Казка "Дівчина - лебідь"

Жила – була, життя проживала сім’я. Чоловік не мав ні до чого талану, жінка була бідна, але гарна. В них росла донька білява – Лебідка. От чоловік закинув мішка за плечі та й пішов світ за очі – шукати долі – талану.

А жінка поплакала над долею, що біда та злидні їх обсіли. Донці вона пісні співала – долю їй виливала. Гарно мама не лише співала, а й золотом, сріблом і шовком вишивала. Доньку Лебідку навчала – «Вчись донечко – знання за плечима не носити». Та доля з недолею боролися . І від нестатків , і від злиднів мати – змарніла та йпомерла. Лебідка ж стала гарною дівчиною з білими косами п пояс. Коли дівчина їх на призьбі розчісувала, то пісні співала – людям здавалося , що то біла птаха на призьбі сидить, то ж кожного це за душу брало. Недалеко жила колдуння Гаптуня. Побачила вона одного разу Лебідку,

підійшла, запитала: «Чого дівчина тужиш, чого в світі мариш, за що душу віддаси ?» Лебідка сказала, що хоче жити вільно, як птаха, побачити батька та привітати маму, до неї пригорнутися. «То ти не мужа ждеш, а батька, не сім’ї хочеш, а материної любові!» - здивувалася Гаптуня. «То хай по твоєму буде» - сказала і дала дівчині настою і наказала вранці з першими променями випити цю настоянку.

Випила Лебідка напою і птахом білим стала. Крилами змахнула і до тата полетіла. Покружляла над степом, над могилами. Побачила могили і мами і тата. В небі кружляла – кричала і їх звала. Крик душу рвав болем. Лебідка за своїми батьками кричала.

Та час пройшов і Лебідка до дому прилетіла, до відьми завітала. Прохала повернути їй людську подобу. Зжалилася відьма , та лише за умови вишивати для неї речі золотом і сріблом: одяг, постіль, рушники. Так і шила Лебідка білих птахів – лебедів золотом і сріблом.

Тож маємо тепер багато лебедів на рушниках, скатертях, постільній білизні, серветках .