Додаток №6
Доповідь на тему
«Чи хочуть діти, щоб їх так «виховували»?
Я дуже вдячна своїм батькам за дитинство, про яке згадую тільки з відчуттям щастя. Але деякі діти вважають, що «пережили своє виховання».
Згадують, що батьки дратували їх, лаяли, ображали, залякували і карали. Ніколи не виникало міркувань, що вони турбуються за майбутнє дітей. Пригадують, як мама питала: «А що я скажу твоєму батькові?» Або слова батька: «Думаєш, мені приємно вислуховувати, що ти накоїв? Чому я повинен за тебе червоніти перед іншими батьками? Чому не можна поводитися, як усі нормальні діти? Це ж сором який! Ти ганьбиш свою сім’ю!» Так, це чудове «Що люди скажуть?» Наші батьки боялися обвинувачень у тім, що вони погані батьки, що про їм скажуть вихователі, вчителі, їхні власні батьки, будь-які перехожі або бабусі, що сидять біля будинку. Ця незручність, цей сором за дітей, за їх неуспішність, невихованість зводили їх з розуму, дратували/ Думаємо, що багато батьків за це себе картають, розуміючи, що раз за разом зраджують власну дитину, що їхня нездатність допомогти своїй дитині обертається агресією, спрямованою проти них.
Мав рацію Джек Лондон, говорячи, що людині небезпечно бачити себе в справжньому світлі: жити тоді стає неможливим.
А потім доросла людина неодноразово повторювала: «Мої батьки ніколи мене не любили».
Один дорослий чоловік згадував, що коли до їхнього дому приходили гості, а це було дуже часто, мама завжди виглядала доброю господаркою та турботливою матір’ю. Але коли гості йшли, її обличчя ставало кам’яним.
У деяких дітей думки трансформуються у відчуття. Що вони не відповідають батьківським очікуванням, у інших – у відчуття, що батьки їх не люблять, або що вони їм тягар. Треті розуміють,що батьки більше турбуються про збереження свого обличчя, ніж про дитяче благо. Четверті намагаються провокувати своїх батьків – вибити, витребувати з них жалість, просту увагу або щиру турботу.
Майбутність дітей, що виховуються в таких умовах, незавидна. Хтось із таких дітей пускається в усі тяжкі гріхи – п’є, колеться, бродяжить. У неї нема відчуття, що вона комусь дорога, і вона сама собі перестає бути потрібною. В інших випадках людина просто замикається, таїть проблему в собі й сама поступово стає лукавою: егоїстом, що не здатний служити собі, тобто людиною, що служить чому завгодно – своєму страху, ненависті, безвихідності, але тільки не собі самій.
Все це не означає, що ми не повинні виховувати своїх дітей. Нам би це слід робити, як треба. Ми робимо це для себе. Це нам треба, щоб наші діти були щасливими, вихованими, освіченими ,люблячими й турботливими. І якби ми подумали таким чином, то змогли б знайти зі своєю дитиною спільну мову, а головне – не стали б робити того, чого потім ніколи не зможемо собі вибачити, - зрадництва.
Нам хочеться буди «гарними». Але «гарний» чи «поганий» - це оцінка, і тільки «щасливий», «радісний» - це стан. Ми немов би вислужуємося перед кимось замість того, щоб жити. Треба відповідати за свої вчинки.
Давайте проявляти альтруїзм заради своїх власних дітей. Чого б ми хотіли побажати своїм власним дітям? По-перше, щоб вони були здоровими, щасливими. По-друге. хочеться, щоб вони були культурними, освіченими, привчилися до порядку й розуміння багатьох «важливих» речей, по-третє, хочеться, щоб у них склалося професійне життя, щоб справа, якою вона буде займатися, була їй цікава, одночасно приносила б гарний заробіток, по-четверте, нам не байдуже його «особисте життя» - власне особисте і сімейне.
Як же зробити дитину трохи щасливішою?
Ситуація склалася б зовсім інакше, якби батьки, починаючи свій хрестовий похід за «щастям» дитини, а по факту – на дитину і проти дитини, задумалися: «А кому, власне, все це треба?» Далі б їм слід було б взяти себе в руки, стиснути всю свою волю в кулак й засвідчити правду й нічого, крім правди: «Цього я хочу, це мені треба».
