаосу, всяка нечисть, яка може перешкодити визріванню світлої сили. Тому колядники одягали на себе маски, щоб злі сили їх не розпізнали, ходили по хатах і співали величальні пісні Коляді, відганяючи темну нечисть. Ці магічні відлякування та величання і звуться колядками, у них збережено суть уявлень про оновлення світу, а сам процес колядування — імітація космічного акту сонценародження. Колядники уособлюють предків роду, віщунів просвітлення, тому обрядова кутя, яка призначається і мертвим і живим, є жертвою, за допомогою якої можна здолати темні сили. Те, що у давнину Коляда виявлявся у двох іпостасях — Сонця і Місяця, свідчить про існування давнішого за сонячний — місячного культу і розуміння небесних світил як уособлення світла — Сура. У колядках та щедрівках зустрічається і прославлення -триєдиної сутності Всесвіту — сонця, місяця, дрібного дощику (вогонь, земля, вода) і створення життя. За праслов'янським мисленням, світ створювався так: не було ні неба, ні землі, тільки синє море, «а серед моря синій явір» — дерево життя. На дереві три птаха (сокіл, голуб, півень), вони спускаються на дно моря. Виносить кожен часточку піску, з якого творяться чорна земля, чисте небо, ясен Місяць. Людина ще не могла уявити створення чогось інакше, як через ріст, тому дерево фігурує як основа життя. Птахи символізують один із чинників життєвої сили, яку уособлювали сонце, місяць, зірки, пізніше з'явилось поняття душі, а до того існувало абстрактне поняття сукупного світла Сура, від якого дуже близько до Ора — енергії світла, космосу тощо. Елементи космогонічних уявлень українців чітко простежуються на прикладі давньої колядки:

Як ще не було початку світа,

То ще не було неба ні землі,

А лише було широке море,

А на тім морі явір зелений,

А на тім яворі три голубки,

Три голубочки раду радили:

— Як би ми, браття, світ поставили?

Ой, ходім, браття, аж на дно моря

Та там добудем дрібного піску.

Toy пісок дрібний посієм всюди,

Та встане з него свята землиця,

Та буде тамки золотий камінь,

З того каміння то буде сонце,

То буде сонце і місяць ясний,

Рум'яна зоря і звізди прекрасні.

Відповідно до космології язичників світотворення було пов'язано з моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватись світловий день. Виникнення і розвиток космічного світу ділиться на три періоди — три свята: народження Сонця (7 січня за новим стилем); народження Місяця (14 січня) і народження Води (19 січня). За християнською традицією це відповідно Різдво Христове, св. Василя та Маланки, Йордань.

Різдвяні колядки з часом набувають відчутного християнського звучання, оскільки цей день вважається днем народження Ісуса Христа, наповнюються і відповідною символікою деякі обряди: це і сіно, що підкладалось під скатертину (сіно було в яслах при народженні Христа), і вертеп тощо.

Але перейдемо до опису свята, взявши за основу звичаї та обряди, характерні в тому чи іншому прояв: майже для всієї України.
Підготовка до свята Різдва, або Свят-вечора, починаеться ще вдосвіта із розпалення вогню в печі. Раніше цей священний вогонь добували тертям, цин вогнем розпалюється у печі вогонь з 12 полін, що припасаються протягом 12 днів. Всяка інша робота; крім готування страв, у цей день неприпустима. Господар ходить по сусідах, збирає і віддає все позичене, у цю ніч ніщо не повинно ночувати поза домом, вся родина теж мусить бути вдома. Саме в цей час добре миритись із ворогами, щоб у на вому році було мирно, а проти тих, з ким миру бути не може, виконуються магічні дії: затикаються всі дірки у лаві з примовкою: «Не дірки затикаю, але роти своїм ворогам, аби їх напасті не ловили мене цілий цей рік».

Як зайде сонце, господар вносить до хати обжиночний сніп, який від закінчення жнив перебував у хліві чи на горищі. Коли господар заносить «дідуха» до хати, то вітається з усіма, ніби вперше побачив:

— Дай Боже здоров'я!

