Стаття "НАТО"

5

НАТО

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ – міждержавне військово-політичне об’єднання країн Західної, Центральної Європи та північної Америки. Це – міжурядова організація, у якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність.

У період між 1945-м та 1949 рр. держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни зобов’язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності збройних сил, уряди західних держав виявляли дедалі більшу занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили. Більше того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці побоювання посилились після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи були нав’язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались елементарні права людини, громадянські права і свободи. Виникло два політичних блоки. Крім того, непевності ситуації додавав той факт, що в урядах і парламентах багатьох західних країн були представлені впливові комуністичні угрупування.

Між 1947-м та 1949 рр. сталася низка драматичних подій, які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 р., про протиправну блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року. Реакцією на цю події стало підписання у березні 1948 р. Брюссельського договору. Він став свідченням рішучості п’яти західноєвропейських держав (Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції) створити спільну систему оборони та зміцнити взаємні зв’язки таким чином, аби ефективніше протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори зі США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов’язань між Європою та Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів стало підписання Вашингтонського договору в квітні 1949 р., що започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства зазначених дванадцяти країн. Створення НАТО прискорило та зміцнило процес інтеграції країн західної демократії. Альянс покликаний був гарантувати безпеку для країн-членів на випадок нападу СРСР та його союзників та протидіяти будь-яким планам нападу на Західну Європу. Новий союз повинен був також підтримувати зусилля урядів країн-членів, спрямовані на створення суспільного ладу, який був би вільним від тоталітаризму та поважав права і свободи кожної людини.

Головні положення Вашингтонського договору були такими:

• рішення про напад на одного або декількох із союзників має розглядатися як напад на всіх членів організації (ст. 5); в такому випадку всі члени договору беруть на себе обов’язок, так, як вважають за необхідне, допомогти стороні, яка зазнала нападу;

• можливість обміну інформацією та політичних консультацій з питань безпеки та оборони між країнами-членами (ст. 4);

• рішення, що територія будь-якої зі сторін є зоною відповідальності НАТО і до якої стосуються гарантії безпеки згідно зі ст. 5 (ст. 6);

• відкритий характер НАТО; згідно зі ст. 10 Вашингтонського договору, Альянс залишається відкритим для нових членів; всі країни, які бажають і здатні взяти на себе відповідальність і зобов’зання, що виникають з Договору, можуть вступити до організації.

Кожна держава-член Альянсу приєдналась до Договору добровільно після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав – членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов’язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов’язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов’язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від приєднання до будь-яких міжнародних зобов’зань, які йому суперечать.

1952 р. до Договору приєднались Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу у 1955 р., а Іспанія стала членом НАТО 1982 р. Польща, Угорщина і Чеська Республіка приєднались до НАТО 1999 р. Надалі до Альянсу ввійшли Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія. Тепер 26 держав є членами НАТО (див. схему співвідношення з країнами ЄС).

Перший Генеральний секретар Альянсу лорд Ісмей вважав, що головною метою створення НАТО було «тримати Радянський Союз далеко від сфери інтересів Заходу, Америку як найближче, а Німеччину під контролем». Тобто йшлося про три функції Альянсу: оборону перед можливим нападом СРСР та його союзників, утримання військової присутності США в Європі, яке було гарантією оборони західних союзників, а також недопущення відродження військової могутності Німеччини, яка стала причиною двох світових воєн.

Кінець СРСР означав й зникнення джерела небезпеки, що породило дискусії, чи надалі НАТО потрібно у світі, що змінився. Але Альянс не припинив свого існування в нових геополітичних умовах завдяки двом факторам: проведенню реформ, що пристосували цю організацію до нової ситуації та досвіду, який випливав з проведення спільних політичних і військових заходів. Вони в свою чергу надали ширше політичне забарвлення оборонному союзу.

Тепер метою НАТО її держави-учасниці вважають колективне продукування і реалізацію ефективної політики в галузі військової безпеки за допомогою таких форм діяльності: збереження військового потенціалу, достатнього для запобігання війнам і воєнним конфліктам та підтримання належного рівня колективної обороноздатності; забезпечення загального потенціалу, необхідного для врегулювання криз, що можуть впливати на безпеку членів Альянсу; активне налагоджування діалогу з іншими державами світу; розвиток нового, побудованого на співробітництві з новими незалежними державами Європи підходу до зміцнення безпеки на континенті; сприяння заходам, спрямованим на посилення процесу контролю над озброєнням та ін.

Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодній країні-учасниці не доведеться покладатись тільки на свої власні зусилля при розв’язанні основних проблем безпеки, не позбавляючи країни-члени їх права та обов’язку нести власну суверенну відповідальність у галузі оборони, Альянс дає їм можливість досягати власних цілей у питаннях національної безпеки через колективні зусилля. Власне Альянс є асоціацією вільних держав, об’єднаних бажанням зберегти свою безпеку через взаємні гарантії та стабільні відносини з іншими країнами.

Для виконання завдань у рамках НАТО сформовані певні структури. Керівними органами Альянсу є:

• Північноатлантична Рада (не потрібно плутати з Радою євроатлантичної співпраці (РЄАП);

• Комітет оборонного планування;

• Група ядерного планування та інші комітети;

• Генеральний секретар та інші (див. схему структури НАТО).

Структури Альянсу забезпечують консультації та співробітництво між її членами у політичній, військовій, економічній, науковій та інших невійськових галузях, а також розробляють спільні плани колективної оборони; займаються створенням інфраструктури та основних об’єктів і споруд, необхідних для функціонування збройних сил, опрацьовують заходи для реалізації спільних програм військової підготовки та навчань. У своїй діяльності вони спираються на розгалужену систему цивільних і військових структурних підрозділів, відповідальних за адміністративне управління, питання бюджету і планування, а також на установи, які створені державами-членами Альянсу з метою координації діяльності в окремих сферах, таких, наприклад, як зв’язок, необхідний для проведення політичних консультацій та командування і управління військами, або тилове забезпечення збройних сил.