Матеріал з Інету

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ

„СТВОРЕННЯ СИТУАЦІЇ УСПІХУ”

У 60-70 рр. ХХ ст. активізується проблема дослідження і вивчення особистості школярів із відхиленнями у поведінці в різних аспектах:

• Психолого-педагогічному;
• Соціально-правовому;
• Медичному.

Причини негативних виявів у поведінці вбачалися тоді в порушенні педагогічних зв’язків між школою, сім’єю і громадськістю.

Значний внесок В. О. Сухомлинського у розв’язання питань педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки. В основі цього підходу знання і розуміння дитини, віра, любов і повага до неї, бережливе, чуйне ставлення до фізичного, психічного і духовного розвитку, підтримка почуття гідності.

Тонкий знавець дитячої психології В. О. Сухомлинський стверджував, що перша заповідь виховання – „дати дітям почуття власної гідності.

У наших школах не повинно бути нещасливих дітей, душу яких гнітить думка, що вони ні на що не здібні.

Успіх у навчанні – єдине джерело внутрішніх сил дитини, які породжують енергію для переборення труднощів, бажання вчитися”.

Ситуація успіху – це суб’єктивний психічний стан задоволення наслідком фізичної або моральної напруги виконавця справи, творця явища.

Навіть інколи, переживаючи ситуацію успіху, дитина може зазнати незгладимих емоційних вражень, різко змінити в позитивний бік стиль свого життя. Створена ситуація успіху стає точкою відліку для змін у взаєминах з оточуючими, для подальшого руху дитини вгору, щаблями розвитку особистості. Заряд активного оптимізму, здобутий в юності, гартує характер, підвищує життєву стійкість особистості, сприяє перетворенню та реалізації духовних сил.

Побачити в дитині особистість, що формується, допомогти їй розвинутися та розкритися духовно буває важко не лише молодому вчителю, а й молодим батькам. Дитині необхідно створити психоемоційний комфорт не тільки у школі, а й удома. Тому завдання заходів цієї педагогічної технології, вміння застосовувати їх у житті важливі як для вчителів, так і для батьків.

Головна мета діяльності вчителя – створити ситуацію успіху для розвитку особистості дитини, дати можливість кожному вихованцю відчути радість досягнення успіху, усвідомлення своїх здібностей, віри у власні сили.

ЗАВДАННЯ

• Допомогти особистості дитини зрости в успіху, дати відчути радість від здолання труднощів;
• Дати зрозуміти, що без зусиль в житті нічого не дається, весь час необхідно прикладати зусилля.

Технологія „Створення ситуації успіху” виробляє найціннішу людську якість – стійкість у боротьбі з життєвими труднощами.

З педагогічної точки зору ситуація успіху – це таке цілеспрямоване, організоване поєднання умов, за яких створюється можливість досягти значних результатів у діяльності як окремо взятої особистості, так і колективу в цілому. Це результат продуманої та підготовленої стратегії і тактики вчителя, сім’ї.

Ситуація успіху – поєднання умов, які забезпечують успіх як результат цієї ситуації. Ситуація успіху – це те, що може організувати вчитель для успішного навчання учня і досягнення ним радості.

Стан неадекватного оптимізму – значна переоцінка своїх сил, можливостей. Може виникнути після низки успіхів, що дістали суспільне визнання.

Стан тривожного очікування – такий стан дитини, при якому вона перебуває в постійному пресі очікування події, невідомої за результатом. Він виникає не миттєво, а формується поступово, підсвідомо, в результаті постійного нашарування будь-яких невдач, конфліктів, попередити або швидко ліквідувати не вдається.

Успіх – це удача в діяльності, досягнення бажаних результатів, суспільне визнання особистості.

Технологія „Створення ситуації успіху” звучить у таких висловлюваннях педагога:

• Це дуже важливо, і у тебе неодмінно вийде.
• Саме ти і міг би зробити таку справу.
• Починай же! Ти це добре зробиш!.
• Ось ця деталь (елемент, частина) вийшла дуже гарно!.

Педагогічна технологія „Створення ситуації успіху” включає створення різноманітних видів радості, використання прийомів, за допомогою яких розгортають роботу з різними категоріями учнів.

У цій педагогічній технології учнів умовно поділяють на групи.

Категорія учнів „Надійні” – це школярі різного віку, які мають добрі здібності, сумлінно ставляться до виконання своїх обов’язків, активні у громадській роботі, самостійні, впевнені у собі, рівень їх домагань адекватний можливостям. У класі такі діти почуваються спокійно, впевнено, захищено. Взаємини у сім’ї, зазвичай, добрі.

