Листи в майбутнє

ПЕРШИЙ ЛИСТ У МАЙБУТНЄ

ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Доброго дня, Анастасіє!

Сьогодні чудовий день, сонячні промені заглядають у віконце, а я пишу тобі листа. Мені зараз 10 років, я навчаюся у п’ятому класі. На уроці вчителька задала нам завдання написати листа самому собі, а через декілька років обіцяла нам їх прочитати. Отже, ти – це я в майбутньому!

Ти вже доросла? Складно повірити, що я колись ходила у дитячий садок, а потім пішла у перший клас. Одразу згадуються ті кумедні ситуації з дитинства…

Наприклад, як я першу двійку отримала. Пам’ятаю, як нам довго не ставили ніяких оцінок, а потім одного разу відкриваю я зошит, а там – двійка. Я прийшла додому і кажу:

- Мамо, я сьогодні двійку отримала!

- А чого ти радієш, це ж погана оцінка? – здивувалася мама.

- Подумаєш, у Аліни й Поліни взагалі ніяких немає, - образилася я.

- А за що ж двійка? – спитала мама.

- Ми креслили геометричні фігури, а в мене рівно ніяк не виходило. Я не стала креслити й намалювала квітку. Лідія Олександрівна побачила й посміхнулася, показала мені, як креслити, а потім поставила рівненьку червону двійку.

Тепер я знаю, що двійка й трійка – це погано, а четвірка й п’ятірка – це добре, й цю історію згадую з усмішкою.

У школі я знайшла справжніх вірних друзів! Це Аліна Коротуля й Поліна Соловйова. Аліна – спокійна, врівноважена, розважлива дівчинка. Перед заняттями у школі Аліна спочатку відводить молодшого братика в дитячий садочок, потім молодшу сестричку – до класу, де навчається 1- Б, а після цього піднімається до нашого кабінету. А тут уже ми із Поліною її чекаємо. Ми живемо в одному будинку й ходимо до школи разом. Поліна – весела й моторна, й хвилини не може всидіти на місці, ходить у вокальний і хореографічний гуртки, завжди бере участь у всіх шкільних конкурсах і концертах. А я дуже люблю малювати й відвідую художню школу, тому на уроках малювання в мене завжди найкраща робота!

Одного разу після уроків ми сиділи у мене вдома й готували подарунки своїм мамам і бабусям на Восьме березня. Я вирішила намалювати букети квітів фарбами і взялася до роботи. Рожеві тюльпани – для мами, а сині волошки – для бабусі.

-А я вишию для матусі серветочку, - сказала Аліна.

Я побачила, як спритно в неї виходить вишивати, як рівненько, стібок за стібком, на серветці з’являється червоне красиве яблучко! Потім я повернулася до Поліни, хотіла подивитися, що ж робить вона. А Поліна, як завжди, бралася за одну справу, поспішала, потім кидала й починала іншу. На столі лежав альбомний аркуш, на якому красувалася недомальована хатинка.

- Я не буду малювати, кого здивуєш малюнком, краще теж зроблю вишивку! – сказала Поліна, взяла білу тканину, голку й почала вишивати.

Але вишивання їй скоро теж набридло, стібки ніби стрибали, один був більший, другий – менший, робота просувалася дуже повільно. Поліна вирішила, що, вишиваючи не на столі, а на колінах, вона швидше впорається, переклала тканину й продовжила роботу.

-Не поспішай! Поспішиш – людей насмішиш, - сказала їй Аліна.

-Багато ти розумієш! Я зараз краще за тебе вишию!

-Чому ти вирішила, що в тебе буде краще?

-А тому, що півник – це краще, ніж яблуко, а я подарую півника!

-А може й не подаруєш, може, в тебе терпіння не вистачить його вишити!

-А от і вистачить, не думай, що тільки ти така рукодільниця! – сказала Поліна і встала.

