Збірка "Біографії письменників" 10 клас

Бальзак

Оноре

де

(20.05.1799-18.08.1850)

французький письменник

Бальзак доводився сином нотаріуса, який збагатився під час наполеонівських війн. Його романи стали своєрідним еталоном реалізму першої половини XIX століття. Що ж найголовніше у його творчості? З цього приводу сам Бальзак зауважував, що до нього зображували мужчин і жінок, а він зображує мужчин, жінок і речі. На це останнє він звертає особливу увагу, оскільки речі — це той предметний світ, який оточує людину і свідчить про її соціальне становище, про рівень її освіченості, про її культурні запити, про її духовний склад, про той соціальний світ, у якому вона живе. Саме цей зв'язок людини зі соціальними та часовими координатами і є відкриттям реалістичного мистецтва. На думку письменника, людина зв'язана з довкіллям, як устриця з тією скелею, до якої вона приліпилась.

Дитинство і юність його не були особливо радісними: батько, вічно заклопотаний, оженився, коли йому вже виповнилося 50 років, з вісімнадцятилітньою дівчиною з вельми сварливим характером, яка навряд чи кохала свого чоловіка. Прагнення досягти успіхів, примножити статки спритними махінаціями — ось та атмосфера, в якій виховувався майбутній письменник. Персонажі-буржуа його майбутніх романів перебували поряд з ним. Окрім бажання розбагатіти, сім'я вирізнялася ще однією самобутньою рисою, притаманною багатьом сучасникам: вони хотіли видаватися аристократами, хоча не мали на це підстав. Він — син свого часу і через те зміг так достовірно відтворити його.

Успіхами в навчанні Бальзак не відзначався. Директор Вандомського колежу зауважив, що єдиною видатною рисою Бальзака було те, що в ньому не було нічого видатного. Директор помилявся: хлопчик, який не вражав успіхами у навчанні, відзначався неймовірною спрагою знань. Це прагнення знати якомога більше і з найрізноманітніших галузей, зовсім не пов'язаних з мистецтвом і літературою, було притаманне Бальзаку протягом усього його життя. Він був знавцем у галузі біології, медицини, економіки, історії, математики, інколи цікавився окультними науками. Про роки свого навчання Бальзак згадував у автобіографічній книзі «Луї Ламбер»

Коли Оноре закінчив навчання, рідні вирішили, що він буде нотаріусом, але юнак, приваблений славою письменників-романтиків, вирішив, що й він піде на це поприще. Що могли знати про літературну працю в сім'ї провінційного буржуа? Бальзак, як і його герой Рафаель де Валантен з повісті «Шагренева шкіра», жив у мансарді, страждав від голоду та холоду, через рік закінчив трагедію у віршах «Кромвель» («Cromwell», 1820). Ані жанр (трагедія), ані форма (вірші), ані тема (історія іншої країни) не були бальзаківськими. Юнак зазнав цілковитого фіаско, але не здався, і, не маючи підтримки батьків він поїхав у Париж, щоб стати не лише знаменитим, а й багатим письменником: дух часу виявився не лише у прагненні до слави.

У 20-х pp. XIX ст. Франція захоплювалася романами В. Скотта. Під його вплив потрапив і початківець Бальзак. Його твори цього десятиліття якщо не наслідування, то пряме запозичення тем і сцен у знаменитого англійця та його попередників — творців романів жахів. Щоправда, пізніше все це, видане під різними псевдонімами, Бальзак ніколи більше не перевидасть. Хоча в це десятиліття він писав по п'ять чотиритомних романів на рік і в день по одній главі (феноменальна працездатність Бальзака, що стала приказкою, не зраджувала йому практично протягом усього життя), багатство було все ще далеко; тоді він вирішив стати ще й видавцем. Але й це починання не принесло сподіваних прибутків. Тоді він купив ще й друкарню і розорився остаточно. Якщо б не допомога батька, то бути б йому у борговій в'язниці. З того часу борги супроводжували його упродовж усього життя.

Він мріяв (знову у дусі часу) вигідно оженитися. У 1833 р. Бальзак зустрівся з польською шляхтянкою Евеліною Ганською, листуючись з нею то більш, то менш інтенсивно, їздив у Росію й Україну, щоб ще тісніше зблизитись, зрештою, одружився з нею в останній рік свого життя, але виявилося, що грошей немає ані в неї (вона гадала, що знаменитий письменник багатий), ані в нього: останнє, що у нього було, він витратив на розкішний будинок у Парижі, куди, вже ледве пересуваючись, привіз свою немолоду дружину, яка зневажала його за плебейське походження і невміння поводитись. Але не можна сказати, що у письменника в житті не було жінки, яка б розуміла і любила його. У 1822 р. він познайомився з мадам де Берні. Вона була настільки старшою від нього, що місцеві кумасі вбачали у Бальзака залицяльника її дочки. Сором'язливий юнак знайшов у ній водночас і матір (його рідна мати ним мало цікавилась), і кохану. Саме вона стала прототипом головної героїні роману «Лілія долини». Духовний розвиток молодого Бальзака відбувався під її впливом, їй першій він читав написане.

Роман «Лілія долини» («Le Lys dans la vallee». 1838) дуже важливий у творчому розвитку Бальзака: у ньому втілилися ті ідеальні моральні та духовні начала, яких він не бачив у навколишньому світі, і водночас той грубий зовнішній світ — клерикальний, буржуазний, дворянський, який здатний занапастити все найкраще у світі. 1829 рік став переломним у його творчості, і через те — в житті, оскільки його життя, якщо він відпочивав від шостої вечора до опівночі, а решту часу віддавав роботі, визначалося його творчістю. У цьому році з'явилися «Шуани» («Les Chouans») — перший роман, який не був наслідуванням і для написання якого автор вивчав ті місця, де відбувалися події, розмовляв з очевидцями. Бальзак ніби переродився: натомість жалюгідного наслідувача з'явився автор літературної історії Франції XIX ст., названої ним «Людською комедією» («La Comedie humaine»).Думка про єдину систему творів виникла в Бальзака у 1833 p., коли він зрозумів, що його прагнення змалювати широку панораму життя Франції призводить до виникнення побічних сюжетних ліній, а через те не може зреалізуватися в одному романі. Так розпочалася «Людська комедія» з її мандруючими з роману в роман персонажами.

Бальзак двічі побував в Україні, відвідав при цьому Київ (1847, 1848, 1850). З 13 вересня 1847 по 2 лютого 1848 року і з кінця 1848 по 25 квітня 1850 року майже невідлучно перебував у маєтку польської поміщиці Евеліни Ганської у с. Верхівня (тепер Ружинського району Житомирської обл.). Тут він у 1847 р. працював над драмою «Мачуха» (була поставлена Полтавським обласним українським музично-драматичним театром, 1979) і повістю «Утаємничений» (залишилася у рукописі), написав подорожні нотатки «Лист про Київ» (вид. у 1927 р.). У березні 1850 р. у Бердичеві відбулося вінчання Бальзака з Е. Ганською. У Верхівні, в будинку, де жив Бальзак, у 1959р. було створено музей. Цей період життя і творчості Бальзака відтворив український письменник Н. Рибак у романі «Помилка Оноре де Бальзака» (1940).

Бодлер

Шарль

(09.04.1821-31.08.1867)

французький поет

У 6-літньому віці втратив батька, учасника Великої французької революції. Матір незабаром вийшла заміж за майора Опіка, майбутнього генерала, посла та сенатора. Таке швидке заміжжя матері завдало Бодлеру душевної травми: у хлопчика склалися напружені стосунки з вітчимом, його відправили в пансіон у Ліоні, згодом віддали в ліцей Людовіка Великого, де він зазнавав частих нападів меланхолії. Бодлер закінчив ліцей, але від службової кар'єри відмовився. З 1839 по 1841 pp. вів дозвільний спосіб життя літературної богеми в Латинському кварталі Парижа. Познайомився з Л. де Лілем, П. Дюпоном, багато читав. Улюбленими авторами стали Т. Готьє і Ж. де Местр. Стривожена бешкетною поведінкою сина, сім'я вирішила відправити його

вчителювати на о. Бурбон в Індійському океані (1841). Ностальгія змусила Бодлера навесні 1842 р. повернутися в Париж.

На 40-і роки припадає початок літературної діяльності Бодлера. Він публікує статті та окремі вірші, брошури. З-поміж них найцікавішими є «Салон 1845року»(«Le salon de 1845», 1845) і «Салон 1846 року» («Le salon de 1846», 1846), де Бодлер виявив себе талановитим художнім критиком.

Бодлер брав активну участь у революції 1848 p., бився на барикадах, видавав газету «Суспільний порятунок».

У 1846-1847 pp. Бодлер відкрив для себе Е. По, талант якого вважав спорідненим за духом. Перекладав новели Е. По французькою мовою.