— Помагай, Боже,— відказує господиня.— А що несеш?

— Несу злато, щоб увесь рік ми жили багато!

З цими словами господар хреститься і віншує свою родину:

— Віншую вас щастям, здоров'ям, із цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ, поки Бог назначить вік!

Сніп ставиться на покуті під образами, перев'язується залізним ланцюгом, а біля нього кладуться ярмо, чепіги від плуга, сокира та інші залізні речі, які, за повір'ями, захищатимуть дім від злої сили. Потім стіл застеляється скатертиною, під яку на чотири кути столу кладуться голівки часнику з тією ж метою захисту. На стіл викладають спечені калачі і хліби, які ставить дитина (невинна душа). Кутя та узвар виставляються біля «дідуха». З кожної страви набирається потроху у велику миску, господар виносить це до худоби, даючи їй покуштувати «святої вечері» та благословляючи її хлібом. Щоб охоронити двір від злих сил, хазяїн сам чи з усією родиною, з новоспеченим хлібом, маком, медом і водою обходить усе своє господарство, обкурюючи усе ладаном. Інколи господар замість обходу обертається з хлібом проти годинникової стрілки. Хліви та стайні обсипаються маком, щоб відьми, визбируючи його, не приступили до худібки, на кінець обходу зарубується поріг хліва, стайні, щоб не переступила його ворожа сила. Після цього відбувається заклинання злих сил: господиня набирає у полумисок потроху з усіх страв, поверх кладе калач, чарку з медом, чарку з водою, горіхи і яблука. Господар в одну руку бере полумисок, в іншу батіг або сокиру і йде закликати «гостей». Повертаючись за сонцем, господар кличе тричі:

«Морозе, морозе, ходи до нас кутю їсти! Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю! Буря, буря, будь ласкава і виходь до нас на святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на палені горілки, на велике добро, як ми тебе просимо, то не приходь до нас в літі, як ми тебе не потребуємо! Вовче, вовче, ходи до нас до оброку! А не прийдеш до оброку, аби і не йшов до моєї худоби до року».

Після цього, погрожуючи батогом чи сокирою, треба обернутись проти сонця і йти до хати не оглядаючись, щільно зачинити двері, до кінця вечері ніхто не повинен виходити з хати.

Потім господиня накладає в миски страви, кладе перший хліб, який з печі того дня був вийнятий, у миску, встромляє свічку і на рушнику подає господареві. Той обходить тричі за сонцем, потім ставить миску і молиться:

— Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене, раба Божого (ім'я), від віри поганої та від безвір'я на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякую Богу Святому, що поміг нам дочекатись у мирі й спокої цих Божих свят. Та допоможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочекатись. Амінь.

Після молитви він бере миску в руки і примовляє: «Ми всі з усього щирого серця і Божої волі кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо їм, аби вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Я даю тим померлим душам, що на світі погибли, порятунку не мають. Хай Бог їх душі спасає. Я їх стільки запрошую і заклинаю на цю Божу тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірок»,— із цими словами передає миску комусь із сім'ї, а той ставить на стіл. Господиня відбирає трохи куті та узвару і ставить на вікно, для померлих. Починають їсти святвечірні страви у мовчанні. По вечері починаються ігри: діти ставлять на сокиру ногу, «щоб були тверді, як залізо», залазять під стіл і квокчуть, «щоб квочка сідала», а мати за це кидає їм гроші та цукерки. Під кінець уся сім'я співає колядки.

Деякі обряди, спільні для всієї України, мають регіональні відмінності, наприклад, у деяких місцевостях після вечері діти розносять кутю по родичах, у інших заможні господарі розносять вечерю бідним. Так само і колядувати починають у різний час: прямо на Свят-вечір або ж перший вечір Різдва. Колядують дитячі та молодіжні ватаги, водить таку ватагу «береза», у компанії ще є «виборець» — скарбник, «міхоноша» — носій подарунків, «звіздар» — хлопець, що носить традиційну восьмикутну зірку із свічкою та дзвіночками. Колядники починають обходом навколо церкви з колядками. Потім діти йдуть під вікна проситись поколядувати, одержавши дозвіл, колядують усім членам родини на замовлення. Господарі пригощають дітей яблуками, горіхами, цукерками та іншими ласощами, дають гроші. Молодіжна ватага береться за справу інакше: вони підходять до будинку, «береза» стукає у вікно, гукаючи:

— Пане господарю, благословіть Христа славити!

