ТАРАСОВІ СВІТАНКИ

Урок з елементами рольової гри. 6 клас.

Мета: розглянувши деякі художні й документальні джерела, учні мають запам’ятати описані там події та обставини дитинства Тараса Шевченка; формувати в собі здатність перейматися думками, помислами, іншої людини; розвивати вміння аналізувати вчинки й почуття людей, давати їм оцінку; виховувати доброту, милосердя, вміння співпереживати.

Обладнання: портрети та автопортрети Шевченка (один з них, прикрашений вишитим рушником і калиною, на дошці), ілюстрації відомих художників до творів поета про дітей, карта уявних мандрів малого Тараса.

Разом з учителем урок проводять заздалегідь підготовлені учні: одні з них роблять повідомлення, інші – виконують різні ролі. Бажано, щоб вони були відповідно одягнені.

Хід уроку

Вступне слово вчителя. Чи є у світі доля, трагічніша і величніша за долю нашого генія Тараса Григоровича Шевченка?! Йому було суджено мережити найболючіші людські біди, витримати найважчі випробування і стати великим Поетом українського народу. Подякуємо Богові, що дав нам такого національного заступника і пророка. Максим Рильський про це писав так:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Сьогодні ми розглянемо дитинство поета, довідаємося про основні події життя малого Тараса, запам’ятаємо їх, переймемося радощами й гіркими болями рано осиротілої дитини.

Учень. Моринці лежали на межі Звенигородського (тепер Черкащина) і Канівського повітів Київської губернії. Кирилівка знаходилася за милю від них. Ці села з великими, з розкішною природою: багато садів, гаїв, байраків. Григорій Іванович Шевченко, кріпак пана Василя Енгельгарда з села Кирилівки, одружився з Катериною Бойко, кріпачкою того самого пана із села Моринців. 9 березня 1814 року в сім’ї Шевченків народилася третя дитина (після Катерини и Микити) – Тарас.

Катерина. Люті морози стояли. Від Нового року дня не було теплого. Мені лише десять років, але я господарюю за дорослих, бо ж найстарша.

Братик Микита, трьох років, сидить на лежанці, сховавши ноги під довгу сорочку. Вечоріє. Мати поспішає до діда Якима, свого батька.

Темрява огортає хату. Я засвітила каганця, потім погасила його, пригорнулася до братика і заснула міцним сном. Коли пробудилась, був уже день. Взялася до роботи. А тут і батько надійшов та сказав, що в мене є братик Тарас, з яким буду няньчитися.

Учитель. На світ Божий з’явилася ще одна кріпацька душа, а для України – її великий син, геніальний поет. Ім’я Тарас у перекладі з грецької мови означає «бунтар», «заколотник». Як бачимо, символіка імені справдилася.

Батько Григорій Іванович був грамотним, умів читати, стельмахував, а іноді чумакував. Мати – працьовита, дбайлива, тихої вдачі жінка.

Портрета Тараса дитячих літ ми не маємо, бо кому й спадало тоді на думку малювати портрет замурзаного кріпацького хлоп’яти. В як ви уявляєте зовнішність маленького Тараса?

Шестикласники дають словесний портрет малого Шевченка.

Олександр Кониський, який вивчав біографію поета, уявляв його таким:

Білявий меткий хлопчик, цікавий і допитливий босоногий, часто замурзаний, обірваний і пустотливий, але й розважливий, розумний, перейнятливий і добрий.

Учень. Моринців Тарас навіть не пам’ятав, бо дуже малим переїхав з рідними в Кирилівку, де й минуло його дитинство.

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе див. А кругом

Широколистої тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Такою привабливою картиною запам’яталося рідне село поетові.

Група заздалегідь підготовлених учнів подає замальовки з дитинства Шевченка на тему: «Тарас підростає».

Тарасові вже другий рік пішов – тепер він ніжками, дибуляє аж до столітнього розлогого дуба.

Довго Тарас не вимовляв букв р та ж, та, граючись з млинком, туркотів і навчився вимовляти.

Тарас сидів на долівці і держав у руках вуглинку, він уже обписав геть усю стіну.