Найзначнішим твором Бодлера стала поетична збірка «Квіти зла» («Les fleurs du mal», 1857), яка спричинилася до судового процесу проти поета зі звинуваченням в «аморальності». Бодлер змушений був вилучити з першого видання 6 поезій. У 1861 р. вийшло друком друге видання книжки, доповнене 35 новими поезіями.

У 1864 р. безгрошів'я спонукало Бодлера відправитись у Бельгію з читанням лекцій. Лекції успіху не мали. Бодлер написав «Маленькі поеми в прозі» («Petits poemes en prose», 1869; вид. посмертно), вирішивши не повертатися у Францію, поки не доб'ється успіху та визнання.

4 лютого 1866 р. під час відвідин церкви Сен-Лу в Намюрі Бодлер знепритомнів. Паралізованого і з втраченим даром мови, його перевезли в Париж, де він і помер 31 серпня 1867 р.

Верлен

Поль

(30.03.1844-08.01.1896)

Французький поет

Верлен народився у сім'ї армійського офіцера, який помер у 1865 р. Майбутнього поета ще в дитячому віці відправили в Париж для навчання в ліцеї Бонапарта, де він і почав писати вірші. Закінчивши у 1862 р. ліцей, Верлен отримав місце чиновника в Паризькій ратуші. У цей час став постійним відвідувачем паризьких літературних кафе, де познайомився з К. Мендесом, С. Прюдомом, А. Франсом, Ф. Копе.

У 1865 р. запропонував журналові «Мистецтво» дві поеми та статті про Б. Д'Оревіллі та Ш. Бодлера, а наступного року опублікував декілька своїх віршів у колективній збірці «Сучасний Парнас» («Parnasse contemporain»).

Коли батько поета, військовий інженер, пішов у відставку і матеріальний стан родини погіршився, Верлену довелося піти працювати дрібним службовцем у Паризьку міську ратушу. У 1870 році, сподіваючись на подружнє щастя та сімейний затишок, він одружився з М. Моте. Проте його сподівання спочатку похитнула Паризька комуна, у дні якої він, «найчервоніший із червоних», працював у прес-бюро комунарської преси. Після «кривавого тижня», рятуючись від переслідувань, Верлен покинув дім, дружину, сина і виїхав із Франції. Чималу роль тут зіграло і знайомство з юним А. Рембо, з яким Верлен познайомився у вересні 1871 р. Між поетами склалися більш ніж дружні стосунки, тому, щоб не компрометувати свою родину, Верлен улітку 1872 р. подався зі своїм другом у Бельгію, а згодом в Англію, де вони вели богемний спосіб

життя.

У липні 1873 р. в Брюсселі під час чергової сварки Верлен вистрелив у Рембо, поранивши його, і був засуджений брюссельським судом до дворічного ув'язнення. У в'язниці Верлен написав вірші найкращої своєї поетичної збірки «Романси без слів» («Romances sans paroles», 1874), яка складається із циклів «Забуті арієти» («Ariettes oubliees») і «Бельгійські краєвиди» («Paysages beiges»).«Романси без слів» — вершина імпресіоністської лірики Верлена.

Після звільнення із в'язниці у січні 1875 p., переживши релігійне навернення, Верлен намагається упродовж кількох років жити як порядний християнин, викладає в Англії, а згодом після повернення на батьківщину — в колежі Ретеля, організовує ферму, яка з часом повільно занепадає, і Верлен повертається до свого колишнього невпорядкованого способу життя.

Пізній творчості поета притаманна двоїстість. Він немовби розривається поміж містичною спрямованістю своїх католицьких прозрінь і чуттєвими бажаннями. Помітно посилюються декадентські тенденції у пізніх поетичних збірках Верлена: «Далеке та близьке» («Jadis et Naguere», 1884), «Кохання»(«Amour», 1888), «Паралельно» («Parallelement», 1889), «Щастя» («Bonheur», 1891) «Пісні для неї» («Chansons рош ЕПе», 1891), «Оди на її честь» («Odes en son honneur», 1893).

Після смерті матері у 1886 р. Верлен зостався практично без засобів до існування. Він жив у

нетрях і злиднях, часто хворів. Верлен помер у безпросвітніх злиднях у січні 1896 р. Натовп літераторів і шанувальників його таланту супроводжував гроб поета від церкви Сент-Етьєн дю

Мон на кладовище.

Вітмен

Волт

(31.05.1819-26.03.1892)

американський поет

Вітмен народився в сім'ї фермера на острові Лонг-Айленд, неподалік Брукліна. З дитинства

почав працювати: складачем і друкарем у газеті, а з 18 років — учителем, отримуючи за свою працю можливість харчуватися в домівках своїх учнів. Проблеми виховання неабияк хвилювали Вітмена. Одним з найпотужніших і найпозитивніших методів впливу на юні голови він вважав мистецтво, намагаючись своїми віршами залучити до нього хліборобів, робітників, білих і чорношкірих. З кінця 30-х pp. Вітмен захопився журналістикою. Співпрацював з журналом «Демократік рев'ю», у якому друкувалися Г. Лонгфелло та Г.Д. Торо. У 40-х pp. Вітмен редагував газету «Бруклін Ігл».

Уже в ранніх статтях Вітмена виявилися його демократичні симпатії, радикалізм міркувань і поглядів. Він протестує проти поклоніння перед доларом, вбачає у пристрасті до наживи причину спустошення людської особистості («Хворобливий апетит до грошей», 1846). Чимало віршів Вітмена присвятив війні за незалежність, оспівав героїчну боротьбу народу, висловлюючи невдоволення порядками, які запанували в країні після війни. Його міркування ґрунтувалися на ідеалах фермерської демократії.

У 1848 р. Вітмен здійснив подорож на Південь країни. Його вразили краса і велич природи, захоплювали працьовитість і дивовижна різноманітність людей, з якими він зустрічався. Враження переповнювали його. У 1855 р. він видав поетичну збірку «Листя трави» («Leaves of Grass»), яка згодом принесла йому гучну славу. Протягом усього свого подальшого життя Вітмен доповнював і вдосконалював цю збірку. Лірико-філософська в своїй основі, поезія Вітмена збагачувалася новими темами, які породжував час, кожне нове десятиліття. Але провідною завжди залишалася тема краси життя і величі людини. Оптимістичний пафос поезії Вітмена пов'язаний із широтою його світосприймання, здатністю бачити, відчувати безмежні багатства землі та Всесвіту, захоплюватися ними.

Під час Громадянської війни (1861—1865) В. був санітаром в армії Північних штатів. Події воєнних років, спілкування із солдатами надихнули його на створення циклу віршів «Барабани б'ють»(«Drum Taps», 1865), стали основою багатьох нарисів. У віршах повоєнного періоду настрої розчарування, породжені нездійсненними надіями, поєднуються з оспівуванням технічного прогресу країни. У розвиткові техніки Вітмен вбачав досягнення світової цивілізації. У «Пісні про виставку» поет прославляє успіхи Америки, яка розвивається дедалі швидшими темпами, а в прозовій книжці «Демократичні далі»(«Democratic Vistas», 1871) пише про дух наживи і корупції, що уразив країну.

Повоєнні роки були досить важкими для поета. Він довго не міг знайти роботу,потерпав від злиднів,поховав матір і брата. У 1873р. Вітмена розбив параліч і він назавжди опинився прикутим до інвалідного візка. Поет оселився у м. Кемден,де його часто відвідували друзі, а найбільш відданий з них-молодий журналіст Г.Торбел постійно доглядав за ним і залишив докладні записи бесід з поетом. У похилому віці Вітмен продовжував писати статті,мемуари, нариси,нові вірші. У 1891 році він створив свою останню збірку «Прощай,моя фантазіє!»

26 березня 1892 року поет помер.

Діккенс

Чарлз

(07.02.1812-09.06.1870)

англійський письменник

Творчість Діккенса — ціла епоха в розвитку національної культури Англії; як романіст, він відомий у всьому світі. Діккенс народився в Портсмуті, точніше — в його передмісті Лендпорті, розташованім на острові Портсі. Родовід письменника нічим не примітний. Його дід — Вільям Діккенс — служив лакеєм, а потім дворецьким в одному із маєтків; одружився з покоївкою Елізабет Болл. Він рано помер, залишивши двох синів. Наймолодший з них — Джон, батько Чарлза, — здобув місце чиновника морського казначейства. До середовища дрібних чиновників належала й матір письменника Елізабет Діккенс. Батьки Чарлза були людьми добрими та чесними, але досить безладними та безпечними. Самі вони жили легко і бездумно, через що життя їхніх численних дітей ускладнювалося бідністю та нестатками. Служба вимагала від Джона Діккенса частих переїздів. У 1814 р. сім'я переїхала в Лондон, а через три роки замешкала в містечку Чатемі. Роки, прожиті тут, — найщасливіша пора в дитинстві Чарлза. Батько отримав місце в Адміралтействі, і сім'я на деякий час була забезпеченою.