— Просимо,— відгукуються господарі.

Господар виходить з калачем в руках, господиня з рушником, цілують хрест, який тримає один з колядників, і господиня пов'язує його рушником, а господар дає калача та інші дарунки «міхоноші», частує колядників. Вони співають гуртом, розповідають про смерть царя Ірода, показують різноманітні побутові сценки: залицяння парубка до дівчини, циганське ворожіння тощо. Кількість дійових осіб може бути різна, так само й монологів і дій теж може бути то більше, то менше. Але основна частина майже скрізь однакова.

Колядників частують, вони співають гуртом колядки на всіх членів родини, кінчається все це віншуванням. Щоправда, у деяких районах Україні навпаки, із віншування починають:

— Віншуємо вас, аби у вашій загородці було стільки овечок, скільки в хлібі кришок, віншуємо вас многая літа, сими святками, сим Новим роком, святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров'я, а в дому склінно, у кіннику — коні, у кошарі — вівці, у пасіці — бджоли. Дай, Боже!

По цьому можуть бути танцювальні колядування, коли один з колядників, танцюючи на одній нозі обходить всіх, вимагаючи подарунків:

Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу!

Як маєш сина — накрай сира!

Як маєш дівку — шли по горілку!

Ой дай же, дай же, як маєш дати,

Не маєш дати — вижени з хати!

Ой хоч ожогом, хоч кочергою,

Хоч дівчиною кострубатою.

Після цих розваг колядники, тричі кланяючись виходять спиною наперед.

Обряди колядування можуть мати варіанти, але їхній зміст залишається однаковим — віншування господарів та обдарування колядників, які символізують посланців царства померлих, недаремно традиційно колядники притишують голоси та обмазують обличчя сажею, одягають маски та ін.

13 січня – Маланки або Щедрий вечір

Новий рік за старим стилем — свято Щедрого вечора. Це свято пов'язане з давно минулим етапом розвитку людської цивілізації, з культом Місяця. Власне, це свято народження Місяця, який мав назву Уаціля, що пізніше перейшла в сучасну — Василя. Прямою вказівкою на зв'язок із космогонічними уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обрядова щедровечірня страва. Слово «пиріг» у доіндоєвропейській мові означало «хліб Місяця». Такими ж точними вказівками є і щедрівки, у яких славиться господар, його багатство тощо, оскільки Місяць керує небесною й земною водою, від нього залежить родючість хлібів і худоби.

Напередодні Нового року, на Маланки, розпочинаються символічні дійства з водою, провіщення майбутніх космічних подій — народження богині води Дани, воду мають сотворити Зоря і Місяць. Засівання вранці на свято Щедрого вечора — жертовний обряд на честь богині води Дани. Цей обряд імітує оранку. Гра у весільні пари теж є глибоко символічною і пов'язаною знову ж таки з космологічними міфами і уявленнями. До наших днів дожив і обряд водіння кози — стародавнього тотему наших пращурів. Смисл цього обряду — символічна розповідь про язичницький обряд. Ватага парубків символізує собою процесію жерців, хлопець у вивернутому кожусі, із рогами на голові, грає козу. Старовинний обряд починався відразу, тільки-но ватага переступала поріг дому. Під супровід відомого «Ого-го, коза, ого-го, сіра» відбувається містерія зі смертю, спробами оживлення і, нарешті, воскресінням кози. Згадаємо, що коза була атрибутом бога Перуна, у зображеннях Перун малювався із козячими рогами, що залишились символом святості. Звичай колоти кабана або принаймні порося на Щедрий вечір теж зберігся від прадавньої доби, кабан був жертовною твариною і присвячувався світлу. Отже, якщо підсумувати залишки давньої віри в новорічних образах, можемо зробити висновок, що збереглись звичаї багатьох племен, які свого часу утворили етнічну єдність — український народ: традиція ходіння з плугом — органічно перетворена і розвинена теорія народження життя від води і вогню в символічне розуміння народження життя від світла у вигляді плуга й зораного поля; традиційне дійство з козою — залишок культу тварини (тотемізму), прославлення господаря дому у щедрівках та колядках присвячено народженню Місяця, а традиційні обливання водою напередодні Нового року (Маланки) пов'язані з культом води і є своєрідним містком до наступного свята Водохреща. Обряди побутують нині у святкуванні Нового Року, дещо збереглось і до сьогодні. Але опишемо традиційне свято Нового року.

