«І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов…»

«Українські письменники - ювіляри 2017 року»

Інформаційна закладка

315 р. від дня народження

- Григоровича-Барського Василя Григоровича (01.01.1702-1747) українського письменника, мандрівника, рисувальника

300 років від дня народження

- Кониського Георгія (01.12.1717-1795), українського письменника, педагога, церковного і громадсько-культурного діяча

295 років від дня народження

- Сковороди Григорія Савича (03.12.1722-1794), українського просвітителя, філософа, поета, музиканта

240 років від дня народження

- Ломиковського Василя Яковича (26.01.1777 – бл. 1848), українського історика, етнографа, перекладача

205 років від дня народження

- Гребінки Євгена Павловича (02.02.1812-1848), українського  письменника

190 років від дня народження

- Дідицького Богдана Андрійовича (01.02.1827-1909), українського письменника, публіциста, видавця, громадсько-культурного діяча

- Глібова Леоніда Івановича (05.03.1827-1893), українського поета, байкаря, драматурга, театрального критика

- Андрузького Георгія Львовича (07.06.1827-1864), українського поета, публіциста, громадського діяча 180 років від дня народження

180 років  від дня народження

Митрака Олександра Андрійовича (16.10.1837-1913), українського письменника, фольклориста і етнографа

175 років від дня народження

 - Мови Василя Семеновича (13.01.1842-1891), українського письменника

- Авдиковського Ореста Арсеновича (23.04.1842-1913), українського письменника, публіциста, етнографа

165 років від дня народження

- Заклинського Романа Гнатовича (08.04.1852-1931), українського літературознавця, історика, етнографа

 160 років від дня народження

- Чайковського Андрія Яковича (15.05.1857-1935), українського письменника

- Манастирського Олександра Дмитровича (22.06.1857-1920), українського письменника, драматурга

155 років від дня народження

- Кирчіва Павла Олексійовича (16.03.1862-1916), українського письменника, педагога і громадсько-культурного діяча

- Кравченка Василя Григоровича (08.05.1862-1945), українського етнографа і письменника

- Кузьменка Миколи Лавріновича (15.11.1862-1942), українського письменника

- Тогобочного Івана Андрійовича (24.11.1862-1933), українського драматурга, актора і театрального діяча

150 років від дня народження

- Бохенської Євгенії Іванівни (03.01.1867-1944), української письменниці

- Коваленка Григорія Андрійовича (09.02.1867-1938), українського письменника

- Колесси Олександра Михайловича (12.04.1867-1945), українського літературознавця, мовознавця, фольклориста і поета

- Маковея Осипа Степановича (23.08.1867-1925), українського письменника, фольклориста

- Йосифовича Дмитра Григоровича (06.11.1867-1939), українського письменника і перекладача

145 років від дня народження

 - Шабленка Антона Яковича (17.01.1872-1930), українського письменника

- Запорожченка Івана Даниловича (24.02.1872-1932), українського народного поета-кобзаря

- Коробки Миколи Івановича (06.05.1872-1921), українського  фольклориста і літературознавця

- Малицької Костянтини Іванівни (30.05.1872-1947), української поетеси-пісняра, драматурга

- Роздольського Осипа Івановича (29.09.1872-1945), українського фольклориста, педагога і перекладача

- Лепкого Богдана Сильвестровича (09.11.1872-1941), українського письменника, історика літератури, громадсько-культурного діяча, художника

140 років від дня народження

- Глушкевича Маріана-Костянтина Феофіловича (31.03.1877-1935), українського поета-модерніста

- Комарової Галини Михайлівни (11.04.1877-1938), українського поетеси, перекладача

- Косач-Кривинюк Ольги Петрівни (26.05.877-1945), української письменниці і перекладачки

- Хоткевича Гната Мартиновича (31.12.1877-1938), українського письменника, актора, мистецтвознавця, режисера, бандуриста, композитора

 135 років від дня народження

 - Козоріса Михайла Кіровича (02.03.1882-1937), українського письменника

 - Тесленка Архипа Юхимовича (02.03.1882-1911), українського письменника

- Алчевської Христини Олексіївни (16.03.1882-1931), української поетеси і педагога