І тут ми з Аліною весело розсміялися: тканина із майбутнім півником була пришита Поліною до її спідниці! От така в нас подруга Поліна! Поки розмовляла, не помітила, що не тільки вишиває, а ще й пришиває! Така історія…

Сподіваюся, що ти зараз читаєш мого листа і згадуєш дитинство.

ДРУГИЙ ЛИСТ У МАЙБУТНЄ

ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ СЕРЕДНЬОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Доброго дня, Анастасіє!

Сьогодні я вирішила написати тобі ще одного листа в майбутнє! У мене чудовий настрій, багато цікавого хочеться розповісти! Ось я вже і в дев’ятому класі. Батьки кажуть, що я вже зовсім доросла, а бабуся все ще вважає мене маленькою дівчинкою. Я продовжую дружити з Аліною й Поліною, хоч наша дружба й пройшла через неабиякі випробування. А почалося все з того, що в нашому класі з’явився новенький…

-Познайомтеся, це – Ярослав, він буде навчатися в нашому класі, а сидітиме за партою із Аліною, - сказала Ольга Михайлівна, наш класний керівник.

Аліна посунулася, звільняючи місце для новенького, й привітно усміхнулася. Ми всі уважно дивилися на хлопця. Ярослав повільно пройшов між рядами й сів за парту. Був він високий, блакитноокий, у модному дорогому костюмі. Весь його зовнішній вигляд ніби говорив: «Ну що ж, подивимося, куди це я потрапив…» Ольга Михайлівна продовжила пояснювати нову тему з алгебри, всі почали записувати формули у зошит. Усі, крім новенького…

-Ярослав, тобі щось незрозуміло? – запитала Ольга Михайлівна.

-Не хвилюйтеся, будь ласка, цю тему я вивчив ще у восьмому класі, - сказав приємним низьким голосом Ярослав, але нам із Поліною стало чомусь неприємно.

Коли пролунав дзвоник, всі почали збиратися. До новенького підійшов Ігор:

-Ну, будемо знайомі, я – Ігор, а звідки ти приїхав?

-Якщо тебе цікавить конкретна адреса, то можу сказати, що за останні три роки я поміняв п’ять місць проживання й відповідно п’ять навчальних закладів, останній з яких знаходиться в Чехії. Ще питання є?

-Та ні, немає… Мажор, значить.

-У порівнянні з тобою, - повільно вимовив Ярослав, оглядаючи Ігоря з голови до ніг, - так і є, мажор. А тебе не вчили, що взувати кеди під діловий костюм – це дурний смак?

-А тебе в твоїй Чехії не вчили, що за це можна й в пику отримати? – Ігор підійшов ближче й подивився прямо у вічі Ярослава.

Біля них уже зібрався гурт однокласників, хлопці дивилися на Ярослава з презирством, ще трошки – і розпочнеться бійка. Але тут Аліна голосно сказала:

-Ну чого ви всі до нього причепилися! На себе краще подивіться! Вам аби битися й дурниці вигукувати! Ніякої культури!

Ми із Поліною перезирнулися, а хлопці здивовано подивилися на Аліну. На щастя, пролунав дзвоник.

Наступним був урок англійської мови. Коли до класу зайшла Тетяна Михайлівна й побачила новенького, то привіталася, а потім звернулася до нього англійською мовою. Він спокійно і впевнено відповів. Тетяна Михайлівна щось у нього запитала, Ярослав почав розповідати. Ми з Поліною, хоч і маємо п’ятірки з англійської мови, але не могли зрозуміти й половини з того, про що говорили новенький і вчителька. Спочатку вчителька здивувалася, потім приємно усміхалася, але раптом її обличчя стало червоним, вона різко обернулася й вийшла з кабінету.

- Що це було? – спитав Сергій Воронін.

- Що? Уроку сьогодні не буде? – радісно вигукнув Данило Сидоренко.

