Фортеця, що не захищає

Загальновідомо: сім’я для дитини — фортеця, яка забезпечує захищеність, створює психологічний комфорт, збагачує першим життєвим досвідом. Тут здійснюється базова соціалізація, залучення малюка до загальнолюдських цінностей. Завдяки батькам малеча вчиться розуміти, що її люблять, і сама виявляє любов до них. Почуття любові — невід’ємна умова здорового душевного розетку й рівноваги.

«Особистість починається з любові» — стверджує у своїй книзі «Генез существования личности» С. Максименко.

Кожна доросла людина часто подумки повертається у своє дитинство, згадує своїх батьків, щоб відновити сили на життєвому шляху, зануритися в теплі, лагідні води батьківської любові й відчути умиротворення та душевний комфорт. Сучасна сім’я нині переживає непрості часи: погіршення матеріального становища, невпевненість у завтрашньому дні, а звідси й зниження народжуваності, ускладнення взаємин. На жаль, сьогодні подружнє життя багатьох родин закінчується крахом — розлученням, у результаті чого зростає «армія» дітей, які вже в дошкільному віці пережили кризу втрати. І тоді рідний дім перестає бути для дитини фортецею, яка мала б давати відчуття захищеності, надійності. У стародавніх греків є термін — теменос, який означав священне місце, що оберігається, тобто місце, у межах якого можна відчувати та переживати присутність божественого. Для дитини теменосом є місце, де вона живе з батьками і відчуває захищеність, комфорт і спокій, тобто родина. З прикрістю констатуємо: дітям часто доводиться бути свідками сварок батьків, образ, погроз, з’ясування відносин. І хвилі тривоги, напруження, самотності дедалі частіше обрушуються на маленьку дитину. Минає час, і малюк, звикши до домашньої колотнечі, робить свої висновки: такі стосунки між людьми нормальні, так можна робити. Дорослі, думаючи лише про себе, забувають про власну відповідальність за свою дитину, за якість її життя. Так малюк доходить ще одного сумного висновку: власні проблеми для батьків важливіші за стосунки з ним. Для малюка це страшний удар. Так руйнується ілюзія, що саме він є об’єктом уваги та любові найближчих людей. Малюк весь час спостерігає, «всмоктує», переживає те, що відбувається в родині, і, головне, дуже боїться, що одного разу здійсняться погрози одного з батьків: «Усе — розлучаємося! І дитину ти більш ніколи не побачиш!» Це дуже страшно ніколи вже не побачити того, кого любиш, навіть для дорослого, а що вже казати про дитину! Дошкільня щойно навчилося «на рівних» спілкуватися з татом і мамою, дуже любить їх обох і навіть уявити собі не може, як житиме без одного з них. У психоаналізі є термін триангулювання, який означає, що дитина в ранньому віці вчиться спілкуватися одночасно з двома персонами, тобто це не просто ставлення до матері і до батька, це ставлення до обох батьків одразу. Таке співвідношення створює, як зазначає Д. Відра, «нову рівновагу, внутрішню психічну структуру, яка в майбутньому відіграватиме велику роль у побудові одночасних стосунків з різними людьми».