 - Дорошенка Дмитра Івановича (07.04.1882-1951), українського літературознавця, історика, бібліографа, публіциста

- Карпенка Єлисея Андрійовича (23.06.1882-1933), українського письменника, актора і театрального діяча у США

- Богдановича Анатолія Максимовича (03.07.1882-1914), українського письменника

- Єрофеїва Івана Федоровича (08.10.1882-1953), українського письменника, літературознавця

- Ткача Клима Автономовича (1882-1943), українського поета і громадського діяча

- Капельгородського Пилипа Йосиповича (26.11.1882-1942), українського письменника, драматурга

- Ненадкевича Євгена Олександровича (29.12.1882-1966), українського літературознавця і педагога

130 років від дня народження

- Кржижановського Сигізмунда Домініковича (11.02.1887-1950), українського і російського письменника, мистецтвознавця, перекладача

- Заклинського Ростислава Романовича (20.10.1887-1974), українського літературознавця, письменника

- Назаревського Олександра Адріановича (12.12.1887-1977), українського літературознавця

125 років від дня народження

- Коцюби Гордія Максимовича (14.01.1892-1939), українського письменника і журналіста

- Хуторяна Антіна Семеновича (26.01.1892-1955), українського письменника, перекладача

- Василашка Івана Дмитровича (16.03.1892-1974), українського літературознавця і педагога

- Бондаренко Марфи Сидорівни (02.07.1892-1970), української народної поетеси

- Тудора Степана (25.08.1892-1941), українського письменника

- Новицького Михайла Михайловича (20.09.1892-1964), українського літературознавця

- Михайличенка Гната Васильовича (09.10.1892-1919), українського письменника і громадського діяча

- Заливчого Андрія Івановича (26.10.1892-1918), українського письменника і громадського діяча - Куліша Миколи Гуревича (18.12.1892-1937), українського драматурга, театрального діяча

- Семенка Михайла Васильовича (31.12.1892-1937), українського поета, теоретика мистецтва, лідера українського футуризму

 120 років від дня народження

- Кулика Івана Юліановича (26.01.1897-1941), українського письменника

- Маланюка Євгена Филимоновича (02.02.1897-1968), українського поета, мистецтвознавця, літературознавця

- Гренджі-Донського Василя Степановича (23.04.1897-1974), українського письменника у Чехословаччині

- Ірчана Мирослава (14.07.1897-1937), українського драматурга і прозаїка

- Сопілки Мирослави (29.07.1897-1942), української письменниці

- Микитенка Івана Кіндратовича (06.09.1897-1937), українського письменника, театрального діяча

- Поліщука Валер’яна Львовича (01.10.1897-1942), українського письменника

- Борзяка Дмитра Семеновича (06.11.1897-1938), українського письменника

- Качури Якова Дем’яновича (09.11.1897-1943), українського письменника

- Головка Андрія Васильовича (03.12.1897-1972), українського письменника

- Тена Бориса (09.12.1897-1983), українського перекладача, поета

 - Хомичевського Миколи Васильовича (09.12.1897-1983), українського поета, перекладача, хормейстера, педагога

- Бандрівського Дмитра Григоровича (23.12.1897-1983), українського поета, прозаїка 

115 років від дня народження - Минка Василя Петровича (14.01.1902-1989), українського драматурга, прозаїка

- Усенка Павла Матвійовича (23.01.1902-1975), українського поета

- Лятуринської Оксани Михайлівни (01.02.1902-1970), української письменниці і скульптора

- Славятинського Миколи Андрійовича (1902-1983), українського критика, літературознавця, перекладача

- Заховая Юрія Андрійовича (15.02.1902-1951), українського драматурга

- Кирилюка Євгена Прохоровича (18.03.1902-1989), українського літературознавця, критика

- Гірного Василя (14.04.1902-1981), українського письменника у Польщі

- Ковганюка Степана Петровича (26.04.1902-1982), українського перекладача, письменника