- Та ні, просто цей мажор сказав Тетяні Михайлівні, що в неї неправильна вимова, і в Європі б її ніхто не зрозумів, - пояснила Олена Зінченко, яка вже декілька років додатково займалася англійською мовою.

- Ну й правильно, - сказала раптом Аліна, - я теж її не розумію, а на репетитора в моїй сім’ї немає грошей.

У класі запала тиша. Всі дивилися на Ярослава зі злістю, й тільки Аліна – із захопленням…

Наступного дня до школи приїжджала на власному авто мама Ярослава, молода красива жінка, схожа на кінозірку. Ярослава викликали в кабінет директора. Про щось довго розмовляли, кажуть, що він таки вибачився перед Тетяною Михайлівною. Після цього випадку він став вести себе більш стримано, намагався уникати конфліктів, але й нічого не робив, щоб налагодити з кимось дружні стосунки. Спілкувався лише з Аліною. Але й тут вів себе так, ніби дозволяв собою захоплюватись, обожнювати. Нам із Поліною це дуже не подобалося.

- Втрачаємо подругу, треба щось робити, - казала Поліна.

- Треба щось вигадати, щоб Аліна в ньому розчарувалася, - запропонувала я.

Одного разу ми підмовили одинадцятикласників, щоб вони перестріли й налякали Ярослава. Але з нашої вигадки нічого не вийшло. Виявилося, що він ще й майстер спорту з карате, тож наші одинадцятикласники мали блідий вигляд, а Ярослав ще більше виріс в очах Поліни, яка разом з нами спостерігала цю зустріч. Ми терпіли фіаско!

Наближався Новий рік. Ми готували святковий концерт. Мене й Сергія вибрали ведучими, а декілька пар у маскарадних костюмах, серед них Аліна з Ярославом і Поліна з Ігорем, танцювали веселий танок. Ми довго тренувалися, проводили репетиції. І ось настав святковий день. В актовому залі зібралося багато учнів, вчителів, батьків. У всіх - святковий настрій, всі радіють, що скоро настане Новий рік і зимові канікули.

Ми із Сергієм виходимо на сцену перші й розпочинаємо концерт! Виразно читають вірші учні молодших класів, шестикласники співають пісню, на сцені з’являються Снігуронька й лісові звірі, намагається всім перешкодити Баба Яга. Починається танцювальний номер нашого класу. Всі пари виходять на сцену, лунає весела музика, а наші однокласники витанцьовують кумедні па. Але що це? Поліна раптом незграбно присідає й тре рукою ногу! Невже вона її підвернула? А танок же в нас має свій сюжет, він пов'язаний із загальним сценарієм! Я подивилася на Ярослава. Здалося, що він на мить розгубився, але лише на мить, а потім легко підхопив Аліну на руки й продовжив танок, наче так і було треба! Оце так Ярослав! Може, він не такий і егоїст, як здалося на перший погляд! Наш виступ пройшов на ура! Всі довго аплодували! А Ярослав обережно виніс Аліну в коридор, посадив на стілець і викликав лікаря.

Після цього випадку його стосунки із колективом нашого класу потеплішали, а потім взагалі стали дружніми. Виявилося, що тато Ярослава – військовий, тому його сім’я часто переїжджала, а з’явився він у нашій школі тому, що його батьки розлучилися, і він із мамою приїхав у наше місто, де живуть батьки мами. Після розлучення Ярослав страшенно переживав, тому й вів себе неналежним чином. А допомогла йому пережити цей удар долі Аліна, яка завжди була поруч.

Ми з Поліною зрозуміли, що всі мають право на помилку, треба вміти вибачати й бачити не тільки недоліки, які є в кожного, але й позитивні риси характеру!

ТРЕТІЙ ЛИСТ У МАЙБУТНЄ

ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ СТАРШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Доброго дня!