Перший крок до розлучення. Дошкільник може ще й не розуміє повною мірою, що таке розлучення, але вже від самого цього слова віє дискомфортом, напруженням. Виникає передчуття біди, великої загрози. Дуже гірко вже на початку свого життя відчувати подих розлуки і свою безпорадність, безсилля вплинути на події, змінити ситуацію. Спробуймо з’ясувати, чим відрізняється розлучення від інших видів розставання. Насамперед незворотністю, неминучістю, що й уподібнює переживання до смерті близької людини — «ніколи не побачити» або «піти назавжди». Отже, і результати, як бачимо, дуже серйозні. Статистика тим часом показує, що сьогодні для багатьох сімей народження дитини — це перший крок до розлучення. Звучить парадоксально, але це факт! Сучасні психолого-педагогічні лонгітюдні дослідження шукають відповіді на таке запитання: чим можна пояснити зниження задоволеності шлюбом після народження первістка? Наш багаторічний досвід роботи з молодими батьками свідчить: деякі молоді люди переконані в тому, що народження першої або ще однієї дитини «зцементує» сім’ю, зміцнить хиткі стосунки між подружжям. Тобто виходить так, що дорослі люди перекладають відповідальність за свої взаємини на дитину, не розуміючи, що немовля аж ніяк не може грати роль «цементу». Як стверджує Д. Відра, «дитина — це випробовування, яке перевіряє на міцність не тільки любов подружжя одне до одного, їхні стосунки, а насамперед і їхню психічну витривалість». Ось і виходить, що багато подружніх пар переоцінюють свою готовність відмовитися від певних зручностей, звичок і гостро, боляче відчувають дискомфорт від того, що потрапили в залежність від новонародженого. Особливо важко це позначається на молодих людях, психологічно не готових до ролі батьків. Мовляв, самі тільки-но звільнилися від опіки власних батьків, нарешті почали насолоджуватися свободою, аж тут одразу «вскочили» у нову залежність на ім’я ДИТИНА! Отак іноді може починатися життя дитини, у якому роздратованість, звинувачення заступають місце батьківської любові до первістка, турботи про нього. За таких батьків у дитини формується базальна недовіра до свого оточення, до світу загалом. Виникають закономірні питання: яку сім’ю створить така дитина, коли сама стане дорослою? як розумітиме слова «любов», «турбота»? яким буде в неї почуття відповідальності перед власними дітьми? які моделі поведінки візьме у своє доросле життя? Адже відомо, що дитина для свого повноцінного, гармонійного розвитку має бачити перед собою приклад добрих взаємин між батьками, «любов між батьками і любов матері до дитини» (С. Д. Максименко). Пам’ятаймо: батьківський стиль життя є взірцем для наслідування: як твоя мати ставилася до тебе, так ставитимешся і ти до своєї дитини. А ще треба знати, що спогади дитинства не зникають безслідно. Тривожні, хворобливі переживання дитинства можуть призводити до утворення неврозів. Психологи стверджують, що для дітей, які пережили розлучення батьків у дошкільному віці, характерні такі прояви, як залежність, низький рівень самоповаги, нав’язливі страхи, глобальне нехтування собою і соціальними відносинами. Помічено також, що поведінка дітей розлученого подружжя значно відрізняється від поведінки їхніх однолітків, які виросли з обома батьками. Так, перші рано дорослішають, прагнуть якомога швидше піти з батьківського дому, частіше впадають у депресію, вдаються до куріння, наркоманії, пияцтва. Стосунки з батьками в них, як правило, холодні, далекі.

Умовно виділяють такі реакції дітей на розлучення батьків: переможці; ті, хто вціліли; ті, хто програли.

1. Переможці — діти, які від розлучення батьків здобули певні переваги, користь: «недільний тато» приділяє доньці чи синові посилену увагу, тож дитина шантажує маму, погрожуючи: «Піду жити до батька!» (якщо та щось не зробить, наприклад, не купить іграшку тощо). Розвиваються негативні риси характеру.

2. Ті, хто вціліли, — діти, які змогли подолали свої переживання. Вони виявляють увагу, ніжність, розуміння до близьких і до інших людей. Саме вони виносять з досвіду, який їх травмував, розуміння важливості близьких емоційних взаємин з рідними людьми.

3. Ті, хто програли, — ці діти страждають найбільше. Стосунки з матір’ю, якщо дитина залишається з нею, різко погіршуються. Це особливо ускладнюється в тому разі, якщо син чи донька схожі на «зрадника»-чоловіка і мати інколи бачить у власній дитині винуватця розлучення.

Детальніше спинимося на тих, хто програли. Працюючи з ними, ми дійшли висновку, що психологічна допомога потрібна не лише цим дітям, а й їхнім матерям. Переживаючи розлучення, жінка може впасти в депресію, навіть довшу й тяжчу, ніж після смерті чоловіка. Криза втрати близької людини переживається як часткова втрата самої себе, втрата частини власної особистості. Незалежно від результату подібні події істотно підривають базальне почуття довіри, безпеки людини і можуть призводити до розвитку стресів, невротичних розладів. Такий стан матері передається й малюкові, що становить загрозу для його фізичного й психологічного здоров’я.