У „Впевнених” – здібності можуть бути і вищими, ніж у „надійних”, але система не відлагоджена. Періоди підйому, злету змінюються розслабленням; спадом. Діти дуже емоційно реагують і на досягнення, і на поразки. У класі викликають симпатію і в однокласників, і у вчителів. Недоліки таких учнів: збої в роботі, швидке звикання до успіхів, переростання впевненості у самовпевненість. Ростуть такі діти у дружніх, дбайливих сім’ях.

Учні третьої категорії – „Невпевнені” – цілком успішні школярі, пізнавальні інтереси яких пов’язані, зазвичай, з навчанням. Мають добрі здібності і відповідально ставляться до справи, але невпевнені у своїх силах. Причинами можуть бути: занижена самооцінка, нестійкий настрій, складна атмосфера в сім’ї, епізодичні поразки тощо. Найбільш хворобливо такі діти реагують на упередженість вчителів і необ’єктивне оцінювання. Вибір прийомів роботи вчителя з учнем категорії „невпевнені” залежить і від особистості учня, і від стилю міжособистісних взаємин, і від конкретної ситуації.

„Зневірені” мають непогану підготовку, здібності, успіхи в навчанні. Однак, після відчутої колись радості сподівань, що здійснилися, з різних причин втратили її. Причини відчаю: серія поразок, безтактність педагога, позиція в сім’ї (улюбленець –„попелюшка”). Педагогам слід знати, що чим менше у дитини надії на успіх, тим скоріше вона замикається у собі і виставляє щодалі більш глибокий захист проти втручання. Така дитина легко стає „ізгоєм” через свою вразливість, нестандартність, небажання змінювати свій світогляд. Основні прийоми в роботі з такими дітьми – створення ситуації успіху через виконання серії доступних доручень і завдань.

Треба правильно добирати слова, з якими ми звертаємось до дітей, щоб допомогти їм спрямувати думки та дії в потрібному ракурсі. Завжди стосовно дітей необхідно казати те, що ми бажаємо бачити, а не те, чому намагаємося запобігти.

Діти не можуть існувати, не відчуваючи уваги до себе, на підсвідомому рівні, це для них – найважливіший фактор життя.

Їм потрібна підтримка, захист, надійність, віра, любов. І тому вони постійно, на тому ж підсвідомому рівні, привертають до себе увагу як позитивними, так і негативними вчинками. Тому, наголошуючи час від часу на гарних якостях дитини, ми стимулюємо їх закріплення та розвиток як рис, характерних для цієї особистості.

Треба звертати увагу й на такий цікавий елемент властивості мозку, як „остання вербальна конструкція”. Тому слова, що вимовлені останніми, відразу набувають образного втілення, яке (на підсвідомому рівні) стає для мозку спонуканням до дії.

У розмові з дітьми ми завжди повинні після завершення спілкування акцентувати увагу на тому, що бажаємо бачити, а не на тому, від чого ми їх застерігаємо.

Наприклад, „.працюємо спокійно, врівноважено, щоб встигнути.”, а не „.не поспішайте, не галасуйте, не сперечайтеся, бо не встигнете.”; або „.тобі сьогодні не вистачає впевненості.”, а не „.ти відповів, як нездара.”. Щоб створити мотивацію на успішну діяльність, треба робити наголос на цьому: „.ви легко зрозумієте.”, „. сконцентруємо увагу, щоб краще засвоїти.”, „.ваші можливості необмежені.”, „.усі проблеми ми успішно подолаємо.”, „.ваша праця завжди плідна.”.

Великою стимулюючою силою, що сприяє розвитку особистості, спонукає до співпраці у навчальному та виховному процесах, є віра педагога у позитивні властивості дитини, її сили, її успішність, втілена на вербальному рівні.

Тому планую і проводжу заняття, в основі яких покладено принцип навчання у співпраці, цим самим надаю учням можливість досягнути високого рівня взаєморозуміння, взаємоспілкування, а також розвивати здібності працювати і навчатися самостійно:

• Надаю можливість молодшим школярам нести відповідальність за спільну діяльність.
• Створюю ситуації, щоб діти працювали по черзі, слухали один одного і обмінювалися думками, матеріалами.
• Організовую роботу дітей в групах, парах, для того, щоб вони отримували ширшу перспективу через обмін знаннями, ідеями, думками.
• У класній кімнаті розміщую різні матеріали, що регулюють спільну роботу дітей.
• Чітко формулюю вимоги до поведінки учнів при спільній діяльності, визначаю конкретні завдання, інструкції.
• Адаптую матеріал і навчальні прийоми для того, щоб врахувати індивідуальні запити, інтереси та особливості дітей.
• Використовую різні методи і наочність з метою задоволення потреб молодших школярів.