Чарлз був вразливою дитиною і відзначався спостережливістю. Багато картин дитинства назавжди запам'яталися йому: подорож морем на яхті, прогулянки з батьком містом, відвідини таверни, де разом зі своєю сестрою Фанні він співав для відвідувачів. Чарлз зауважував усе смішне, імітував інтонації, жести, міміку на радість навколишніх. Любив читати вірші та співати пісні. Під впливом батька заохотився до театральних постановок. Незабутнє враження справили на нього виступи знаменитого клоуна Ґрімальді. Але понад усе він любив читати. У бібліотеці його батька були романи Д. Дефо, Г. Філдінга, Г. Дж. Смолетта, О. Голдсміта і «Дон Кіхот» М. де Сервантеса, були тут казки «Тисячі та однієї ночі». Читаючи романи Філдінга та Смолетта, як влучно зауважив Г. К. Честертон, Чарлз прилучився «до великої англійської комедійної літератури, останнім представником якої йому судилося стати».

Початкову освіту Діккенс здобув у школі Чатема. Проте на той час, коли йому виповнилося дев'ять років, відносне благополуччя сім'ї пішло на спад. Батько заплутався у боргах, в домі велися постійні розмови про платежі. Настав день, коли, розпродавши майже все домашнє майно, щоб оплатити хоча б частину боргів, Джон Діккенс відправився у Лондон, куди його перевели у справах служби. Це було в 1822 p., десятилітнього Чарльза залишили в Чатемі закінчувати шкільний семестр, після чого він сам змушений був добиратися в Лондон. Відтоді розпочалося його нове життя. Про цей найважчий період у його долі Діккенс не любив згадувати і

розповідати. Але про переживання полишеної на саму себе у величезному та незнайомому місті дитини, про її злигодні та страждання він писав у багатьох своїх романах — в «Олівері Твісті», «Девіді Копперфілді», «Крихітці Дорріт».

За несплату боргів батько Діккенса потрапив до в'язниці Маршалсі. Туди ж перебралися матір і наймолодші діти, а Чарлза прилаштували на фабрику з виготовлення вакси. За шість шилінгів на тиждень він утримував себе і допомагав сім'ї. Робочий день тривав від ранку до пізнього вечора. У похмурій занедбаній споруді, гучно йменованій фабрикою, від затхлого повітря важко було дихати. Інколи від перевтоми та постійного недоїдання Чарлз втрачав свідомість, але він ніколи не скаржився, стоїчно терпів злигодні, самотність, а почасти й відчай. Понад усе він хотів учитися, але про школу міг лише мріяти. У цей час він спізнав Лондон. Підсвідомо він нагромаджував багатий запас вражень. Усі ці місця він згодом змалював, і багато їх мешканців стали героями його творів.

Невелика спадщина, отримана після смерті родички, врятувала сім'ю Діккенсів. Батьки сплатили борги, а Чарлз знову почав відвідувати школу, розпрощавшись з фабрикою вакси. У «Класичній і комерційній академії», як називався цей учбовий заклад, навчали англійської мови та латині, літератури, математики, танців і основ комерції. Чарлз був щасливим, учився з радістю, до нього повернулося щастя перерваного дитинства. Його любили за привітність, дотепність, веселі вигадки. Він був душею любительських спектаклів, для яких особисто писав п'єси у віршах і прозі.

У п'ятнадцять років навчання закінчилося, потрібно було допомагати сім'ї. Наступним етапом діккенсівських «університетів» стали суддівські контори, світ англійського судочинства. У 1827 р. він отримав місце розсильного, потім клерка. Розпочавши рознощиком і переписувачем паперів і ділових листів, Чарлз вивчав стенографію і, опанувавши її досконало, почав отримувати замовлення на складання репортажів про судові засідання. Три роки провів він у світі суддівських чиновників, побачив багато позивачів і відвідувачів, вислуховував слідчі зізнання, допити підсудних, спостерігав за характерами та долями найрізноманітніших людей. З'явилося бажання викласти все це багатство вражень не лише в ділових звітах, а й так, як він сам це бачить, чує і відчуває.

Найбільшим бажанням юного Діккенса у ті роки було стати актором. Він брав уроки сценічної майстерності в актора Роберта Кілі та надіявся стати членом трупи Ковент-Гардену. Було призначено день, коли його повинні були прослухати, але через хворобу Діккенс не зміг з'явитися в театр. Актором він не став, але любов до театру та сцени зберіг на все життя. У любительських спектаклях він грав у всі періоди свого життя, в багатьох містах Англії та США виступав з читанням своїх творів, і завжди успішно.

У сімнадцять років Діккенс пережив перше кохання — до Марії Біднелл, дочки директора банку. Марія залюбки приймала залицяння, але стати дружиною звичайного стенографіста аж ніяк не збиралась. Чарлз важко пережив біль і гіркоту нерозділеного почуття; спогади про «жорстокосердну маленьку жінку» надихнуть його на створення образів героїнь «Девіда Копперфілда» (Дора) і «Нашого спільного друга» (Флора), у котрих краса та чари молодості поєднуються з егоїзмом.

Навесні 1832 р. Діккенс отримав місце парламентського репортера. Він стенографував виступи ораторів на засіданнях палати громад, його кореспонденції публікували в газетах «Міррор оф парламент», «Тру сан». Незабаром його запросили працювати у «Морнінгкронікл». Буваючи на засіданнях Вестмінстерського палацу, Діккенс познайомився зі звичаями парламентарів, але не проникся до них повагою. Засідання парламенту він порівнював із цирковими виставами, а ораторів — із клоунами. Як кореспондент, Діккенс побував у багатьох містах Англії та Шотландії — Бірмінгемі, Единбурзі, Баті, Іпсвічі, Ексетері та ін. Спостерігав за ходом виборів, був присутнім на урочистостях, ставав свідком сенсаційних подій. У грудні 1833 р. у газеті «Манслі мегезін» було опубліковане його перше оповідання «Обід на Топлар-Вок», підписане іменем «Боз» (згодом він публікувався під назвою «Містер Мінс і його двоюрідний брат» ).

Ім'я Боза дуже швидко зажило слави. Його оповідання 30-х pp. були об'єднані у збірці «Нариси Боза» («Sketches by Boz», 1836—1837)

Одним із перших свідчень «офіційного» визнання Діккенса у колі літераторів стало запрошення його в дім відомого в ті роки письменника Г. Ейнсворта. Дружні стосунки склалися з Д. Хогартом. Діккенс зачастив у

його дім, а незабаром заручився з його старшою дочкою Кетрін. У квітні 1836 р. Чарлз Д. і Кет Хоґарт побралися.

У цей час Діккенс працював над своїм першим романом «Посмертні записки Піквікського клубу» («The Posthumous Papers of The Pickwick Club», 1837).

Наприкінці 30-х pp. вийшли друком романи Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» («The Adventures of Oliver Twist», 1838) та «Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі» («The Life and Adventures of Nicholas Nickleby», 1839). Ці твори написані у формі життєписів героїв, письменник звертається в них до проблеми взаємовідносин особистості і суспільства. В історіях Олівера Твіста і Ніколаса Нікльбі відображена доля багатьох знедолених. І тому, й іншому доводиться багато пережити, зіткнутися зі злом і несправедливістю, але добро перемагає, і всі конфлікти розв'язуються щасливо. У ранніх романах Діккенса добро торжествує над злом. Письменник апелює до совісті та добрих почуттів читачів, комічна стихія його романів зливається з вирішенням проблем, які глибоко хвилювали його сучасників; серед цих проблем на першому плані — становище бідноти, стан шкільної освіти, доля дитини в сучасному суспільстві. Цьому й присвячені «Олівер Твіст»' і Ніколас Нікльбі».

Новим і важливим періодом у творчості Діккенса стали 40-і pp. Це був період підйому чартистського руху в Англії. У 40-х pp. поглибився реалізм Діккенса, з особливою повнотою проявився його талант публіциста та нарисовця. До цього періоду належать: «Американські нотатки» («American Notes for General Circulation», 1842), «Картини Італії» («Pictures from Italy», 1846), історичний роман «Барнабі Радж»(«Bamaby Rudge», 1841), цикл «Різдвяних оповідань» («Christmas Tales», 1843—1845), романи «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» («The Life and Adventures of Martin Chuzzlewit», 1844) і «Домбі та син» («Dealings with the Firm of Dombey and Son Wholesale, Retail and for Exportation», 1848).

40-і роки — період зрілості письменника, поглиблення критичного начала в його творчості. Вся атмосфера тогочасної Англії сприяла загостренню соціального критицизму Діккенса, зміні характеру його сміху: сумні нотки, гнів й обурення змінюють веселий сміх; м'який гумор переростає в сатиру.

