Усний журнал. ШЕВЧЕНКОВЕ СЛОВО В НАШИХ СЕРЦЯХ

1 –й ведучий.   Щовесни , коли тануть сніги,

      і на рясті засяє веселка,

      повні сил і живої снаги

      ми вшановуємо пам'ять Шевченка.

Вчитель. В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує людство. До них належить ім'я великого українського поета Т. Г. Шевченка. Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові. « Історія мого життя, - писав поет, - становить частинку історії моєї Батьківщини».

2-й ведучий. Сьогодні ми пропонуємо вам пройти разом із нами життєвими шляхами Тараса.

( Звучить ніжна українська мелодія).

1-й ведучий. Україна … В одному вже тільки цьому слові бринить ціла музика смутку і жалю.

     

2-й ведучий. Україна – це край, де широка і довга стрічка Дніпра оперізує жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце.

1-й ведучий. ( Читає уривок «…Світає, край неба палає…»).

                 (Звучить пісня «По діброві вітер віє!»).

Вчитель. Хто бував на Україні? Хто знає Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садах, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть, і усі соловейки защебечуть.

2-й ведучий. ( Читає вірш « Садок вишневий коло хати»).

Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Сім'я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

а мати хоче научати,

так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

маленьких діточок своїх;

сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

та соловейко не затих.

 Дівчинка.

Ой виходьте дівчата,

та в сей вечір на вулицю

весну-красну стрічати,

весну-красну вітати.

Дівчата.

Будем весну стрічати

та віночки сплітати,

а віночки сплетемо,

хороводом підемо.

 ( Дівчата виконують « Подоляночку»).

Дівчинка. Весна-весняночка… Це вона привітна й щедра подарувала Україні Пророка. Ім'я дала йому рідна мати – Тарас, що означає бунтар.

Вчитель. 9 березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринці на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у селі єдиний на все село вогник, - народилась нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.

Дівчинка.

Не на шовкових пелюшках,

не у величному палаці –

в хатині бідній він родивсь

серед неволі, тьми і праці.

 

Дівчинка. 

Нещасна мати сповила

його малого й зажурилась…

І цілу ніченьку вона

за сина-кріпака молилась.

Вчитель. Коли маленькому Тарасові виповнилось два роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинства поета.

 

 

                         Інсценування « Малий пастушок.

         ( На сцені декілька хлопчиків – пастушків пасуть овець).

 

• Глядіть, хлопці, як високо вже сонце піднялося. Час нам повертатися у село на полуденок, а то знов їсти не дадуть, скажуть, що пізно прийшли.
• А справді, час би нам уже йти!
• А хто ж тут із вівцями останеться?
• Та хіба вже Тарасик!
• Йому і так до їжі не спішиться!
• Він завжди не такий, як інші…
• Та де це він пропав?
• Хіба не знаєш? Певне, десь у бур’яні заховався.
• Гей, Тарасе, а ходи сюди-и-и-и! Тарасе-е-е-е!

 

Вчитель. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка. Вчитися йому подобалося. Та не довго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама. Щоб якось упоратися із сім’єю, батько Тараса одружився знову – узяв удову з трьома дітьми. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько. Осиротівши, Тарас пішов у найми.

 

                      Інсценування «Тарас-пастушок».

                           (Виходить хлопчик -  Тарас).

Тарас.      (Вірш «Мені тринадцятий минало»).

 Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога…

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся богу…Іі не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце горіло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати!

Нема в мене хати –

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози

Тяжкі сльози!..

Оксана (підходить тихо). Чом же ти плачеш? Ох, дурненький, Тарасе, бач , як малий плаче. Давай я сльози тобі витру. (Витирає йому сльози).

Тарас. Оксана! Оксаночка! (Посміхнувся).

Оксана. Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш маляром, еге ж?

Тарас. Еге ж, маляром.

Оксана. І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

Тарас.  Еге ж… А всі кажуть, що я ледащо і не на що не здібний. Ні, я не ледащо! Я буду-таки малярем!

Оксана. Авжеж , будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий, -  вони ж питоньки хочуть! Побігли їх швидше напоїмо!

                            (Схопились за руки і побігли).

                 ( Хоровод « Зацвіла в долині червона калина»).

 

                       

                          Інсценування «Розмова з козаком».

   ( На сцені сидить Тарас, щось малює і розмірковує. Підходить козак).