- Лівицької-Холодної Наталі (15.06.1902-1997), української поетеси, перекладачки

- Іванченка Івана Семеновича (22.07.1902-1987) українського поета

- Галана Ярослава Олександровича (27.07.1902-1949), українського письменника, драматурга, публіциста

- Громіва Олеся (17.08.1902), українського письменника

- Заянчківського Дмитра Пилиповича (17.08.1902-1944), українського письменника

- Донченка Олеся Васильовича (19.08.1902-1954), українського письменника

- Яновського Юрія Івановича (27.08.1902-1954), українського письменника і драматурга

- Шевченка Івана Івановича (21.09.1902-1977), українського поета і журналіста

- Бурлаки Федора Миколайовича (29.09.1902-1972), українського письменника

- Зорі Юхима Петровича (29.09.1902-1971), українського письменника

- Жигалка Сергія Йосиповича (19.10.1902-1938), українського письменника

110 років від дня народження

- Іри?ни Ві?льде (справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон)  (5.05.1907-1982),  української письменниці

- Ми?сика Василя Олекса?ндровича  (24.07.1907 -1983), українського поета, перекладача

- Трублаїні Миколи Петрович (25.04.1907 - 1941), українського письменника

- Хижняка Антона Федоровича  (8. 12. 1907 - 1993), українського письменника

- Левинської Ірини Омелянівни (травень 1907 - 1990), української письменниці, новелістки та поетеси

100 років від дня народження

Усний журнал (До 105-річчя А.С. Малишка)

«І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов…»

1 сторінка. Душа поета починається з дитинства.

1.Слайд №1-4 Сьогодні ми пройдемо життєвими і творчими стежками та дорогами нашого славетного неперевершеного поета - пісняра Андрія Малишка, 105-літній ювілей якого відзначають у листопаді, переглянемо його сімейні фото, доторкнемося до його поезії, зачаруємось вкотре його піснею…

2.Багата українська природа наколисала поетові невичерпний талант співця. Золоті крупинки, зібрані протягом життя , віддав рідному народові золотим зливком.

Перлини творчості здобував з глибини душі, відгранював у своєму виданні, оправляв у сяючі високим натхненням рядки.

3.Збирав «широкі розсипи пісень» у невсипучому поетичному труді, збирав, як трудяга-ратай збирає врожай на своїй ниві.

І Малишкові зерна поезії були ваговитими , добірними , запашними , бо він засівав своє поетичне поле словами , і вони рясно родили йому милозвучну пашницю.

4.№5. Той незабутній вогник отчого дому, - згадував поет, - де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя».

Одне слово – ріс як і всі сільські діти. Тільки, може уважніше від інших вдивлявся в зелені обухівські поля, пильніше вслухався і в спів жайвора над ними, і в материнську пісню.

І все бачене, почуте міцно карбувалось у дитячому серці, щоб колись спалахнути самоцвітами поезії…

5.Так, я тут жив, отут я походив,

Де із віконця промінь б’ється в очі,

Де вік новий встає у темні ночі

Поміж доріг і обважнілих нив.

Звідси, з дитинства, бере витоки народність його поезії - найвища проба, якою позначається творчість митця.

6.Сусіди з батьком радили мені

З дитинства стати в праці хліборобом,

Одвічним другом плуга і гречок,

Дощів осінніх в ночі вересневі

А я обрав нелегке ремесло

Шукати слово скарбом таємничим,

Плести й кромсати свій убогий вірш –

Блідий відбиток дійсності людської.

7.Батькові були присвячені такі рядки:А ти, посивілий, в низенькій хатині

Рівняєш підошву, постукуєш тихо,

Щоб хлопців не дай Бог, - синів твоїх, нині

Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.
П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,

Середлітку – десять, чотири – малому.

За шевство просив копійчану оплату:

-Синам же рости! Відпочинем потому.
Все чоботи шив. Я пригадую, марю:

Рибалкам в заброди, дівчатам – однако.

Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,

Мій батьку далекий, старий кожум’яко!
Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу,

Літа, наче коні, промчали на мості,

А ми ж із тобою похожі на вдачу

І щирі занадто. І дуже запрості.
Тому нам і щастя нелегке на світі,

Дорога крута, а не стежка обічна;

З морозом – узимку, із спекою - вліті.

Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

8.№ Мати ,Ївга Базилиха, часто ходила босоніж саджати, полоти та збирати урожай. Вона так звикла до землі, що й гостюючи у столиці, в сина, носила взуття за плечима, роззутою ходила київськими тротуарами.

Вона чудово співала. Ївгу Базилиху не переспівали навіть М. Рильський і Остап Вишня. Андрій Малишко з цього приводу згадував: ,, Найбільше пісень, які я знаю, дала мені мама. Її слухав і сам Максим Рильський. Він багато знав пісень, а все ж менше від старенької. Пригадую, як схвильовано Максим Тадейович цілував їй руку

Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює… І тоді Андрій перекомпоновував пісню по – своєму: ні, не вбито козака – поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита… Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення. Та жага віршувати, творити не вщухала, і , власне, вона й повела з Обухова до Києва.

9.№16,17 У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, бо людина смертна, а лише народ живе вічно.( Звучить мелодія пісні «Стежина»)

2 сторінка. 10. Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання.

Героями творів Малишка є ,, хлібороби й сівачі ”, прості робочі люди. Бригадир Хома Метелик, що вік звікував у горі та біді, не розгубивши душевну доброту, старий чоботар Микита ( ,, все життя розповідав про ніжність, хоч її не бачив цілий вік “), перший вчитель Трохим Іванович, лісник Оксен, що вміє в немудрій мелодії сопілки передати шум лісу і солов’їну пісню, це від них брав юний Малишко «пісенну силу» для свого слова.

І завжди пам’ятав мамині два слова «мудрим будь і мужнім будь в житті…»

11.Правда

Мене навчала мати ще колись:

Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті. –

Скупі два слова. Нелегкі два слова.
У мудрості свої закони є:

І цвіт, і злет, і несходимі пущі.

Пізнай краплину і течіння зір,

Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,

А правда лиш одна – вона колюча,

Гірка й жорстока. І завжди в біді.
Тож мужнім будь – оборони її,

Карай себе і серце рви на частки,

Збивай коліна в кров,

Упавши – встань,

І знов іди, і знов шукай її.
Як проклянуть лукаві – проклянися!

Як одречуться друзі – що ж, даремно,

Залишать рідні одного – хай так!

Як треба вмерти – тілом ляж за неї,

Ох, нелегкі два слова.

Нелегкі! (1964)

12.Як ніхто до нього в поезії 30 – х років А. Малишко наповнив свої вірші голосами живих, конкретних людей і теплом їхніх сердець.

Як не згадати вірш «Учитель», присвячений улюбленому вчителю Трохиму Івановичу.

І тиха осінь, мрійна, яснолиста,

Несла в серця надію і тривогу,

Як ми пішли учитися до міста

І вчитель нас проводив на дорогу,

Потиснув кожному смагляву руку:

Учіться ж добре! – мовив на розлуку.

І ми пішли, палкі, веселозорі,

За нами сонце і тривожні хмари,

А він стояв на синьому просторі

І вслід зорив крізь темні окуляри.

Хоч кожен з нас пройшов доріг немало,

«учіться ж добре» ! в душу нам запало.
І ми послухали, і ми учились,

Цю істину взяли собі навіки,

Щоб нам життя оберігали крила,

Всю землю, молоду і яснолику…
О земле рідна, земле пребагата!

Куди я не піду, куди не гляну,

Та де б не був, де б не шукав дороги,

Я не забуду вчителя старого…
Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу.(Звучить пісня «Вчителько моя»)

3сторінка. Воєнні фронтові дороги.

13.Наступним етапом в житті А. Малишка стали воєнні фронтові дороги.

Із першими добровольцями А. Малишко пішов на фронт. Понад два роки працює він військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», в партизанській газеті «За Радянську Україну».