Розповідь діда про небо, кінець світу, залізні стовпи врізались у пам’ять. Пішов малий шукати стовпи, що небо підпирають, та ледь не заблукав, добре, що нагодилися чумаки і привезли до хати.

А Катря співала! Тарас слухав сестру, завчав слова, розпитував, а потім і сам співав. Та ще як співав!

Часто слухав старого кобзаря, приходив додому зачарований піснями й музикою, лягав на полу, але довго не міг заснути.

Тарасові пішов усього дев’ятий рік, а він був розсудливий, як дорослий. Любив природу. Його захоплювало все: квіти, бджоли, дерева, небо, могили за селом.

Дід Іван завів онука до Павла Рубана вчитися та наказував: « Приглядайся уважно, запам’ятовуй». З великим задоволенням осягав Тарас науку читати й писати.

Раділо мамине серце за Тараса: « Який розумний хлопчик! До книжки так тягнеться, як листя до сонця. І хлібом не годуй, аби книжка та папір був. І пише і малює… Що з нього буде?

Учитель. Та не судилося матері знати про важку, стражденну, але величну долю своєї дитини.

Тарас. Щось лихе віщує пугач у степу на могилі. Чи не смерть несе до хати його нічне « пугу!»,

« пугу!»?.

Мама зовсім занедужали. Кашель діймав, усе тіло ламало, боліла голова.

Лежали на печі, а ми, діти – я, Марія, Ярина, Йосип - круг неї, як курчата біля квочки. Микита тепер найстарший, бо ж Катерина заміж вийшла в інше село.

Учитель. У своє дев’яте літо Тарас спізнав і що то ждати батька-чумака з дороги і яка – то щемна радість, коли під вінцем стоїть із коханням твоя нянька-сестра Катерина, і яке невимовне горе- несподівана рання смерть найдорожчої у світі людини-матері.

Тарас.

Там матір добрую мою,

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

… Немов уві сні бачу, як поклали її в труну й понесли на марах до цвинтаря. І ледве ще пам’ятаю: священик над її тілом прочитав молитву, видрукувану на великому листку червоними й чорними літерами. Потім труну забили й опустили в яму.

Учениця. Ще не злігся горбик свіжою землі й не висохли сльози рідних, а батько вже на сорок восьмий день знайшов сиротам мачуху. Молода вдова Оксана Терещенко привезла з Моринців у двір трійко своїх голодних дітей: Явдошку, Оксанку, Степанка. Нестерпною мукою стало життя в тісній хаті, а найбільше – для звиклого до материнської ласки Тараса.

Тарас. Хто хоч здалеку бачив мачуху і так званих зведенят, той, отже, бачив пекло в його найогиднішому вияві. Не було години без сліз та бійки між ними, дітьми, і не було години без сварки і лайки між батьком і мачухою; мене мачуха особливо ненавиділа, мабуть, за те, що я часто лупцював її шкодливого Степанка.

Учень. Не раз, коли батько барився в дорозі, мачуха згонила зло на Тарасові. Хлопчик мовчки терпів принизливі побої, тільки зціплював от болю зуби. А, бувало, опівночі тікав у бур’янища.

Батько. Жаль мені моїх дітей, яких я ніби посиротив удруге, взявши господинею в дім чужу холодну людину. Смерть Катерини підточила мене. Передчуваю, що не жилець я на цьому світі. Як житимуть діти без мене? Найстарша Катря за кріпаком, сама поневолила себе. Микиті доведеться взятись до господарства. Інші діти ще малі. Синові моєму Тарасові за спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою: з його вийде або щось дуже путнє, або велике ледащо. Для нього спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе…

Учитель. То був по-справжньому віщий батьківський заповіт. Хто-хто, а батько знав свого Тараса, самостійного, впертого, незалежного на вдачу.

Учениця. Якось з далекої дороги повернулися чумаки, а серед них і Григорій Шевченко. Він одразу занедужав. З кожним днем батькові гіршало. Він усе кашляв і стогнав. Іноді розплющував очі, хотів, мабуть, щось сказати. Руки піднімалися і безсило падали додолу…

Надвечір батько помер. Поряд стояло п’ятеро дрібних – одне від одного менші – дітей і гірко плакали. Серед них був і дванадцятирічний Тарас.