Після всіх цих викриттів можна приступити й до виконання свого батьківського обов’язку. Ми усунули всю неправду, приховану в наших відносинах з дитиною: помилкову батьківську впевненість у тому, що їхнє виховання потрібно дітям, а не їм самим. Дитині потрібно, щоб її любили, а не виховували. У нас з’являється можливість скористатися виховними порадами.
У нашому розпорядженні завжди є дві сили – позитивні й негативні підкріплення. Це коли людина відчуває задоволення після здійсненою роботи. З негативним підкріпленням ситуація аналогічна – при здійсненні тієї або іншої дії після неї відчуваєш гаму неприємних почуттів. Розглянемо їх на прикладі.
От дитина робить уроки. Але видно, що ніякого задоволення це заняття їй не приносить. Вона постійно відволікається, вирішує завдання тяп - ляп. І це зрозуміло:уроки – це річ виключно нецікава, а крім того можна отримати двійку. Дитина не розуміє, навіщо треба вчитися, і без навчання себе добре почуває.
Вона ж не уявляє себе тридцятирічною, вона не знає, що ці знання будуть необхідні їй для мільйону найрізноманітніших речей. Дитина дивиться на це з іншої дзвіниці. Уроки для неї – це безглузда і вкрай неприємна витрата сил. Тому те, що для вас - « тяп – ляп », для неї – подвиг і жертва, які вона щодня приносить своїм батькам.
А як ми вчиняємо, коли бачимо це «тяп-ляп»? Ми думаємо: «Ну що ти такий бездара! Хіба це незрозуміло – від твого навчання залежить твоє майбутнє життя!» Деякі додають: «От я у твої роки!» У дійсності ж ми, так само як і наші діти, не хотіли у свій час робити задані уроки. Хто писав цей текст, дуже дивна людина. Навіщо ж узагальнювати? Наприклад, я навчалася у класі, де учні прагнули до знань.
Особисто я так любила школу, що бігла туди навіть хворою. Нізащо не хотіла пропустити один день. Минуло 4 0 років, але я згадую лише добре і про вчителів, і про батьків, і про однолітків. Ми дуже часто зустрічаємося з однокласниками, спілкуємося, підтримуємо одне одного.
Ми і наша дитина – це жителі різних планет. У нас різні цінності, різні інтереси, різні уявлення про життя. Клод Гельвецій говорив: «Бажання – це рушійна сила душі; душа, позбавлена бажань, застоюється. Потрібно бажати, щоб діяти, і діяти, щоб бути щасливим».
І що ж ми в такий спосіб зробили?
Ми взяли і власними руками сформували в нашій дитині негативне підкріплення відносно навчання. Створили в її голові асоціацію: «уроки – це стан, при якому погано». Простіше кажучи, ми самі відбили в ній бажання вчитися. От і думай тепер, що ти робиш для себе, а що – для іншого; що для свого роздратування, а що – для своєї дитини; що для своєї ролі гарних батьків, а що – собі на благо й своєму маляті на радість.
Зрозумівши, що освіта дитини потрібна вам, а не їй, ви перестаєте на неї давити, дратуватися й сваритися. Ви вже не зможете сприяти її успіхи як належне, а будете їм щиро радіти. І чи треба говорити, що заради цієї батьківської радості і будь-яка дитина піде на все – розіб’ється, гори зверне, зірку з неба дістане. Пригадайте, з яким задоволенням ви робили у свій час щось приємне для своїх батьків. Пригадайте, як вам було радісно їх радувати. У результаті навчання перестане сприйматися дитиною як якесь неминуче зло, і вона, досить імовірно, змінить до нього своє ставлення.
І тоді вам більше не доведеться роками щодня аргументувати тезу про необхідність і важливість навчання, дитина сама вам розповість, , як це їй вигідно – добре вчитися.
Коли відомий фізіолог дресирував свою собаку, він давав їй м’ясо відразу після вимкнення світла. Якби він тільки обіцяв собаці: «Коли-небудь ти зрозумієш, як це важливо!» Можливо дадуть за це відкриття Нобелівську премію, або колись тобі поставлять пам’ятник. Учений не зумів би відкрити теорію про рефлекси.
574
90 568 
