Актуальное стихотворение

Мені сумно, що я Українець, Мені прикро, що я тут живу. Мені гидко дивитись на владу, Що вбиває надію мою. Ми говорим, що наша країна, Що великий та славний народ, Побудує щасливе майбутнє, Де не буде нещасть та незгод. Де у кожного буде надія , Де для всіх буде мир та буття, Де ми разом, і ми разом сила, І ця сила для нас, для життя. Ми говорим, що всі станем рівні, Що не буде ні бідних ні злих, Що не буде крадій у нас жити, За рахунок страждання других. Ми говорим, а очі не бачать, Ми не чуєм, своїх же братів, Всіх, хто тягнуть в благанні долоні, Допомогу моля у катів. Нам все кидають зашморг на шию, Пропонують убити, щоб жить, Я не хочу нікого вбивати, Я не хочу по трупам ходить. Не вбивати, а жити з любов’ю, Не ламати, а тільки творить, Не іти ворогами на брата, А, пробачить, і він нам простить. Ми, народ, чи затуркане бидло? Ворог наш - це крадій та брехун, Всі, кому надавали ми владу, По країні неслись як тайфун. Ми народ, чи те стадо баранів? Як один, то великий митець, Коли разом, тупієм безвільно, Наче в мозок залили свинець. Ну чому ми ненавидим брата? Ну до чого дурна ця війна? Хай мерзота іде воювати, Що зі трону керує всіма. Я б хотів, щоб Господь зголосився, Щоб забули ми біль та враджу, Щоб з’явилася воля до миру, Щоб надія прийшла у пітьму. Щоб свобода, щоб рівність та братство, Стали нашим навіки кличем, Щоб ми силу в любові шукали, І стояли, всі разом, плечем. Хай нам бог усім нам допоможе, Бо не вірим уже ми в ніщо, Тільки страх, що заповнює душу, Та питання в скорботі : «За що?».

             Владимир Иванченко      3 Февраля 2015 г. 15:52