19 січня 1842 р. на пароплаві «Британік», який відпливав з Ліверпуля, Діккенс вперше відправився у США. Його зустрічали врочисто і захоплено, що свідчило про визнання його таланту. «Немає жодної можливості передати Вам, як мене тут зустрічають, — писав Діккенс до одного зі своїх друзів. — Жодного короля, жодного імператора не зустрічали такі натовпи народу, ні за ким так не ходили за п'ятами, нікому не влаштовували таких чудових балів та обідів, ні до кого не присилали стільки депутацій і делегацій». Діккенс відвідав багато американських міст — Нью-Йорк, Бостон, Філадельфію, Вашингтон, Балтимор, Цінціннаті, Річмонд та ін., проїхав південними та західними штатами, побував біля Ніагарського водоспаду. П'ять з половиною місяців тривала його подорож, і він багато зміг зрозуміти й побачити. Діккенс був обурений узаконеним на півдні країни рабством негрів, продажністю преси тощо. Про це він написав після повернення в Англію в «Американських нотатках».

50-і роки — новий етап у творчості Діккенса. У 1853 p., виступаючи в Бірмінгемі з промовою на вшануванні, влаштованому у зв'язку з присвоєнням йому звання національного письменника Англії, Діккенс говорив про відповідальність літератури перед народом: література «повинна бути відданою народові, мусить пристрасно та ревно боротися за його прогрес, добробут і щастя». «Моя віра в народ безмежна», — ці слова Діккенса прозвучали як вираження змісту і мети його літературно-суспільної діяльності.

У 50-х pp. написав романи «Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим» («The Personal History of David Copperfild», 1850), «Холодний дім» («Bleak House», 1852), «Важкі часи»(«Hard Times», 1854), «Крихітка Дорріт» («Little Dorrit», 1857), «Повість про два міста» («A Tale of Two Cities», 1859). Це чудові художні полотна, в яких Діккенс аналізує важливі проблеми, розвиває тему народу. Сміх Діккенса набуває пристрасних і гнівливих інтонацій; як і в інших сучасних йому великих сатириків (В. Теккерей, Г. Гайне, М. Гоголь), у сміхові Діккенса відчуваються сумні та серйозні нотки..

У 50-х pp. Діккенс заснував й очолив журнал «Домашнє читання», залучаючи до співпраці багатьох відомих і маловідомих письменників (Е. Гаскелл, В. Коллінз, Дж. Мередіт та ін)Але 50-і роки були складним періодом у особистому житті Діккенса. Переживши серйозну кризу в сімейному житті, він у 1858 р. розлучився з дружиною. Вирішено це було за обопільною згодою подружжя. З Кетрін зостався старший син, а решта дітей жили з батьком. Домівкою, як і раніше, опікувалася своячка Діккенса Джорджина Хогарт. Про майбутнє кожного із синів Діккенс піклувався, прислухаючись до їхніх бажань, враховуючи їхні схильності. В одному із листів 1862 р. Діккенс повідомляє: «Моя дочка... хоче бути навесні в місті. Мій старший син служить у Сіті в торговій фірмі, яка має справи зі Сходом, і процвітає, якщо лише в нього вистачить енергії та впертості. Мій другий син — в Індії зі 42-м Шотландським полком. Мій третій син, добрий урівноважений хлопчина, присвятив себе вивченню механіки та артилерії. Мій четвертий (це звучить зовсім як у шараді), вроджений морячок, служить гардемарином на військовому кораблі «Орландо», який зараз знаходиться на Бермудських островах; цей зробить кар'єру де завгодно. Решта два в школі, причому старший із них дуже розумний і здібний хлопець. Джорджина і Мері хазяйнують, а Френсіс Джеффрі (його я мав би назвати третім сином, а тому позначимо його номером два з половиною) в даний момент у мене в редакції. Тепер ви Маєте повний список нашого сімейства».

Своєрідність пізньої творчості Діккенса проявилася в романі «Великі сподівання» («Great Expectations», 1861), «Наш спільний друг»(«Our Mutual Friend», 1864), в незакінченому романі «Таємниця Едвіна Друда» («The Mystery of Edwin Drood»). Загальний тон пізніх романів сумний. Усе важче було зберегти віру у можливість здійснення свого ідеалу, але віру в людей Діккенс зберіг до кінця життя.

У червні 1865 р. Діккенс пережив сильне потрясіння, потрапивши у залізничну катастрофу. Поїзд, на якому він їхав із Фолкчтона в Лондон, упав з моста. Вагон, в якому перебував письменник, дивом утримався на краєчку прірви. Проявивши подиву гідне самовладання, витримку, Діккенс взяв участь у порятунку пасажирів. Лише в останню хвилину він згадав про рукопис, залишений у вагоні, що завис над краєм моста. Ризикуючи життям, він пробрався у купе і врятував свої папери. Згодом із притаманним йому гумором Діккенс часто розповідатиме про події того дня і навіть розіграє у формі комічних сцен окремі епізоди. Проте пережите негативно вплинуло на нервову систему. Позначилась на здоров'ї й постійна перевтома в роботі. Діккенс не шкодував себе, хоча все частіше боліло серце і непокоїв біль у нозі.

У листопаді 1867 p., незважаючи на хворобу, Діккенс відправився з читаннями в Америку, Успіх в американської аудиторії перевершив усі

його сподівання. Він виступав з читаннями в Бостоні, Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, Балтиморі, Чикаго, Клівленді, Цинциннаті та інших містах. У Бостоні кількість слухачів сягала 35 тисяч, у Нью-Йорку їх було понад 40 тисяч. Діккенс виступав по 4—5 разів на тиждень, втомлювався, уникав візитів, але з Г. Лонгфелло зустрівся охоче. У лютому 1868 p., перед самим від'їздом, його запросив президент США.

13 березня 1870 р. Діккенс востаннє з'явився на сцені перед лондонською аудиторією. Він прощався з нею, вирішивши більше не виступати. «З цієї яскраво освітленої сцени я зникаю тепер назавжди, — говорив Діккенс, — і, схвильований, вдячний, сповнений поваги та любові, прощаюся з вами».

Чарлз Діккенс помер 9 червня 1870 р. Він похований в Куточку поетів Вестмінстерського абатства в Лондоні. День його поховання — 14 червня — став днем національного трауру.

Достоєвський

Федір

Михайлович

(11.11.1821-09.02.1881)

російський письменник

Народився у багатодітній сім'ї штаб-лікаря московської Маріїнської лікарні для бідних. Батько — дворянин, матір походила з давнього московського купецького роду. Перші 16 років життя Достоєвський провів у скромній казенній квартирі при лікарні. З дитинства найближчим другом був на рік старший брат Михайло. Попри скромні статки, батько зміг дати синам добру освіту у приватному пансіоні Л. Чермака, одному з найкращих у Москві. Літературні зацікавлення братів визначилися рано. Під впливом В. Скотта й А. Радкліфа Федір створював «романи з венеційського життя»; журнал «Бібліотека для читання», підписаний для синів батьком, знайомив з новітньою зарубіжною літературою — О. де Бальзаком, Ж. Жаненом, Е. Т. А. Гофманом та ін. З російських авторів у сім'ї любили М. Карамзіна, В. Жуковського, О. ПушкінаПісля смерті від сухот матері навесні 1837 р. батько повіз старших синів у Петербург і віддав у підготовчий пансіон К. Костомарова, після закінчення якого обидва брати повинні були стати «кондукторами» Головного інженерного училища, куди, проте, прийняли лише Федора — старший брат не пройшов медичної комісії і його відправили на службу у Ревельську інженерну команду.

Вперше Достоєвський на тривалий час розлучився з товаришем дитячих ігор. Проте зв'язок між братами не переривався завдяки жвавому листуванню, де обговорювалася творчість Гомера, Ж. Расі-на, Й. В. Гете, О. де Бальзака, В. Гюго, і в першу чергу, Ф. Шиллера, яким Достоєвський услід

за братом «марив» і якого «визубрив усього напам'ять.

У 1839 р. несподівано помер батько Достоєвського (за офіційною версією, від апоплексичного удару Новина про смерть батька приголомшила юнака і спровокувала важкий нервовий приступ — передвістя майбутньої епілепсії, до якої в нього була спадкова схильність.

Училище, в якому Достоєвський провчився майже шість років (1838-1843), Достоєвський вважав своєю «помилкою». Попри те, у ньому він суттєво поповнив свою освіту. Найголовніше, чого Достоєвський набув, — відчуття форми, перш за все просторової, архітектурної. Окрім майстерних міських пейзажів, що пронизують усі його твори, це підтверджують чудові «психологічні» портрети «скривдженого» будиночка у «Білих ночах» чи рогожинського дому в «Ідіоті». Не прослуживши й року після здобутої спеціальності, Достоєвський в серпні 1844 р. вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразово виплачену суму, з якою вирішив розпочати нове життя, відмовився від спадкових прав на тульські маєтки. Тепер єдине джерело його прибутку — література. У середині 1844 р. у журналі «Репертуар і пантеон» з'явилася перша друкована робота Д. — переклад роману О. де Бальзака «Євгенія Гранде».