Козак. Здоров був, хлопче!

Тарас. А здорово, діду!

Козак. Ти хто такий, хлопче?

Тарас. Я – Тарас, а по батькові Шевченком звуть.

Козак. А родина в тебе є?

Тарас. Я сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати мої та сестри весь день божий мусять працювати на панщині… Та знаю я від діда Івана, що не завжди був мій рід у неволі… Знаю, що колись мої предки, славні козаки,  у саму Візантію в походи ходили, бідних бранців християнських із бусурманської неволі визволяли. Славний був колись козачий рід!

Козак. А де ж живеш, хлопче?

Тарас. В тому селі, що там унизу, в Керелівці, що належить панові Енгельгардові.

Козак. Та, значить, це твоя Батьківщина?

Тарас. Не тільки це село моя Батьківщина. Бо мої всі і лани широкополі, і Дніпро поміж зеленими берегами. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна – прекрасна -  вся моя!

Козак. Вся кажеш?

Тарас. Вся, бо всю її люблю! А коли пісню давню, думу козацьку заспіваю, здається, що цілий світ мій.

Козак. А що ж ти тут у гаряче полуднє робиш?

Тарас. Ягнята стережу, та не свої. Але коли виросту, буду пісні-вірші писати про давню славу, про волю козацьку. Буду картини малювати, змалюю всю красу України, щоб усі знали, що кращої за неї нема в усьому світі!

Козак. Бачу, хлопче, ти той, кого я давненько шукаю! Ходи зо мною! (Показує рукою). Оце, хлопче, давня воля спить. Це давня слава в землю закопана. Міцно заснула вона, та не навіки. На те я й шукаю по всій нашій землі хлопчини, що розбудив її! І знайшов тебе, мій сину… Ось тобі, дитино, золоте перо! Бо не шаблею будеш давню славу будити, а оцим пером. (Дає Тарасу перо).

Дівчинка.

                               І виріс він, і кобзу взяв,

                              і струн її торкнувсь рукою –

                              і пісня дивна полилась,

                              сповита вічною тугою.

Дівчинка.

                            В тій пісні людям він співав

                               про щастя, про добро, про волю,

                               будив зі сну, пророкував

                               їм вищу і найкращу долю.

Вчитель. За роки свого життя Тарас Григорович Шевченко змалював дуже багато малюнків на яких зобразив життя кріпаків, портрети, картини рідної природи.

          ( Показ слайдів малюнків змальованих Т. Шевченком).

   (Розповідь бібліотекаря про Шевченка, як поета. Екскурс по виставці художніх творів поета).

 Дівчинка.

                              І пісня голосно лилась…

                              Але не довго: ворог лютий

                             підкрався нишком – і замовк

                             співець кайданами окутий.

Дівчинка.

                             І довго у степу глухім

                             в неволі жив поет незламний,

                             співець самотній, мовчазний,

                             з своїми думами й піснями.

                  (Звучить пісня «Зоре моя вечірняя…»).

Дівчинка.

                          Та сил в співця вже не було…

                             Остання пісня продзвеніла –

                             і в небо тихо піднялась

                             душа поета наболіла.

Учень.               ( Вірш «Заповіт»).

Як умру, то поховайте

мене на могилі,

серед степу широкого,

на Вкраїні милій,

щоб лани широкополі,

і Дніпро, і кручі

було видно, було чути,

як реве ревучий.

Як понесе з України

у синєє море

кров ворожу… отоді я

і лани і гори –

все покину і полину

до самого бога

молитися… а до того

я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

кайдани порвіте

і вражою злою кров'ю

волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

в сім'ї вольній, новій,

не забудьте пом'янути

незлим тихим словом.

Хлопчик.

                          Умер співець! І привезли

                             його на рідну Україну,

                             і коло синього Дніпра

                             йому насипали могилу.

Хлопчик. 

                              Умер співець! Але живуть

                              в серцях людей слова безсмертні,

                              і тихо по Вкраїні всій

                              бринять його пісні славетні.

                   (Танець із рушниками (повільно).

Дівчинка.

                               Залишим у спадок новим поколінням

                               свої ідеали й свої устремління,

                               любов до народів всієї планети –

                               велику і щиру, як серце Поета.

( Звучить фонова музика « Учітеся, брати мої…»).

( На екрані презентація « Сьогодення»).Слово для виступу надане гості свята.