На Щедрий вечір, як засяє зоря, господар дому запалює свічку і обкурює хату ладаном, очищаючи її від злих сил. Господиня ставить на стіл вечерю, а на покуті велику миску з пирогами, господар сідає так, що його не видно за пирогами, а діти роблять вигляд, що не бачать його, і запитують матір:

— Мамо, де наш тато?

— А хіба ви мене не бачите, діти? — озивається батько.

— Не бачимо, тату.

— То дай, Боже, щоб і на той рік ви мене так ні бачили.

Двері в ніч на Новий рік не замикають, чекають посівальників, що на світанку бігають від хати до хати з рукавичками, в яких повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху тощо. Перший посівальник приносить у хату щастя, його саджають на порозі, «щоб курчата висиджувались», за стіл — «щоб був достаток» тощо. Посівають лише хлопці, бо першим до хати на Новий рік має увійти чоловік, Що вважається гарною прикметою. Посіваючи, говорили:

Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю,

На щастя, на здоров'я та на Новий рік,

Щоб уродило краще, ніж торік,—

Жито, пшениця і всяка пашниця,

Коноплі під стелю на велику куделю.

Будьте здорові з Новим роком та з Василем!

Дай, Боже!

Зерно від посівальників ретельно визбирують і віддають птиці, «щоб добре неслась і велика росла» Отже, свято Щедрого вечора, об'єднане символічними обрядами з Маланкою і козою, в яких майбутні проростання символізується окропленням водою, а оживлення кози виступає символом оживання природи, заорювання плугом та засівання, крім зв'язки з астральним культом, є магічним актам, пов'язаним з наступним врожаєм і спрямованим на те, щоб людям жилось заможно.

СВЯТ-ВЕЧІР (багата кутя, вілія, коляда) – вечір 24 грудня за ст. ст. напередодні Різдва. З ним було пов'язано багато звичаїв і обрядів. 24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос).

Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили.

На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом – книшем. При цьому господиня наслідувала квоктання курей – це мало забезпечити їх високу несучість на ступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку й рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння. Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні.

На Свят-вечір робили деякі прогнози й ворожили. Зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

До Свят-вечора готували чітко визначену кількість страв (12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза проходила з додержанням певних правил і нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Обов'язково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін.

Існувало й повір'я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне. На Свят-вечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

КОЛЯДУВАННЯ – давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок).

Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви – мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо.

Звичай колядування, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами (співочими ватагами, гуртами) різного складу, парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту.

Дитяче колядування мало спрощену форму – в основному це прохання винагороди. Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній – із ляльковим або живим вертепом.

Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

ЗІРКА – традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфліємська зоря".

Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря". Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі.

"КОЗА" – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем – парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає.

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

Із плином часу обряд утратив свою первісну магічну функцію і трансформувався в народну пародійно-гумористичну виставу.

ВЕРТЕП (шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця) – популярний у XVII – XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні.

Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та "мандрівні дяки", пізніше – мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою.

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами.

Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур.

На Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо).

Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями. Поруч із ляльковим побутував і "живий" вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: "Іроди", "Героди", "Королі", "Ангели", "Пастирі" тощо.

"МАЛАНКА" ("Меланка") – традиційний новорічний обряд із використанням масок.

Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд "Маланка" був поширений на значній території України.

За давньою традицією роль головного обрядового персонажа – Маланки – грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.

Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви.

Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо.

У деяких селах Буковини й Прикарпаття виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу. Традиційні карнавальні образи "Маланки" включали маски тварин – Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.

РЯДЖЕНІ (перебрані, перебиранці, цигани) – традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок.

У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад.

Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні – Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь; з культом предків пов'язані антропоморфні маски Діда і Баби, а також маски змішаного походження (наприклад, Чорта).

Популярними були побутові маски (Маланка, Василь, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професійні (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін.

Отож, структура традиційного рядження по-своєму відображала реальний світ соціально-побутових відносин в українському селі.

ЩЕДРУВАННЯ – давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду.

Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень – щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до-сьогодні.

ЗАСІВАННЯ (посипання) – давньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:

Сійся, родися,

Жито, пшениця,

Всяка пашниця.

Зверху колосиста,

Зісподу корениста.

Будьте з святом здорові,

З Новим роком!

Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата).

Нерідко хлопчаки наслідували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухаті й волохаті. У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.

ХРЕЩЕННЯ (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан) – народний варіант християнського свята Богоявлення.

Відзначалося 6 січня за ст. ст. і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок. Xрещення увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою.

Вечір напередодні хрещення (друга кутя, голодний Свят-вечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім'ї, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях.

Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю – тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо.

Саме свято хрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом.

Кульмінаційний момент свята – занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць та запуском голубів. Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб "скверну бісівських масок". За давньою традицією на хрещення в селах і містах України (особливо Лівобережної) влаштовувались катання на святково прикрашених конях та кулачні бої.

КУЛАЧНІ БОЇ – народна ритуалізована розвага, відома ще з дохристиянських часів. На Лівобережжі ця традиція тривала аж до XX ст.

Кулачні бої звичайно проходили зимою на льоду річок, ставків, озер, нерідко там, де відбувався обряд водосвяття. Сходилися чоловіки з двох сусідніх сіл або хуторів; у великих селах, як і в містах, бої йшли між представниками вулиць чи кутків. Іноді міщани билися з купцями, ремісники з семінаристами тощо.

Кулачні бійці дотримувалися певних правил. Спочатку "чубарилися" діти, після них показували свою відвагу й спритність парубки, і лише потім включалися у боротьбу дорослі чоловіки.

Неписаний закон не дозволяв бити лежачого або бити з-за спини; ті, що виходили з гри, сідали на лід або відбігали вбік. Переможцем вважалася та сторона, якій вдавалося витіснити суперників з поля бою (справою престижу було відвоювати місце біля орданського хреста) або змусити їх до втечі. Іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села і там знімали з церкви дзвін, що вважалося великою образою для громади, якій доводилося сплачувати викуп. Кращі кулачні бійці користувалися в народі великою повагою.

ЖОРНО (крутилка, крутьолка) – традиційна зимова гра українців. В ополонку на ставку опускали дерев'яний стовпчик, і, коли він обмерзав, на нього настромляли старе колесо від воза. До спиць колеса прив'язували довгу жердину, на кінець якої прикріплювали санчата. Одні учасники гри обертали колесо, а інші каталися на санчатах, що бігали по колу з великою швидкістю.

МАСЛЯНА (Масниці, Масляниця, сир на неділя) – давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи.

Християнська церква включила масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого – початок березня за ст. ст.), проте вона так і не на була релігійного змісту.

На Україні масляна не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину.

В деяких місцевостях масляна зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) – відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем.

На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами – купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень – повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.

19 січня – Водохреща

Святом Хрещення закінчуються Різдвяні святки, які тривають з 7 по 19 січня. Згідно з бібілійною розповіддю Христос був охрищений у водах річки Йордан, що і дало другу, народну, назву свята. Напередодні, тобто 18 січня вся родина, як і перед Різдвом збирається за столом. До столу подаються лише пісні страви і готується голодна, або ж Бідна кутя. Чому вона так називається пояснити важко, можливо тому що весь день напередодні Водохрещі не можна нічого не їсти, бо суворий піст. На Голодну кутю припадає цікавий обряд, який має назву "Вигнання куті. Суть його полягає в тому, що потрібно взяти горщик де варилась кутя і розбити їх об ворота, при цьому примовляючи: "Геть, кутя, з покутя!". В деяких регіонах України, в основному на Заході, в цей день щедрували.