Упродовж 1844—1845 pp. Достоєвський захоплено працював над своїм першим романом «Бідні люди» («Бедные люди»). 15 січня 1846 р. його романом відкрився «Петербурзький збірник» («Петербургский сборник»), альманах «натуральної школи».

Літературні зацікавлення домінували в утопічно-гуманістичних гуртках 2-ої пол. 40-х pp., зокрема і в гуртку «петрашевців», який відвідував і Достоєвського. Проте у зв'язку з подіями французької революції 1848 р. і тією роллю, яку відіграли в ній соціалісти, уряд вирішив припинити поширення утопічних ідей. До Петрашевського був підісланий провокатор, і в ніч із 22 на 23 квітня 1849 р. Достоєвського разом з іншими учасниками заарештували й ув'язнили у Петропавлівській фортеці. Мужньо переживши семимісячне слідство й обряд страти 24 грудня 1849 p., стоячи біля

ешафота, він почув рескрипт про несподіване помилування:»...відставного поручника Достоєвського за ... участь у злочинних намірах, поширення

листа літератора Бєлінського, сповненого зухвалими висловами проти православної церкви та верховної влади... позбавити всіх прав власності та заслати на каторжанську роботу у фортецях на 4 роки, а потім рядовим».

У січні 1850 р. Достоєвського доправили в Омський острог. Чотири роки провів письменник у «мертвому домі». Після виходу з нього Достоєвського зарахували рядовим у Сибірський 7-й лінійний батальйон, розквартирований у Семипалатинську, куди його й доправили по етапу у березні 1854 р. Після смерті Миколи І і початку ліберального царювання Олександра II

покарання Достоєвського, як і багатьох політичних в'язнів, було пом'якшене. Незабаром Достоєвському надали чин унтер-офіцера, а згодом — прапорщика, а також повернули колишні дворянські права. У відставку Достоєвський вийшов у чині підпоручника у 1859 р. У 1857 р. у Кузнецьку Достоєвський закохався й одружився з Марією Дмитрівною Ісаєвою, хворою та неврівноваженою. Сімейне життя складалося важко. У роки неволі Достоєвський продовжував працювати як письменник: у Петропавлівській фортеці, чекаючи на присуд, написав оповідання «Маленький герой», у Семипалатинську — повісті «Село Степанчикове та його мешканці» та «Дядечків сон», більше того — в самому острозі вів записи тюремного фольклору, що ввійшли у «Сибірський зошит».

Клопотання рідних і друзів письменника про дозвіл повернутися в європейську Росію та друкуватися закінчилися вдало: у серпні 1859 р. Достоєвський із дружиною та пасербом приїхав у Твер, а в грудні того самого року отримав дозвіл на проживання у Петербурзі і з початком 1860 р. активно включився у літературне життя столиці.

Після тривалих клопотань М. Достоєвському вдалося у січні 1864 р. домогтися дозволу на видання журналу «Епоха» («Эпоха»). Після несподіваної смерті брата в липні 1864 р. заплутані журнальні справи цілковито перейшли до рук Достоєвського. Крім того, він взяв під опіку братову сім'ю і зобов'язався виплатити його борги. У червні 1865 р. редакція «Епохи» збанкрутувала. Щоби вийти з фінансового тупика, Достоєвський уклав контракт із книговидавцем Ф. Стеловським: за три тисячі карбованців він продав йому право на видання повного зібрання своїх творів у трьох томах і в рахунок тієї самої суми зобов'язався написати новий роман до 1 листопада 1866 р. У випадку невиконання цього зобов'язання видавець отримував право на передрук усіх майбутніх творів Достоєвського без будь-якої винагороди авторові, тим самим загрожуючи позбавити його засобів

до існування. Ще у квітні 1864 р. від туберкульозу померла дружина Достоєвського.

Задля поліпшення власного здоров'я восени 1865 р. письменник поїхав за кордон і там, у курортному німецькому містечку Вісбадені, розпочав

роботу над романом «Злочин і кара» («Преступление и наказание», 1866),

у якому відобразився весь складний і суперечливий шлях його внутрішніх пошуків.

У жовтні 1866 р. робота над «Злочином і карою» була тимчасово перервана через необхідність виконання умов кабальної угоди з книговидавцем Стеловським. З допомогою стенографістки Достоєвському вдалося менш

ніж за місяць написати роман «Гравець» («Игрок»), у якому центральною стала актуальна для письменника проблема Росії та Європи.

У 1867 р. Достоєвський одружився зі своєю помічницею-стенографісткою Анною Григорівною Сніткіною, котра стала для нього по-справжньому близьким і відданим другом. У Достоєвських було четверо дітей, проте двоє з них померли у ранньому дитинстві. У тому ж 1867 p., бажаючи хоч на певний час позбутися домагань кредиторів, Достоєвський із дружиною відправився в Західну Європу, зупинявся в Німеччині, Швейцарії, Італії. «Країна святих див» цього разу подарувала письменникові глибокі естетичні враження: у картинних галереях Дрездена, Базеля, Флоренції він милувався відомими полотнами. У ці роки письменник працював над двома романами — «Ідіотом» («Идиот», 1868) і «Бісами» («Бесы», 1870-1871); останній

закінчив уже в Росії.

У травні 1872 р. Достоєвські переїхали на літо з Петербурга у Стару Руссу, тихе невеличке містечко у Новгородській губернії. Відтоді вони приїжджали туди щоліта, у 1874 р. — залишилися зимувати, а в 1877 р. купили скромну дачу. У Старій Руссі Достоєвський майже цілком написав романи «Підліток» і «Брати Карамазови», багато розділів «Щоденника письменника»,

«Слово про Пушкіна».

З 1873 р. Достоєвський став відповідальним редактором журналу «Громадянин» («Гражданин»), у якому почав публікувати «Щоденник письменника» («Дневник писателя»), своєрідний моножурнал, де відгукувався на важливі тогочасні політичні події, аналізував хід судових процесів, порушував актуальні моральні питання. Відверта публіцистика та прямий відгук на події перемежовувались у «Щоденнику» з художніми творами, які набули самостійного значення: «Хлопчик у Христа на ялинці», «Бобок», «Сон смішного чоловічка», «Покірлива». Автор «Щоденника» поступово ставав учителем життя для тисяч росіян. Він листувався з багатьма людьми, приймав численних відвідувачів. Видання «Щоденника» перервалося в роки роботи над романами «Підліток» (1874—1875) і «Брати Карамазови» (1878— 1879), але повсякчас поновлювалось і тривало аж до січня 1881 р.

Багато років письменник страждав від трьох важких хвороб: епілепсії, емфіземи легень і, ймовірно, туберкульозу. Далися взнаки і творчі перевантаження, і нелегка доля. Не дивно, що Достоєвський передчасно помер. За його труною йшов багатотисячний натовп, біля могили на Тихвинському кладовищі Олександро-Невської лаври проголошувалися полум'яні промови.

Золя

Еміль

(02.04.1840-29.09.1902)

французький письменник

Народився в сім'ї талановитого інженера-будівельника Франческо Золя. Рано втратив батька (1847). Дитячі та юнацькі роки провів у Ексі. З 1852 р. навчався у колежі. Після смерті батька

через матеріальні нестатки сім'я 1858 р. переїхала у Париж, де Золя продовжив освіту в ліцеї.

1862 р. Золя почав працювати у бюро пакування одного із найбільших видавництв Ашетт.

Праця у видавництві дала можливість Золя ознайомитися з літературним життям Парижа.

Замолоду Золя зачитувався романтиками, його кумирами були А. де Мюссе та В.Гюго. У 1864 р. Золя зібрав написані ним у різний час оповідання та новели романтичного характеру й

опублікував їх під назвою «Казки для Нінон» («Contes a Ninon»). У новелах цієї збірки

романтична пишномовність поєднується з майстерністю реалістичної деталі.

Уже на ранньому етапі творчості Золя виступав не лише як письменник-романіст, а й як публіцист і критик. Він співпрацював з газетами «Евенман», «Фігаро», у яких публікував свої статті й етюди.

Підсумковим твором молодого Золя став роман «Тереза Ракен» («Therese Raquin», 1867) — найяскравіший взірець «фізіологічного роману», роману-експерименту. Твір написаний під впливом «Жерміні Ласерте» братів Ґонкурів.

Задум одного з найвідоміших творів «Руґон-Маккарів. Природної та соціальної історії однієї родини в епоху Другої імперії» («Les Rougon-Macquart, histoire naturelle et sociale d'une famille sous le Second Empire», 1871—1893) сформувався на кінець 1868 p. Вочевидь, створюючи свою грандіозну фреску із двадцяти романів, Золя орієнтувався на традиції «Людської комедії» О. де Бальзака. Золя сприймав його як «батька» сучасного мистецтва, предтечу натуралізму, тому що Бальзак, на думку Золя, «замінив уяву поета спостереженням ученого».