Тарас.

…А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри, сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Учитель. Тарас став круглим сиротою. Його опікун, дядько Павло, не дбав про хлопця. Він був, за словами Тараса, великий катюга. У пошуках долі блукав сирота світом, шукав притулку й захисту, сподівався і поневірявся.

Учитель демонструє карту Звенигородського повіту з позначеними селами, куди життя заносило малого, і пропонує уявно помандрувати разом з Тарасом у пошуках добрих людей та сирітського щастя.

Учень. Пішов Тарас до дяка Богорського в науку (у тій же Кирилівці). Цей непросипущий п’яниця тримав Тараса в себе не як учня, а як наймита, котрий мусив носити йому воду, рубати дрова. А коли хлопець вивчився добре читати, посилав його по покійниках зі Псалтирем. Тарас читав голосно й гарно, куди краще, ніж вічно п’яний дяк. Люди хлопцеві платили, а дяк забирав гроші, залишаючи тільки якусь копійчину. За неї Тарас купував собі папір, робив «книжку», обводив її хрестиками й квітками ті вписував у неї усякі вірші. Так стала виявлятися в нього охота до малювання та віршування. Перебув хлопець у Богорського 2 роки, а потім не витримав знущань і покинув рідне село.

Учениця. Тарас попрямував у Лисянку. Тамтешній дяк залишив його в себе на господарстві. В одній із кімнат було стільки ікон, що у хлопця аж очі загорілися. Та ще побачив фарби, пензлі. Проте й тут довелося не навчатися, а важко працювати: годувати худобу, напувати її, виносити свиням помиї, а найтяжче носити воду з річки під гору ті цілими днями розтирати фарбу на залізних листах. Минали дні, а диякон і гадки не мав учити Тараса малярству. Терпець у хлопця увірвався, він склав свої речі в торбу та й помандрував далі.

Учень. У другий день дістався села Тарасівки. Зустрівся з дяком-малярем, розповів про своє бажання навчитися малювати. Дяк подивився на його долоні і сказав, що доля його коротка, як заячий хвіст, і нічого путнього з нього не вийде, бо він не придатний ні до малювання, ні до бондарства, ні до шевства. Порадив вертатись у Кирилівку. Тяжко стало Тарасові на серці, повернув він у Кирилівку, раз у раз дивлячись на свої долоні.

Учениця. Так скінчилися Тарасові пошуки добрих людей і науки. Зажурений прийшов він у рідне село та став за громадського пастуха. Про ті часи поет згодом напише.

Тарас.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так чого мені було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога –

Та не довго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Учень. Та пастух з нього був кепський. Зачитається, бувало, задумається, візьметься малювати, а худоба сама по собі.

Учениця. Хлипнівка славилася на всі довколишні села своїми малярами. І ось Тарас вирішив піти до хлипнівського дяка, що добре малював. Дяк попросив хлопця намалювати те, що очі бачать. Тарас швиденько накидав контури хати, призьбу, ганок і грушу з молодим листям. Півня і курей також намалював.

Дяк подивився і об поли руками вдарив.

Рука в тебе, видно, малярська, - сказав.

Пообіцяв навчати хлопця малювати, тільки потрібно в пана управителя дозвіл узяти. Тарас, не чуючи землі під ногами, поспішив до управителя.

Учень. Управителем маєтків Енгельгардта був тоді Дмитренко. Він жив у Вільшаній. Тарас попросив у нього дозволу вчитися малювати. Роздратований управитель схопився зі стільця:

Що? Малювати? Кріпак хоче вчитися малювати? Малярі мені не потрібні! На кухню! Чистити картоплю! До челяді!

Спідлоба глянув Тарас на злого пана, покірно схилив голову, а серце запалало гнівом. Пізніше Дмитренко приділив Тараса до служби молодому офіцерові Павлові Енгельгардту за козачка.

Учитель. Так закінчилися мандри юного Тараса Шевченка і його дитинство. Попереду – ціле життя. Він пройшов по ньому прямо, без облуди і лукавства, з чистим серцем. Доля відміряла нашому генієві добрий ківш біди і горя, але й щедро приголубила славою та пам’яттю вдячних потомків.