Наче закличний звук сурми, звучать назви книг Малишка, написані у роки війни:

1941 – «До бою вставайте»

1942 – «Україно моя», «Понад пожари»

1943 – «Слово о полку», « Битва»

1944 –« Полонянка».
Його полум’яні вірші читали солдати на всіх фронтах. До речі, листівки з віршами Малишка часто розкидали з літаків над окупованою територією. І вдома, в Обухові, зазвичай тільки завдяки цим віршам знали, що Андрій ще живий. У роки війни на фронті, і особливо загонах, співали його пісні «Ми не маємо поля й хати», «Як збирались хлопці до загону», «Партизанська».

14.Мало хто знає й про те, що Малишко іноді сам створював мелодії до своїх віршів. Як розповідав письменник Данило Бакуменко, Андрій Самійлович досить вправно грав на баяні. На фронті часто під його акомпанемент співали пісні. А пісня Малишка «Хусточка червона» в обробці З. Остапенка облетіла всі фронти.(Звучить мелодія пісні)


У роки Другої світової війни Андрій Малишко створює оповиті романтикою образи наших воїнів. Такі герої «Балади про танкіста», «Балади про комвзводу», «Балади про Зозулю». Як бачимо, поет часто вдається до жанру балади. Це тому, що надзвичайний, легендарний героїзм наших воїнів вимагає такої ж піднесеної романтичної форми. Андрій Малишко пильно вдивляється в душу вояків. Буденні професії, освітлені променем його поезії, спалахують такою красою, такою величчю, що стають нам рідними, близькими й зрозумілими. Ну що б, здавалося, кашовар? Найбуденніша, найскромніша військова спеціальність. Кашовар – і героїзм? Кашовар – і романтика подвигу чи багатство душі? Ніби якось не в’яжуться ці слова між собою. Але в однойменному вірші поет зумів розкрити велике серце непримітного трудівника війни.

15.Кашовара ми звали – харчонарком.

Люди пробачать за гордість нашу.

Сто тисяч разів махнув черпаком,

Тисячу разів наготовив кашу.
…Був кашовар мовчазний в ті дні,

Як хто не вертався з передової;

- Значить, - казав він, - тепер ми одні,

А може, ще прийде? Каша постоїть…
Хоч було відомо: згорів дотла,

Уже ні дихання нема, ні тіла,

А він, кашовар, біля котла

Беріг йому кашу, щоб не згоріла.
Як чутка пройшла з долин до Карпат,

Що війна закінчена і кухні не треба, -

Він випив горілки, узяв автомат,

Стріляв увесь вечір в засніжене небо.
Неначе згадав провину свою,

Що не так зварив чи подав невміло,

Неначе скликав усіх, що в бою

Упали і каші його не доїли.

1 учень

4сторінка. Повоєнні ( аж до 1956) роки були психологічно найскладнішими у творчій біографії Малишка. Страшні чистки і репресії дивом обминули Малишка. Хоча він нерідко грався з вогнем.

«Вижити Малишку в тих страшних умовах допомогло те, що він був дуже популярним, занадто високим і помітним навіть для нещадної репресивної машини. А ще мав приязні стосунки з Хрущовим, з яким познайомився на війні»,- припускає старший науковий співробітник музею – садиби А. Малишка Олена Артюшенко.

-. Творче відродження А. Малишка почалося з хрущовським «потеплінням» і реалізувалося в збірці «Що записано мною» (1956) справді гідною таланту поета.

2 учень

5.сторінка,, Буду те говорити, що в серці записано мною “, - заявляв поет. Тихою елегійною зажурою затамувалося любовна лірика А. Малишка.

Андрій Самійлович – щирий і тонкий лірик. Він уміє помітити й відтворити в поезії найглибші почуття, найтонші порухи людської душі…

3Учень .

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку,

Крикну: прийди! – і прийдеш неминуче,

Крикну: рятуй! – і воскресну в рятунку.

4Учень .

А я тобі віддам і шум дібров,

І літ моїх витку недовгу стежку,

І все, що маю, все що мати міг,

Небес весняних золоту мережку

Встелю тобі кохана, біля ніг.