Орієнтуючись на бальзаківську панорамність у зображенні дійсності, Золя не відмовляється від своєї натуралістичної доктрини. Першочерговим завданням свого циклу «Руґон-Маккари» Золя вважав дослідження на прикладі однієї родини проблем спадковості та середовища. Інше завдання — «дослідити всю Другу імперію, від державного перевороту до наших днів. Утілити в типах сучасне суспільство, злодіїв і героїв» — прямо вказує на бальзаківське трактування письменника як «секретаря суспільства».

До циклу «Руґон-Маккари» увійшли романи: «Кар'єра Руґонів» (« La fortune des Rougon», 1871), «Здобич» («La curee», 1871), «Черево Парижа» («Le ventre de Paris», 1873), «Завоювання Плассана» («La conquete de Plassans», 1874), «Провина абата Муре» («La faute de Г abbe Mouret», 1875), «Його величність Ежен Ругон» («Son exellence Eugene Rougon», 1876), «Пастка» («L'assommoir», 1877), «Сторінка кохання» («Une page d'amour», 1878), «Нана» («Nana», 1880), «Накип» («Pot-bouille», 1882), «Дамське щастя» («Au bonheur des dames», 1883), «Радість життя» (1884), «Жерміналь» («Germinal», 1885), «Творчість» («L'o euvre», 1886), «Земля» («La terre», 1887), «Мрія» («Lt reve», 1888), «Людина-звір» («La bete humaine», 1890), «Гроші» («L'argent», 1891), «Розгром»(«La debacle», 1892), «Доктор Паскаль» («Le docteur Pascal», 1893).

У 90-х pp. Золя створив два цикли романів: «Три міста» («Les trois villes») — романи «Лурд» («Lourdes», 1894), «Рим» («Rome», 1896), «Париж» («Paris», 1898) — і «Четверо євангеліє» («Les quatre Evangiles»), до якого увійшли романи «Плодючість» («Fecondite», 1899), «Праця» («Travail», 1901), «Істина» («Verite», 1903, посмертно) і «Справедливість» («Justice», незакінч.).

13 січня 1898 р. в газеті «Орор» було опубліковано відкритий лист Золя до президента Французької Республіки Фелікса Фора під заголовком «Я звинувачую» («J'accuse»), в якому відомий письменник гостро виступив проти політиканів, що сфабрикували процес над безневинною людиною. За цей виступ на захист людської гідності Золя був притягнений до суду і засуджений до річного тюремного ув'язнення та штрафу в розмірі 3000 франків. Золя довелося залишити Францію і оселитися в Лондоні, не дочекавшись виконання вироку.

Боротьба навколо справи Дрейфуса призвела до політичної кризи. Уся мисляча Франція розкололася на два ворогуючі табори: дрейфусарів і антидрейфусарів. Голос письменника було почуто, а справу Дрейфуса переглянуто. Під тиском суспільної думки Дрейфуса у 1899 р. було помилувано, а 1906 р. реабілітовано.

У ніч на 29 жовтня 1902 р. Золя помер у своїй паризькій квартирі від отруєння чадним газом за досі нез'ясованих обставин.

Некрасов

Микола

Олексійович

(22.11.1821-27.12.1877)

російський поет

Відомий російський поет Микола Олексійович Некрасов походив з дворянської, колись багатої сім'ї. Народився 22 листопада 1821 р. у Вінницькому повіті Подільської губернії, де у той час мешкав полк, в якому служив батько Некрасова. Мати, Олександра Андріївна Закревська — варшав'янка, донька багатія. Батьки не погоджувалися видати дочку за небагатого офіцера; шлюб відбувся без їхньої згоди.

У низці віршів, особливо в «Останніх піснях», у поемі «Мати» і в «Лицарі на годину», Некрасов змалював світлий образ матері, яка скрасила непривабливу обстановку його дитинства. Чарівливість спогадів про матір позначилася на творчості Некрасова незвичайною чуйністю його до жіночої половини людства.

Дитинство Некрасова минуло в родовому маєтку, селі Грешнево Ярославської губернії, куди батько, вийшовши у відставку, переселився. Величезна сім'я (у Некрасова було 13 братів і сестер), занедбані справи і ряд процесів по маєтку примусили його узяти місце справника. Під час

роз'їздів він часто брав з собою сина.

У1832 р. Некрасов вступив до ярославської гімназії, де дійшов до 5-го класу. Учився він погано, з гімназійним начальством не ладнав (частково через сатиричні вірші), й оскільки батько завжди мріяв про військову кар'єру для сина, то в 1838 р. 16-річний Некрасов вирушив до Петербурга

для призначення у дворянський полк. Справа була майже залагоджена, але зустріч з гімназійним товаришем, студентом Глушицьким, і знайомство з іншими студентами викликали у Некрасова таку спрагу вчитися, що він знехтував погрозою батька залишити його без всякої матеріальної допомоги і став готуватися до вступного іспиту. Він його не витримав і вступив вільним слухачем на філологічний факультет університету.

З 1839 до 1841 р. провчився Некрасов в університеті, але майже весь час у нього йшов на пошуки заробітку.

Але справи його скоро пішли вгору: він давав уроки, писав статті в «Літературній Газеті», складав для лубкових видавців азбуки і казки у віршах, ставив водевілі на Олександрійській сцені (під

ім'ям Перепельського). У нього почали з'являтися заощадження, і він зважився виступити зі збіркою своїх віршів, які вийшли в 1840 p., з ініціалами Н. Н-., під заголовком «Мрії і звуки».

Коли уперше вірші Некрасова були надруковані, Польовий похвалив дебютанта, з деяких відомостей до нього прихильно поставився

Жуковський, але Бєлінський у «Вітчизняних записках» відгукнувся про книжку зневажливо, і це так подіяло на Некрасова, що, подібно до Гоголя, що колись скуповував і знищував «Ганса Кюхельгартена», він сам скуповував і знищував «Мрії і звуки», які тому і стали великою бібліографічною рідкістю (до І зібрання творів Некрасова вони не увійшли).

На початку 40-х років Некрасов стає співробітником бібліографічного відділу «Вітчизняних записок». Бєлінський близько з ним познайомився, і оцінив його розум. Він зрозумів, проте, що в прозі з Некрасова, нічого, окрім рядового співробітника, не вийде, але схвалив його вірш: «В дорозі».

У1843-1846 роках Некрасов випустив у світ низку збірок: «Статейки у віршах без картинок», «Фізіологія Петербурга», «1 квітня», «Петербурзька збірка». Особливий успіх мала остання, у якій з'явилися «Бідні люди» Достоєвського. Видавничі справи Некрасова пішли настільки добре, що наприкінці 1846 р. він, разом з Панаєвим, придбав у Плетньова журнал «Современник». Багато співробітників «Вітчизняних записок» кинули Краєвського і приєдналися до Некрасова, Бєлінський також перейшов у «Современник» і передав Некрасову частину тих матеріалів, які збирав для збірки «Левіафан». Цим

був забезпечений успіх нової справи.

Приблизно у середині 50-х років Некрасов, здавалося, смертельно, захворів на горлову хворобу, але перебування в Італії покращило його стан.

Одужання Некрасова збігається з початком нової ери російського життя. У творчості Некрасова також наступає щасливий період. Він потрапив у

високе товариство: Чернишевський і Добролюбов стають головними

діячами «Современник». Некрасов пише переважно громадянську поезію.

У 1866 р. «Современник» був закритий, але Некрасов зійшовся зі старим своїм ворогом Краєвським і орендував у нього з 1868 р. «Вітчизняні записки», піднявши їх на таку ж висоту, яку посідав «Современник».

На початку 1875 р. Некрасов тяжко захворів, і скоро життя його перетворилося на повільну агонію. Марно був виписаний з Відня

знаменитий хірург Більрот; операція ні до чого не привела. З усіх кінців

Росії посипалися листи, телеграми. Написані за цей час «Останні пісні» за щирістю почуття належать до його найкращих творів.Помер поет 27

грудня 1877року.

Стендаль

Фредерік

(Бейль Анрі Марі)

23.01.1783-23.03.1842)

французький письменник

Його життя не було багатим на зовнішні події: народився у провінційному містечку в родині адвоката. Мати, яку він палко любив, померла, коли малому не було ще й семи років. Батька, «надзвичайно неприємного, вічно заклопотаного думками про продаж та купівлю земель, неймовірно хитрого», як писав Стендаль у «Житті Анрі Брюлара», він не любив; батько ставився

до сина так само. Близькими хлопцеві були молодша на три роки сестра Поліна і дід, доктор медицини, демократ і вольтер'янець, котрий, власне, і виховав майбутнього письменника.