Вчора відбувся мій випускний вечір! Я закінчила одинадцять класів. Позаду – одинадцять років навчання й випускні екзамени, попереду – доросле життя і вступні іспити. Ніколи не думала, що буду плакати на своєму випускному вечорі… Але сльози самі чомусь наверталися на очі, коли нас вітали молодші школярі, батьки, директор і наша перша вчителька, а ми стояли й думали, що сьогодні – останній день, коли ми всім класом разом, а завтра шляхи наші розійдуться.

А потім взяла слово наша вчителька мови і літератури:

- Дорогі діти! Саме так, хоч ви вже й дорослі, але для нас, учителів, назавжди залишитеся нашими учнями, скільки б років не минуло. Хочу вас одразу попередити: якщо хтось думає: «Ось вона, свобода! Ніяких тобі уроків і контрольних!», то він дуже помиляється. Життя буде надавати вам такі уроки й ставити такі задачі з багатьма невідомими, що вам і не снилося! А шкільне життя ви будете згадувати як тиху й спокійну гавань, де до вас завжди приходили на допомогу вчителі й батьки. Сьогодні я хочу сказати від імені всього колективу педагогів: ми вас завжди чекаємо, якщо комусь із вас необхідна буде допомога або розумна порада – двері нашої школи для вас завжди відчинені. А зараз я виконаю те, що обіцяла вам кілька років тому: подарую кожному лист із минулого, який він написав сам собі. Я їх старанно берегла всі ці роки, багато разів перечитувала і впевнена, що для вас він стане приємним спогадом про дитинство.

Всі ми отримали невеличкі конвертики, склеєні нами на уроці праці, а всередині цих конвертиків знаходилися згорнуті вдвоє аркуші паперу. Коли я подивилася на своїх однокласників, то побачила, що ніхто не втримався, всі одразу почали читати ці листи. Хтось сміявся, хтось весело посміхався, а деякі дівчата витирали сльози. Багато хто вже давно забув про ці листи, й зараз отримав їх як приємну несподіванку, зустріч із самим собою, тільки маленьким! Так! Дійсно! Велика сила слова!

Потім ми всю ніч гуляли містом, зустрічали ранок! Перший ранок нашого дорослого життя! Ми йшли разом: Поліна, Аліна і я, три подруги з першого класу. Завтра Аліна почне готуватися до вступу на факультет іноземної мови (так вплинуло на неї спілкування із Ярославом), Поліна – на акторський факультет, а я вирішила стати відомим художником – модельєром, тому буду готувати ескізи на конкурс.

Раптом Поліна сказала:

- Мені необхідно сказати вам дещо важливе. Вибач мене, Аліно! Це через мене ти в дев’ятому класі заробила вивих ноги під час концерту.

- Як таке може бути, ти нічого не вигадуєш? – Аліна зблідла й перелякано подивилася на подругу.

- Ні, не вигадую, я хотіла, щоб ви з Ярославом посварилися, бо він мені теж дуже подобався, і я спеціально натерла підошви твоїх туфель воском, щоб ти впала на сцені. - Я думала, що він покине тебе в цьому неприглядному становищі, а вийшло навпаки: ви стали зустрічатися. Так мені й треба! Ну нічого, коли я стану відомою актрисою, він іще пожалкує, що не захотів зі мною спілкуватися.

- Я навіть не знаю, що тобі сказати. Мені не віриться, що ти, моя краща подруга, на таке здатна! – майже крикнула Аліна, її щоки палали.

- На жаль, це так! Ми, звичайно, подруги, але в коханні – кожен сам за себе! Вибач!

Поліна пішла, а ми з Аліною стояли й не могли зрушити з місця. Виявляється, зустріч із минулим приносить не тільки приємні хвилини, але й розчарування. Сподіваємося, що ця гірка сторінка також буде перегорнута, а попереду нас чекає щасливе доросле життя. Нехай у ньому будуть труднощі, ми їх обов’язково здолаємо!