5 учень. Перше кохання, неповторне й полохливе, ніжне, як цвіт яблуні… Це його відгомін постійно вчувався в поезії Малишка.

Йому дуже подобалась Катруся – вродлива, чепурненька, гарно вчилася, мала чорні глибокі очі з ясним, а часом ніби трохи сумовитим поглядом. Певно, він теж був їй до вподоби, бо не раз відчував на собі її погляд.

6 Учень

Ти у всім лишила свій дарунок,

Спогад твій, напевне, по мені,

У березах сік, немов цілунок,

І дихання – в вітрі вдалині.

Щебет сміху – у струмку на схилі,

В гомін плеса край мого села,
Дві коси, як дві надії, милі,

В хміль зелений в лузі заплела,

Від очей – в росі твої жарини,

Слід лишила стежечка крута,

Гіркота ключої ожини –

Теж твйого смутку гіркота.

Все твоє: і ці сліди дівочі,

Цвіт і небо, й нерозрив-трава,

І ранкове сонечко із ночі

За твоєю тінню ожива.
7 Учень .

Я забув, що й плачуть з поцілунку

Що й хороше слово є рідня,

Ждав твоїх очей, немов рятунку,

Посмішки твоєї, наче дня.

Дня за днями і за літом літо,

Три й чотири, й п’ять предовгих літ.

Буйне сонце снами не сповите,

Погляд твій несло, як заповіт.

Всі мої сподіванки й надії,

Слова цвіт, посіяний колись,

І розлуки, й весни молодії

В погляді твоєму заплелись.

Є в любові гіркота й порада,

Може, в інших – зайва похвала,

А твоя ж людська ласкава звада

Вже мене повік оповила.

8 учень. Протягом усього життя Андрій Малишко згадував свою першу, ще дитячу любов. Будучи вже одруженим з іншою жінкою, він дізнається про смерть Катрусі (після невдалого заміжжя, хвороби) і дуже тяжко переживає.

Учень.І я туди вернусь доріжками,

Де хмарять сни гудкові сплески,

Дубам і просторам волошковим

Своїх пісень лишу адрески!

Як поет – лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики – це пісні, покладені або ще не покладені на музику : «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе виміряв, ніжну й жагучу…», « Я забув, що й плачуть з поцілунку…» Кохання – немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш:

Крикну: прийди! – і прийдеш неминуче,

Крикну: рятуй! – і воскресну в рятунку.


6.Наступна сторінка в житті А. Малишка привела поета до співдружності з композитором Платоном Майбородою.

9 учень. Поетом – піснярем увійшов у наше життя Андрій Самійлович Малишко. Міцна творча дружба поєднала народного поета з воістину народним композитором Платоном Майбородою. Завдяки їхньому спорідненому талантові твори митців стали яскравими діамантами української пісенної скарбниці. Їхня пісня «Про рушник» уже давно набула слави народної, як, власне, й інші твори Малишка, як – от «Київський вальс», «Стежина», «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Запливай же, роженько весела», «Моє кохання»…

Особливістю поезії Малишка є її музикальність. Ідучи від джерел народної пісні, він відтворює свої думки, почуття, здебільшого у формі струнких римованих чотиривіршів (катренів), як це характерно для української пісні.

10 учень. Андрій Самійлович і співак був гарний, мав ліричний баритон. Так, як співав народні пісні Малишко, не співав ніхто з видатних українських поетів. Його гострі сірі очі на мужньому вилицюватому обличчі яскраво передавали стан поетичної душі під час співу.

Пісні писати він почав уже в період ранньої творчості. Зокрема, на пропозицію О. Довженка, з яким вони були в дружніх стосунках, Малишко написав кілька пісень для кінофільму ,, Щорс “.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це - ,, Пісня про рушник ” , яку народ усе – таки називає по – своєму, любовно ,, рідна мати моя… “.

(. Давайте послухаємо цю пісню.)