За власною класифікацією Стендаля, його життя ділиться на такі періоди: «дитинство, перше виховання» він почав із трирічного віку (1786— 1800); військова служба (1800-1803); друге виховання і кохання до Адель і

акторки Мелані Ґільбер (1800—1805); завершення виховання, Париж — 1806 p., служба при Наполеоні — 1806—1814 pp. (за ці роки він як інтендант «великої армії» побачив усі жахіття війни у Німеччині та Росії і зрозумів її аморальну сутність).

Роки 1814—1830 письменник називає часом «подорожей, великого і жахливого кохання». Відомі імена двох жінок, які завдали йому більше страждань, ніж радості, і набули втілення у його героїнях, — Метільди Дембовської й Анжели П'єтрагруа. Дослідники цей відрізок його життя поділяють на два періоди: 1814—1821 pp. — міланський і 1821 — 1830 pp. — паризький. Цей поділ є вельми умовним, тим більше, що в цей час Стендаль почав писати свої перші твори про музику, живопис, архітектуру: «Життя Гайдна, Моцарта і Метастазів « («Vies de Haydn, de Mozart et de Metastase»), «Історія живопису Італії» («Histoire de la peinture en Italie»), а книгу «Рим, Неаполь, Флоренція «(«Romes, Naples et Florence», 1817) вперше підписав псевдонімом Стендаль. У 1822 р. вийшло його психологічне есе «Про кохання» («De l'amour»), це почуття письменник уважав одним із найважливіших у житті людини. Його погляди на літературу викладені у працях «Расін та Шекспір» («Racine et Shakespeare», 1823) і «Вальтер

Скотт і «Принцеса Клевська» («Walter Scott et «La Princesse de Cleves», 1830). У 1827 p. з'явився його перший роман «Арманс» («Arman-се»), у

1829 р. — нариси «Прогулянки Римом» («Promenades dans Rome») і новела «Ваніна Ваніні» («VaninaVanini»). Найзначнішими романами Стендаля були «Червоне і чорне» («Le rouge et le noir», 1830), «Люсьєн Певен» («Lucien Leuwen»,

1834), «Пармський монастир» («La Chartreuse deParme», 1839).

У 1830 p. почався останній період у житті письменника — він став

консулом в італійському містечку Чівітавекк'я, час від часу навідуючись у Париж. Це зовнішні події, а про життя душі він писав у «Луї Ломбері»: «Звичайним станом мого життя був стан безнадійно закоханого, що кохається в музиці та живописі, інакше кажучи — люблячи насолоджуватися цими мистецтвами, але самому не займатися ними. Я з витонченою чутливістю шукав гарні краєвиди; винятково заради цього я подорожував. Краєвиди були смичком, що грав на моїй душі». Збереглися спогади про Стендаля як про дотепного та блискучого співрозмовника, світську людину, але він вбачав у світських обов'язках нудьгу, необхідність пристосовуватися до тривіального способу мислення бомонду. Йому більше подобалося мріяти. Не знайшовши розуміння у салонах, він не був по-справжньому оцінений і як письменник. Тому-то у 1840 p. Стендаль, уже будучи автором всіх трьох своїх знаменитих романів, писав найпопулярнішому романістові Франції О. де Бальзаку, котрий звернув на нього увагу: «Особисто я вважаю, що мене не читатимуть раніше 1880 p.».

Навесні 1842 р., не приходячи до тями після чергового апоплексичного удару, Стендаль помер.

В акті про його смерть записано: «23 березня 1842 року о другій годині опівночі помер Анрі Марі Бейль, консул Франції у Чівітавекк'я, п'ятдесяти дев'яти років, кавалер ордена Почесного легіону, неодружений, уродженець Гренобля». Похований письменник на Монмартрському кладовищі. На надмогильній плиті, згідно із заповітом, вибитий напис: «Арріго Бейль Міланець Жив Писав Любив».

Толстой

Лев

Миколайович

(28.08.1828-07.11.1910)

російський письменник

«Великий письменник російської землі», як в останньому листі до Толстого (від 24 червня 1883 р.) назвав його І. Тургенєв, за народженням і вихованням належав до вельможного дворянського роду. Поміж предків письменника по лінії батька — соратник Петра І, П. Толстой, котрий одним із перших у Росії отримав титул графа. Учасником Вітчизняної війни 1812 р. був батько письменника, граф М. Толстой. По материнській лінії Толстой належав до давнього роду князів Волконських, поріднених із князями Трубецькими, Голіциними, Одоєвськими та ін. вельможними сім'ями. По матері Толстой доводився родичем О. Пушкіна. Їхній спільний предок — відомий соратник Петра І боярин І. Головин. Одна із його дочок — прабаба поета, а інша — прабаба матері Толстого.Живучи у давньому родовому маєтку, Толстой ще в дитинстві почув сімейні легенди та перекази про війну 1812 р. і не таке далеке повстання декабристів. Уже в дитячі та підліткові роки у Толстого зародилася глибока зацікавленість вітчизняною історією. «Без своєї Ясної Поляни, — зізнавався він згодом, — я заледве можу собі уявити Росію та своє ставлення до неї». У Ясній Поляні Толстой зблизька бачив, як живе звичайний народ, що став його «найранішою любов'ю». Тут ще до того часу, як він познайомився з віршами Пушкіна, Толстой почув чимало народних казок, пісень, билин. Коли Толстому було дев'ять років, батько вперше повіз його у Москву, враження від зустрічі з якою були незабутніми. Перший період московського життя юного Толстого тривав менше чотирьох років. Він рано осиротів, втративши спочатку матір, а згодом і батька. Разом із сестрою і трьома братами Толстой переїхав у Казань. Там жила одна із батькових сестер, котра й опікувалася дітьми.Мешкаючи у Казані, Толстой два з половиною роки готувався до вступу в університет, де навчався з 1844 р. спочатку на «східному», а згодом на юридичному факультетах. Відомий тюрколог професор Казембек, котрий готував його до іспитів, був здивований лінгвістичними здібностями юного Толстого. У зрілому віці Толстой вільно спілкувався англійською, французькою і сербською; знав грецьку, латинську, українську, татарську, церковнослов'янську; вивчав давньоєгипетську, турецьку, голландську, болгарську та ін. мови. Не вважаючи себе поліглотом, Толстой, попри те, мав можливість знайомитися із творами багатьох зарубіжних письменників в оригіналі.Толстому йшов дев'ятнадцятий рік, коли він розпочав вести щоденник, який продовжував до смерті (у Повному зібранні творів щоденник займає 13 томів).Заняття за державними програмами та підручниками обтяжували Толстого-студента. Він захопився самостійною роботою з історичної теми і, покинувши університет, поїхав із Казані у Ясну Поляну, яку отримав після розподілу спадщини батька. Потім він відправився у Москву, де наприкінці 1850 р. розпочалася його письменницька діяльність: незакінчена повість із циганського побуту (рукопис не зберігся) й опис одного прожитого дня («Історія вчорашнього дня»). Тоді ж він розпочав повість «Дитинство» («Детство»). Незабаром Толстой вирішив поїхати на Кавказ, де його старший брат Микола, офіцер-артилерист, служив у діючій армії. Молодому Толстому баглося побачити війну своїми очима і перевірити власну відвагу. Вступивши в армію юнкером, він потім склав іспит на молодший офіцерський чин. Епізоди Кавказької війни Толстой змалював в оповіданнях «Наскок» (1853), «Рубання лісу» (1855), «Розжалуваний» (1856), у повісті «Козаки» (1852—1863). На Кавказі письменник закінчив повість «Дитинство», у 1852 р. опубліковане в журналі «Сучасник» («Современник»).Із початком

Кримської війни Толстой перевівся з Кавказу у Дунайську армію, що воювала проти турків, а потім у Севастополь, обложений об'єднаними силами Англії, Франції і Туреччини. Командуючи батареєю на бастіоні, Толстой проявив неабияку відвагу і був нагороджений орденом Анни і медалями. Восени 1856 p. Толстой вийшов у відставку і незабаром відправився у піврічну закордонну подорож, відвідавши Францію, Швейцарію, Італію і Німеччину. У 1859 р. Толстой відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей, а потім допоміг відкрити понад 20 шкіл у навколишніх селах. Письменник видавав педагогічний журнал «Ясна Поляна» (1862).

Восени 1862 р. 34-річний граф Толстой одружився з дочкою лікаря придворного відомства 18-річною Софією Андріївною Бере. Перші сімейні радощі створили у Толстого відчуття знайденого миру та великого щастя. Захопившись господарством, він примножив свої маєтки, купив землю

у Самарській губернії. Натомість дозвілля Толстой віддавав літературі і, перш за все, роману «Війна і мир», який він писав із «хворобливою впертістю і хвилюванням упродовж семи років».

Навесні 1873 p. Толстой розпочав і через чотири роки закінчив роботу над великим романом про сучасність, назвавши його за іменем головної героїні — «Анна Кареніна» («Анна Каренина»).