Робота над проблемою „Створення ситуації успіху в навчально-виховному процесі в класі” дає вчителю можливість удосконалювати внутрішній світ дитини, дає натхнення для постійної роботи над собою.

Батьки є партнерами і учасниками навчального процесу, ціную їхні ідеї та прислухаюся до них. Вони – мої перші помічники у створенні навчальної бази, в проведенні свят і прозаїчних буднях, разом з ними організовую навчально-виховний процес, вирішую проблеми, приймаю рішення. Бо ніхто інший не в змозі зробити те, на що здатна сім’я, яка розуміє всю міру своєї відповідальності за результат виховання дитини.

Дати дітям відчути радість праці, щастя успіху в навчанні, збудити в їхніх серцях почуття власної гідності – ось моє (наше) найперше завдання, бо успіх у навчанні – єдине джерело внутрішніх сил дитини, що породжує енергію для боротьби з труднощами, бажання вчитися.

Технологія „Створення ситуації успіху” виробляє найціннішу людську якість – стійкість у боротьбі з життєвими труднощами.

Технологія „Створення ситуації успіху” звучить у таких висловлюваннях педагога:

• Це дуже важливо, і у тебе неодмінно вийде.
• Саме ти і міг би зробити таку справу.
• Починай же! Ти це добре зробиш!.
• Ось ця деталь (елемент, частина) вийшла дуже гарно!.

Педагогічна технологія „Створення ситуації успіху” включає створення різноманітних видів радості, використання прийомів, за допомогою яких розгортають роботу з різними категоріями учнів.

У цій педагогічній технології учнів умовно поділяють на групи.

Категорія учнів „Надійні” – це школярі різного віку, які мають добрі здібності, сумлінно ставляться до виконання своїх обов’язків, активні у громадській роботі, самостійні, впевнені у собі, рівень їх домагань адекватний можливостям. У класі такі діти почуваються спокійно, впевнено, захищено. Взаємини у сім’ї, зазвичай, добрі.

У „Впевнених” – здібності можуть бути і вищими, ніж у „надійних”, але система не відлагоджена. Періоди підйому, злету змінюються розслабленням; спадом. Діти дуже емоційно реагують і на досягнення, і на поразки. У класі викликають симпатію і в однокласників, і у вчителів. Недоліки таких учнів: збої в роботі, швидке звикання до успіхів, переростання впевненості у самовпевненість. Ростуть такі діти у дружніх, дбайливих сім’ях.

Учні третьої категорії – „Невпевнені” – цілком успішні школярі, пізнавальні інтереси яких пов’язані, зазвичай, з навчанням. Мають добрі здібності і відповідально ставляться до справи, але невпевнені у своїх силах. Причинами можуть бути: занижена самооцінка, нестійкий настрій, складна атмосфера в сім’ї, епізодичні поразки тощо. Найбільш хворобливо такі діти реагують на упередженість вчителів і необ’єктивне оцінювання. Вибір прийомів роботи вчителя з учнем категорії „невпевнені” залежить і від особистості учня, і від стилю міжособистісних взаємин, і від конкретної ситуації.

„Зневірені” мають непогану підготовку, здібності, успіхи в навчанні. Однак, після відчутої колись радості сподівань, що здійснилися, з різних причин втратили її. Причини відчаю: серія поразок, безтактність педагога, позиція в сім’ї (улюбленець –„попелюшка”). Педагогам слід знати, що чим менше у дитини надії на успіх, тим скоріше вона замикається у собі і виставляє щодалі більш глибокий захист проти втручання. Така дитина легко стає „ізгоєм” через свою вразливість, нестандартність, небажання змінювати свій світогляд. Основні прийоми в роботі з такими дітьми – створення ситуації успіху через виконання серії доступних доручень і завдань.

Треба правильно добирати слова, з якими ми звертаємось до дітей, щоб допомогти їм спрямувати думки та дії в потрібному ракурсі. Завжди стосовно дітей необхідно казати те, що ми бажаємо бачити, а не те, чому намагаємося запобігти.