(Виконання « Пісня про рушник»)

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші блакитні твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

11.І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
Широко відомий «Рушничок» починав своє життя у кінофільмі «Літа молодії». Під час демонстрування фільму пісня блискавично облетіла всю країну, зачарувала слухачів мелодією і змістом – безмежною любов’ю до матері, що злилася з вишиваним рушником і материнською ласкавою усмішкою.

12.Це гідний пам’ятник Матері , який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов’язано все від народження до останнього шляху.

Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір.

Учень 13.

Щось, брате, ти про рушничок завів,

Не життєва, сказать одверто, тема.

От якби вже роман або поема -

Ушкварив би вже епохальний спів,

Ото б було!

- Ну , що ж би, всяк було…

Отак воно у пісні зацвіло,

Як склалося. В осінні темні ночі

Той рушничок попавсь мені на очі,

В червоно-чорнім кольорі двійнім

Землі й пожару, туги й перемоги.

Багрець зорі і чорнота дороги

Ночей війни, що вишита на нім.

Його мені подарувала мати,

Щоб я не смів ту землю забувати,

Де їв хліб-сіль і знав солоний піт,

І радощі малі у отчім домі,

І перші смутки, серцю невідомі,

Із багрецем зорі біля воріт .

І я його, мов долю, простелив,

Мов юності далекої відлунок,

Той найдорожчий матері дарунок,

На молодий, грядущих днів, налив.

І ще скажу, тих слів мені не жаль:

Як ним утруся – краще бачу даль.
14.учень. Цікавий момент з історії знаменитого «Рушничка». На дачному обійсті в Кончі-Озерній на фронтоні будиночка майстри-будівельники намалювали рушник. Виявляється, коли будівельники, обкладаючи цеглою хату, дізналися, що в ній мешкає автор знаменитої пісні про рушник, подарували Андрієві Самійловичу таке мальоване диво на будинку.

Народний поет за свою працю мав чимало виявів пошани, слава його була повсюдною, але оцей скромний знак подяки від простих людей – мальований рушничок – Андрій Самійлович ставив над усе. Взагалі Малишко пишався тим, що його пісенні вірші лунають так широко, що «Пісню про рушник» залюбки співають прості люди на Уралі, в Білорусії, у Прибалтиці і, навіть, за океаном.
15- Другий момент. Василь Трубай, письменник і кінодраматург, керівник обухівської літературної студії імені Малишка розповів випадок. Він був запрошений у Канаду в м.Едмонтон на міжнародний поетичний семінар. Їдучи вранці в міському автобусі, письменник раптом із динаміка почув знайому мелодію і проникливий голос (це була Квітка Цісик) заспівав: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…» Він ледве стримався, щоб не крикнути на весь автобус: «Люди, послухайте! Це ж Малишко! Мій земляк із Обухова! Тут, у Канаді, звучить моя рідна мова! І не на сцені, не на зборах української діаспори, а просто ось в громадському транспорті на вулицях англомовного міста…». І Василь Трубай, не соромлячись сліз, слухав пісню. Раптом відчув, яким рідним для нього став Малишко і яку містичну силу мають слова, якщо вони сказані справжнім поетом!


1. У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли поетові безсмертну славу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому,сказати, й сам не знаю…»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

Учень 2
Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краї

Одним одна біля воріт.
На вечоровім видно крузі,

Де обрій землю обніма,

Нема кінця й темнім лузі,

Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.
Дощами мита перемита,

Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа

Мій ревнивий біль і ревнивий жаль.

Учень 3.. Стежина життя… Якою вона буде і де проляже? Чи десь на чужині, чи в ріднім краю?... одним одна … Єдина… найдорожча… Поет не закликає кидатися у далекі світи за приморським щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною – тією, що в’юниться «між круглих соняхів» і веде на батьківщину…
У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. На нас чекає безліч стежин, безліч незвіданих доріг. І кожному треба буде розпізнати свою, єдину стежину. І де б вона не пролягла, куди б не направила нас, - нехай ця стежина неодмінно буде щасливою! Ніколи не забуваймо стежину до батьківського порога.
(Звучить пісня ,,Стежина”)