В церквах цього вечора освячують воду, яка набирає особливої сили та цілющості. Хрещенською водою лікують рани, вона допомагає відвернути будь-яке лихо. Отож, прийшовши вранці після вечірньої церковної відправи додому потрібно скропити кожен куточок Вашої оселі свяченою водою, тоді у Вашому домі буде лад та спокій.

В ніч на Водохрещі тварини можуть розмовляти людською мовою, але прислухатись до їх розмови не потрібно, бо як правило це не віщує нічого доброго.

В день Водохрещ вся громада, як правило, збиралась поблизу водоймищ де відбувались церковні відправи. Вони відбуваються, звичайно, і зараз, але той колорит, та пишність та містична загадковість, на жаль, втрачені. Відбувається це і тому, напевно, що клімат на нашій матінці-планеті суттєво потеплішав і немає тих зим. Зараз важко уявити, що весь церковний реманент для водосвяток, зокрема царські врата, робились з льоду. Особливо цьому дню раділи діти, адже на них чекало стільки цікавих дійств. Одне із них випускання голубів. Ці птахи символізують свята, що закінчуються і, отже, їх треба випустити на волю.

Як це не прикро, але саме Водохрещі закінчують цілу низку різдвяно-новорічних свят, отже настав час працювати.

Народні прикмети

• Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі

• Підчас освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба

• Якщо все небо буде похмурим, то всякому хлібу родитися добре; якщо ж тільки на сході - добре вродить жито, на півдні - просо, на півночі - гречка.

• Якщо цього дня ясна й холодна погода - на посушливе літо, похмура й сніжна - на рясний урожай.

• На Богоявлення сніг іде - до урожаю, ясний день - до неврожаю.

• Вірили, якщо, йдучи на Йордан, пролетять поперед хоругв горобці, то велика смерть на дітей, граки - на молодь, а гуси - на літніх.

• Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

• Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.

• Йде сніг - на врожай гречки: зранку - ранньої, вдень - середньої, а ввечері - пізньої.

• Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.

• Якщо в цей день зоряна ніч - вродять горіхи і ягоди.

• Йде лапатий сніг - на врожай.

• Якщо похмуро - хліба буде вдосталь.

• На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.

• Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.

Українська народна святкова обрядовість лютневого циклу

15 лютого – Стрітення Господнє

На 15 лютого припадає свято Стрітення, у церковному календарі – Стрітення Господа нашого Ісуса Христа або Стрітення Господнє.

Сама назва цього свята говорить сама за себе, Стрітення, тобто, в народній уяві, зустріч Зими й Весни. за церковеими ж канонами саме в цей день старець Симеон побачив немовлятко Христа, і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Мессію.

За своє довге панування Зима вже досить всім надокучила, дуже хочеться тепла та Весни. Саме їх жорстока битва відбувається на Стрітення, тому існує ще одна цікава назва свята - Зимобор. В цей день у церквах відбувається посвята води та свічок. Особливу силу має стрітенська свічка, яка захищає від грози та пожеж. Саме цю свічку дають людині в руки коли вона йде в останню путь.

Стрітенська вода захищає від "дурного ока", нею лікують інфекційні хвороби, натирають хворі місця.

Народні прикмети

• Як на Стрітення з стріх капа, ще велика буде зима.

• День Стрітення теплий і сонячний, то і весна тепла.

• Цього дня відлига - на ранню й теплу весну, сніг - на дощову, тривалу, а коли хуга - весна буде пізня й холодна.

• Вітер на Стрітення - до врожаю плодових дерев.

• Якщо на Стрітення холодно, то вже скоро весна.

• На дахах довгі бурульки - стільки ще випаде снігу.

• Якщо на деревах іній - вродять добре гречка і бульба.

• Ясний і тихий день - на хороший врожай і рій бджіл.