Після закінчення двох найзначніших творів у творчості Толстого настала певна криза, спричинена пошуками відповіді на «вічні питання»: у чому сенс життя? що є людина? для чого живе? куди прямує у своєму незнанні? Сумніваючись і віруючи, Толстой писав у своїх щоденниках: «Від душі кажу: допоможи, Господи!., нічого не хочу для себе. Готовий на страждання та зневагу, тільки би знати із самим собою, що роблю те, що слід!» Духовний перелом відбувся на межі 80-х pp. Вистраждавши свій новий світогляд, письменник знайшов у ньому опору для життя і подальшої творчості. На свій лад переосмисливши вчення Христа, Толстой зробив несподіване для себе відкриття: «Трапилося зі мною те, що трапляється з людиною, котра вийшла у справі і несподівано зрозуміла, що справа ця зовсім не потрібна, і повернулася додому. Я так само, як розбійник, повірив ученню Христа і врятувався». Відтоді розпочалося духовне переродження Толстого і, за означенням І. Буніна, його «звільнення».

У 80-х pp. з'явилися повісті Толстого «Смерть Івана Ілліча»(«Смерть Ивана Ильича») і «Холстомір» («Холстомер. История лошади»). Вони вразили читачів поєднанням глибокого психологізму з викривальним пафосом.

На початку 900-х pp. у житті Толстого відбулася подія, про яку писала преса всього світу: Найсвятіший Синод відлучив його від православної церкви, додавши прізвище письменника до переліку «єретиків», віровідступників, «слуг диявола». Проте «відлучення» від церкви не справило на Толстого особливого враження: коли петербурзький митрополит Антоній намагався знайти шлях для замирення письменника з офіційною церквою, Толстой відповів: «Про замирення мови бути не може». В останнє десятиліття письменник займався, як і завжди, напруженою творчою працею. З винятковим захопленням він працював над повістю «Хаджі-Мурат» («Хаджи-Мурат», 1896—1904), у якій намагався порівняти «два полюси владного абсолютизму» — європейський, уособлюваний Миколою І, і азіатський, уособлюваний ШамілемУ той самий час Толстой створив одну із найкращих своїх п'єс — «Живий труп» («Живой труп»).

Уважаючи обтяжливим поміщицький устрій життя у Ясній Поляні, Толстой кілька разів планував і тривалий час не зважувався її покинути. Проте жити за принципом «разом-порізно» вже не міг, і в ніч на 28 жовтня 1910 р. потайки покинув Ясну Поляну. По дорозі він захворів на запалення легень і змушений був зупинитися на невеличкій станції Астапово (тепер — Лев Толстой), де й провів свої останні кілька днів. 10 грудня 1910 р. Толстого поховали у Ясній Поляні, у лісі, на краю байраку, де в дитинстві він разом із братом шукав «зелену паличку», що ховала «таємницю», як зробити всіх людей щасливими.

Уайльд

Оскар

(16.10.1854-30.11.1900)

англійський письменник

Оскар Вайльд — поет, драматург і прозаїк, який найповніше втілив у своїй творчості художні принципи англійського естетизму.Народився О. Вайльд у у Дубліні в 1854 році. Культ краси, що панував у батьківському домі,

багато в чому визначив його особисті погляди на природу мистецтва. О. Вайльд здобув класичну гуманітарну освіту — він навчався у Трініті-

коледжі (Дублін) і в Коледжі св. Магдалини (Оксфорд). Після закінчення університету майбутній письменник оселився в Лондоні.На формування естетичних поглядів О. Вайльда значною мірою вплинули його університетські викладачі — визначні постаті в англійській культурі: Джон Рескін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва, і

Волтер Пейтер, автор багатьох досліджень з античного мистецтва й філософії. Особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, які О. Вайльд назвав «святим письмом краси». Підсумком досліджень Пейтера стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця

XIX століття — так званого «прерафаелітизму». Віддаючи належне

творчим пошукам представників цього напряму, молодий О. Вайльд пішов власним шляхом. Він приєднався до щойно утвореного естетського руху і став якщо не його головою, то найпалкішим проповідником ідей естетизму. Англійський естетизм 80—90-х років XIX століття багато в чому живився ідеями, що виникали у творчості англійських романтиків і прерафаелітів. Разом із тим, естетський рух, до якого долучився О. Вайльд, розвивався у складний взаємодії з найновішими течіями в європейському мистецтві — символізмом, імпресіонізмом і неоромантизмом.Основна вимога, яку О. Вайльд та його послідовники висували до мистецтва,— не копіювати природу, а відтворювати її за законами краси, недоступної для повсякденного життя. Не мистецтво відображає дійсність, а життя наслідує мистецтву,— вважав письменник. Мистецтво покликане створити новий світ, який є маренням, казкою, неправдою — і при цьому воно нічого не виражає, крім самого себе. Неправда, за О. Вайльдом,— форма вияву краси, а тому вона важливіша за голий практицизм повсякденності.

На початку 80-х років він видав свою першу книгу віршів (1881). У тому ж році письменник, вже широко відомий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання Америки» — за океаном він читав «естетські» лекції, проповідував ідеї «нового відродження в англійському мистецтві». Після поїздки до Америки Вайльд деякий час

жив у Парижі, а потім повернувся до Лондона. З 1882 до 1888 року він займався переважно журналістською діяльністю, писав літературні огляди

й рецензії. У 1888 році побачила світ збірка «Щасливий принц» та інші казки, а в 1891 році О. Вайльд видав оповідання, створені у другій

половині 80-х років, об'єднавши їх у збірці «Злочин лорда Артура Севіля

та інші оповідання».

Цього ж року з'явився роман «Портрет ДоріанаГрея», книга критичних нарисів «Задуми», збірка чарівних казок «Гранатовий будиночок». У 1894 році вийшла друком книга віршів «Сфінкс»..

Потім О. Вайльд звертається до драматургії і створює цілу низку п'єс —

від стилізованої, написаної французькою «Соломеї» (1891) до побутових комедій «Віяло леді Віндермір (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Ідеальний чоловік» (1894)і «Як важливо бути серйозним» (1895). На п'єси Вайльда із захватом відгукується Б. Шоу, вони стають модними, а сам

автор здобуває не лише літературний успіх, але й репутацію неперевершеного співбесідника, майстра парадоксів.

У травні 1884 року письменник одружився на Констанції Ллойд. Настав

час сімейного затишку та спокою. Щоб утримувати родину (у подружжя народилося двоє синів : Сіріл та Вівіан) Оскар влаштувався головним редактором журналу мод “Women`s world”. Але платні,яку він отримував було достатньо для зразкового сім'янина, а не для невиправного естета-бунтаря. Йому потрібні були зміни.Він дедалі рідше буває вдома,

вирішивши штурмувати позахмарну вершину: Уайтклуб- найстаріший та найконсервативніший клуб Англії. Його членами були міністри, лорди,

відомі політики, знать. Вайльд з легкістю заводить знайомства з найвідомішими та найвпливовішими людьми. Його слухають, ним захоплюються ,питають його порад.

Однак,життя влаштовано так,що досягнувши вершини,людині хочеться чогось діаметрально протилежного. У житті Вайльда саме так і сталося: невідворотне виникло в особі молодого красеня лорда Альфреда Дугласа.

Відтепер письменник живе лише для нього та заради нього… Слухання « за обвинуваченням в аморальних діях» завершилося арештом Вайльда. Розпочався справжній кошмар: кредитори рвали на частки його майно,

театри з поспіхом викидали з репертуару його п'єси, припинили продаж

його книжок. Сини змушені були з ганьбою залишити школу і виїхати з матір'ю в глуху провінцію.

У травні 1897 року термін ув’язнення сплив. Але місця на батьківщині для колишнього взірця для наслідування вже не було… Йому повсюди відмовляли в житлі, заштатні харчевні відмовляли в їжі, натовп погрожував розшматувати його…. Нечисленні друзі допомогли йому перебратися до Франції. Дружина, яка офіційно порвала з ним, все ж таки поставилася до колишнього чоловіка з жалем: призначила утримання 150 фунтів на рік з обов’язковою умовою: порвати з лордом Дугласом. Однак, Альфред

Дуглас почав переслідувати письменника і їхні відносини знову

відновилися. Знову почалися скандали, знову зявився душевний біль… Дружина відмовила в ренті, а Альфред ,виснаживши Вайльда остаточно кидає його на одинці з численними кредиторами та депресією. Оскар опиняється на вулиці.

Втім , у 1898 році останній твір письменника- «Балада Редінгтонської в’язниці» все-таки було надруковано.( Під псевдонімом С.3.3- тюремний номер Вайльда.) Твір було названо шедевром англійської літератури,його поява викликала цілий шквал обурення жорстокістю тюремного режиму… Але автора це вже не стосувалося. 30 листопада 1900 Оскара Вайльда- «Принца Парадоксу»- не стало.