Сироти розлучень. Особливо важливий і небезпечний як для дитини, так і для матері — перший період після розлучення, оскільки саме в цей час дитина потребує підвищеної уваги з боку матері. Малюкові, підкреслюють Д. Відра, Г. Фігдор, саме в цей час потрібна мати, сповнена любові, сильна, надійна в очах дитини, здатна захистити її в будь-який момент від усіх негараздів. Саме це є неодмінною умовою психічного здоров’я, душевного розвитку й рівноваги маленької дитини. І ось у момент, коли син чи донька прагне відчути безмежну силу материнської любові, жінка сама перебуває в напруженому психічному стані й дуже потребує допомоги, підтримки. Занурившись у своє горе, вона подекуди віддаляється від дитини, впадає у відчай, вважаючи себе жертвою. Водночас власна невмотивована агресія проти дитини викликає в неї почуття провини, що породжує внутрішні суперечності. Дитина не розуміє, чому мама так різко змінилася, починає думати, що та вже її не любить — мама, як і раніше, поруч, але в неї зникли ті риси, до яких звикла дитина і за які так любила свою матусю. Отже, в дитини виникають думки, що вона втратила не тільки батька, а й маму. Таких дітей можна назвати сиротами розлучень. Сьогодні материнство та стосунки з матір’ю є об’єктом досліджень багатьох фахівців: психологів, лікарів, педагогів, філософів. Д. Відра підкреслює: мати і дитина в цей складний період очікують одне від одного того, чого дати не можуть. Ось і виходить, що ніколи ще мати не була так неспроможна пройнятися своїм малюком і ніколи ще дитина (за винятком перших двох років життя) не потребувала від неї таких терпіння й уваги. Мати поряд з дитиною в цій ситуації — як сонечко, що не зігріває! Малюк дедалі більше відчуває напруження поряд з нею, не розуміючи її вчинків, поведінки, чому, наприклад, вона «ні за що» накричала, розсердилася, і сприймає її агресію та розлучення батьків як покарання за власну поведінку. Вона запитує в себе: «Де моя добра матуся і чому тепер завжди поряд «зла» мама?» Більшість дітей починають боятися втратити після батька і матір. У такій ситуації дитина вже не може розраховувати на допомогу з боку близької людини, вона стає дедалі більш самотньою, неврівноваженою і часто регресує, не реалізуючи своїх здібностей. Її психічний вік може змінюватися кілька разів на день. Це дуже складний період для обох, але мати має усвідомлювати, що від її поведінки залежить психічне здоров’я сина чи доньки. Вона повинна навчитися розуміти стан дитини, контролювати власні емоції, разом з чоловіком взяти на себе відповідальність перед дитиною за життєву кризу, що склалася, а також обов’язково звернутися до психолога по допомогу. Чому сьогодні так багато розлучень? На нашу думку, однією з причин є те, що молоді батьки самі в дитинстві пережили крах батьківської сім’ї. І ця психічна травма, безперечно, впливає на подальше життя людини. Психічна травма — це життєва емоційно важлива подія, пов’язана з негативними переживаннями, що стосується значущих аспектів існування людини і завдає глибоких психологічних переживань. На очах дітей «вмирала» любов їхніх батьків, і вони навчилися жити без любові, без того, кого дуже любиш, навчилися виживати, але не жити! Такі діти йшли по життю, як по канату, з постійним відчуттям відсутності «сітки безпеки». Іноді біль втрати заважає людині відкритися новій любові: вона не вміє йти на компроміс, не навчилася розв’язувати конфлікти, як зріла особистість, і найстрашніше — вона не навчилася любити, давати любов іншим і тепер не може навчити свою дитину любити цей світ. Як бачимо, «любити, даючи, не може людина незріла, залежна, невільна, спрощена: адже «давати» може лише духовно багата особистість зі складним внутрішнім світом» (С. Д. Максименко). Через свій колишній, ще дитячий досвід молоді батьки переконані, що стосунки чоловіка та жінки здебільшого приречені на крах. І це не нормально. Батьки мають брати на себе відповідальність перед дитиною за те, що не змогли створити міцну сім’ю, яка стала б для сина чи доньки теменосом. А це означає, що тільки вони винні в стражданнях дитини, у тому, що кинули її в страшну круговерть душевної кризи! Замислимося: в Україні 130 тисяч дітей — «діти вулиці», і це лише за офіційними даними! І в тому, що дітям на вулиці краще, ніж поруч з батьками, провина дорослих. Адже діти йдуть від батьків у пошуках кращого життя, якого дорослі не спромоглися їм створити. Усвідомлюючи свою величезну відповідальність за долю сина чи дочки, батьки мають докласти максимум зусиль, щоб зберегти сім’ю. Але якщо відновити сім’ю неможливо, слід зробити все, щоб від її руйнування дитина постраждала якнайменше.